Яків тільки глибоко зітхнув на братову річ.
– Її люблю… – прихилившись до брата, тихо почав знову. – А сина?.. похвалюся тобі… Ти нікому не скажеш? Не кажи, брате. Який він мені син?.. Брате, Якове! вона тут буде… при батькові, при тобі. Дивися ти за нею… гляди її… Що друге буде… чи син, чи дочка, прийми його, як рідне, як своє… Мене не буде – будь йому за батька…
І Йосип заплакав.
Яків утішав його, клявся, божився… аж тужить Йосип.
Старий побачив, умішався.
– Чого ти, Йосипе?
Йосип припав до столу, щоб скрити своє заплакане лице.
– Випили – виплачемося! – шпигонула Параска…
Йосип, як опечений, кинувся.
– Параско! ще ти мало мене мучила? мені дозоляла?! – скрикнув він і заскреготав зубами.
– Діточки мої! – умішалася стара своїм тихим та ласкавим голосом. – Чого ви, мов чужі ті, сваритеся? Та ще тоді, коли, може, упосліднє… у одній хаті… за одним столом…
Стара не доказала – розплакалася. Розплакався старий і Настя, Йосип, приткнувшись до столу, мотав головою, Яків низько-низько склонився, одна Параска байдуже сиділа і гризла медяник.
Уже було пізно, добиралося до півночі. Старий не пустив ні Йосипа, ні Параски додому; Явдоха нанесла подушок у другу хату, послала молодим. Настя і Яків пішли до себе. Зостався старий з старою.
– А що, може, не Йосип? може не син? Де ти знайдеш такого другого? – хвастався Онисько перед Явдохою.
– Та вона недобра, – додала плачучи, стара. – Їй і трохи його не шкода. Як то вона уживеться з нами?
Онисько наче не чув. Він знову почав річ про Якова.
– А Яків? Яків хіба не брат? Послідня сотня рублів була – і ту віддав братові!.. Не журись, стара, недурно ми вік прожили з тобою! – згорда сказав Онисько, ліг і швидко заснув.
Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю… Як об йому замолоду піклувались… і от все те марно пішло. Знайшлася та людина, що одірвала його від її серця. Тепер, коли він знову вернувся до роду… жити б та бога хвалити… тепер знову його одривають, навіки одривають… Вона не побаче його ніколи, він не йтиме за труною її. А бог знає, може, ще вона і його переживе… може, вража куля, як косою, скосе його молоде життя… За віщо? ради чого?
Її серце розривалося від болю, і вона одно знала – усю ніч заливала його гіркими сльозами.
А в другій хаті, через сіни, під її плач гіркий Йосип, припавши до Параски, шептався з нею:
– Парасочко! моя доле!.. Швидко не стане мене тута. Хіба яка глуха чутка донесе до мене звістку, що тут робиться з вами… Слухайся батька, корися матері. Вони добрі люди… Я був у їх непокірливим сином.
– Ти скажи їм, Йосипе, щоб вони одділили мене, от як одділили Якова… Знаєш: своя хата – покришка.
– Навіщо, Парасю? Під приводом матері ти учитимешся хазяйнувати, учитимешся доглядати дітей, як вона своїх доглядала.
– Хіба я сама не зумію? Вони старі – і все роблять по-старому. Хіба я, живучи з тобою півтора року, не вела свого хазяйства? А за дитину не журися. Василя я нікому не припоручу; сама виходжу, сама вигляджу… У школу віддам… у люди виведу… Я його паничем зроблю… А ти тим часом вислужишся, офицера заслужиш… вернешся додому з аполєтами… Я офицершею буду! – радісно сказала вона і пригорнулася до його…
У темноті роздався наче поцілунок, а потім кашель… а потім Параска сплюнула.
У Йосипа серце заколотилося… Ті обійми, той поцілунок наче п'яним трунком налили його… Голова закрутилася… і, припавши до Парасчиного лона, він легко заплакав…
– Ні, не любить вона його, – тії ж таки ночі казала Настя Якову, як вони вернулися у свою господу. – Така вона хороша, така вродлива… а й трохи не любить його.
– Не забігай, Насте, вперед. Ще ти не знаєш її, – одказав Яків. – А брата шкода… шкода!
На другий день Онисько перевіз Йосипову худібчину і помістив у противній через сіни хаті, на журбу та досаду Парасчину. Вона цілий день ходила зап'ята платком, нахмурившись. Як її не хотіла Настя розговорити, з якого боку не забігала до неї з розмовою, – Параска нехотя відказувала на ласкаві братової питання.
"Я помилилася… Вона справді любить його… не журилася б так, коли б не любила", – подумала Настя.
Через тиждень виряджали Йосипа. Скільки було сліз-плачу!
Параска теж сумувала. Онисько перед одходом прилюдно сказав Йосипові, що він не зоставе так його сім'ї.
– Оця хата, де живу, половина левади, половина землі, скоту і іншого добра – все на Йосипа, друга половина – на Якова…
Параска зраділа.
– Скажи батькові, щоб він зовсім поділив нас, – шепнула вона на ухо Йосипові.
Йосип мов не чув, тільки після того перестав плакати.
Йосип пішов, і на Грицаєвому дворищі стало глухо-пусто, темно, наче чорні хмари налягли над ним, оповили його. Явдоха не видержала – злягла; Онисько ледве ногами плутає; Яків по хазяйству швендяє – не через те, щоб йому хотілося робити, а треба комусь і за ним дивитись; Настя і ніч і день сидить коло старої та утішає. Одна Параска, як павук, замотавшись у свою павутину, не виходе з хати, а не то зовсім зійде з двору.
Старий часом навернеться до неї, подивиться, що вона або спить коло сина, або чукикається з ним; у хаті райно-багно, сміття по коліна; погляне старий на все те і, не сказавши ні слова, поверне назад.
– Чому таки Параска ніколи не зайде до нас? – допитувалась не раз стара. – Хоч би я побачила її, на онука подивилася.
Настя передала бажання старої.
– Чого я там не бачила? Об чім ми там ще не нагомонілися? – одказала Параска і не пішла.
До чоловічого роду у неї і язик не повернеться… От якби з чужими, найбільше з тими ратієвцями… вона і цілий би день сиділа з ними, базікала та судила свекра-свекруху за те, що її і за рідну не приймають, чортом на неї дишуть, брата-братову – за те, що лащаться до старих, замишляють проти неї, як би її обійти, собі що краще загарбати.
– Та не діждуть вони! Хіба я і в суді правди не знайду? – нахвалялася Параска.
Явдоха, як злягла, то більше й не вставала; у піст вона переставилася. Онисько після смерті її наче прибитий ходе, ні з ким не говоре. До того ще від Йосипа все такі нерадісні листи приходять – то занедужав, з мочі вибився, життя йому остогидло. Одібравши листа, старий закличе дяка до себе, зберуться усі докупи (однієї Параски немає), слухають, як дяк охриплим голосом ледве гарика, підсліпими очима розбираючи те письмо, і всіх нападе така нудьга, такий сум!.. А найбільше старого: сидить оце, слухає-слухає, хитає головою, трусе бородою, зітхне глибоко та важко… "Ох, гріхи наші, тяжкі наші!" – промове і проковтне не одну гірку сльозу.
Недовго і старий швендяв, перед зеленою зліг, поболів трохи – та й пішов за старою.
Параска зраділа. Ще труп старого лежав на столі, дожидаючи могили, як вона вже бурчала – ділитись. А як поховали Ониська, вона збила таку бучу! Поспорилася з Настею, погризлася з Яковом; бігала по всьому місту, славила між чужими людьми не тільки брата-братову, рід Грицаїв, а й Йосипа… І то дурний, і неприпітий, як і всі вони. "Казала: скажи батькові, щоб за життя поділив нас – не схотів?.. Бо дурний, бо безмозкий!"
– Чого ти хоч, Параско? – допитується Яків і ніяк не допитається. То хочеться Парасці нової хати, де Яків живе – що це за хата? одна порохня! То знову їй не вигодно: стара хата просторіша.
Насилу зговорилися: Параска таки перейшла в нову хату, тільки в придачу Яків переніс з старого двору до неї комору. Леваду, скот, поле – все Яків поділив порівну і сказав, що хоч, те й бери. Параска щось з місяць вибирала, раялася з кумами, з ратієвцями. Вибрала таки, хоч потім не раз говорила, що її обдурили, що їй не стільки дали, скільки треба.
Гірко було слухати Яковові такі наговори від свого. Раз він зібрався і пішов до Параски побалакати. Параска вилаяла і трохи не вигнала з хати.
– Будь же ти неладна! – сказав Яків і, віддавши ті гроші, що старий зоставив Йосипові, заклявся, що його нога ніколи не буде в невістчиному дворі!
Параска, зоставшись сама, зажила по-своєму. П'ятдесят рублів зоставив Йосип, з тих, що брат дав, сотню узяла вона від Якова, що батько призначив. На ті гроші перше-наперше насправляла собі усякої одежі, накупила дорогих уборів; як нарядиться – то багата міщанка або купчиха; синові нашила сорочок – і жовтих, і червоних, і синіх, черевиків пар з три, шапочок. Не простим мужичим дитям виглядало воно, а паненям чистим, прибраним… І перед людьми вона не нахвалиться ним: "Панич буде, бо й заводу панського", – одкривалася вона перед знайомими жінками, котрі щодня оббивали у неї пороги. Та як їм було і не оббивати, коли у Параски щодня гульня, щодня бенкет. Їй уже самій і неуправка – треба наймички. Добрі знайомі і наймичку зразу розшукали. Пішло у Параски життя коромислом!
Гроші, як полова, летіли. Швидко їх й не стало. То що? Хіба в неї немає скоту, котрий тільки даремно харч переводе; землю вона відразу оддала з половини – не самій же, справді, ходити коло неї, обробляти, руки колоти об гострі остюки, ноги бити об жорстку стерню. Продала Параска скотину, узяла півтораста рублів і знову зажила панією. Яків дивився, як переводиться батьківське добро, та тільки серцем болів. Що він зробить? не його – не йому. Він тільки казав сусідам: "Підождіть, не забариться все розтектися, а там і по милостиню підемо".
Люди завжди прихильніші до тих, хто до їх ближчий; до того Парасці заманулося переманити усіх сусід до себе, відбити всіх людей від Якова. У неї завжди для всіх були розчинені двері, через се, що тільки не казалось коли Яковом, усе зразу доходило до Параски.
– І яке їм діло до того, хто як живе? Коли самі не вміють з людьми жити, коли самі трусяться над усім, з-під себе б їли… так хотять, щоб і всі по їх дудці стрибали! – жалілася вона людям. Люди, звісно, її піддержували… І не було того дня, щоб не було суду над Яковом; вона перетирала усі кісточки, перебирала усі жилочки його – так не ворогують чужі, так не гризуться запеклі вороги між собою!
Яків мовчав, мов і не чув, і не бачив нічого. Настя, правда, підбивала Якова:
– Ти б написав Йосипові.
– То що з того? Йосип приїде порядок давати? Нащо ж його серце розраджати? Хай собі як знає, так і живе, – сказав Яків і держався геть собі одсторонь. Раз тільки й не видержав він.
Параску запрошено до молодого дяка кумою.