Особливо в особистому житті індивідуумів. Хіба ви цього, кажу, не помічаєте?.. І так далі. А студенти понахиляли голови, посміюються.
Ліда з цікавістю позирає на Зебру.
— Що ж відповів тобі на це Яким Семенович?
— Ви, каже, плутаєте праведне з прішним. Випровадив мене геть з аудиторії... Дурень! — презирливо примружилася Зебра. — Він може не помічати тих протиріч, а я Тх на власній шкурі відчувала і відчуваю.
— Ти маєш на увазі проблеми шлюбних відносин?— войовничо загоряється Женя.
Ліда знає — зараз зчиниться сварка. Зебра уміє сперечатися, в її доказах часом є певна логіка. Коли б у кудлатій голові тугіше поприкручувати "гвинтики", могла б бути відмінницею в навчанці.
Зараз Маріанна не поспішає вступати в діалог. Ніздрі короткого, немов обрубаного носика зухвало роздуваються. Тільки по цьому й можна помітити її хвилювання.
— Ось' ти, Лідо, збираєшся заміж. Скажи, будь ласка, своїй подрузі, скільки ти народиш чоловікові дітей?
— Перш за все — чому це я повинна народжувати дітей для свого чоловіка?
— Гаразд. Це я дещо фігурально сказала. Суть не в цьому. Ти більше двох не народнш, бо якщо народиш трьох, то навіть проти своєї волі перетворишся на домогосподарку. Згодна?
Ліда з Женею перезирнулися. Вони ще не збагнули підступності запитання, хоч і відчували, в який саме бік воно націлене.
— Який же звідси висновок?—цікавиться Женя.
Маріанна ставить одну ногу на стілець, кладе на коліно голову, і в цій позі задумливо продовжує:
— А такий висновок: ми з вами, дівчата, прагнемо бути не тільки матерями. Ми здобуваємо освіту, щоб стати економічно незалежними від чоловіків, творчо працювати на однакових правах з ними. Чи ви з цим не згодні?
— Припустимо, що згодні,— різко кидає Женя.— Далі що?
— Нічого!.. Такі жінки просто-напросто багато не родять, найбільше — двійко, і заради цих своїх дітей експлуатують матерів, бабусь чи домашніх робітниць...
— Тиждень тому ми вже про це говорили, — шпилить тим же спокійно-менторським тоном Женя, хоч внутрішньо аж кипить.
Ліда бачить, як на щоках у подруги проступають червоні плями. Значить, суперечка лише починається.
— Якщо ти вийдеш заміж, народиш двійко дітей і будеш творчо працювати нарівні з чоловіком, то суспільство не матиме до тебе ніяких претензій. У цьому я абсолютно переконана.
Корчинська зробила особливий наголос на словах "будеш творчо працювати нарівні з чоловіком",— незадоволено зиркнула на Ліду, немов чекала з її боку негайної підтримки.
Зебра деякий час мовчала, сидячи в тій же незручній леілечій позі. .
— З такою мордою, як у мене, дуже важко вийти заміж, розраховувати на вічну любов. Короткочасну любов ще десь можна здибати: на годину, на тиждень. Але ж це гріх! Аморальної
Вона встала, з викликом глянула на Женю, повільно пройшлася по кімнаті. Було помітно — Зебра гнівається, і Ліді зробилося трохи шкода цієї загалом непоганої дівчини.
"Коли б до її фігурки та красиве обличчя — хлопці юрбами бігали б".
— А хто вигадав цю мораль? Скажи, хто? Якщо я народжу безбатченка — це аморально. Ніхто мене навіть не запитає, чи ця дитина—плід мого щирого кохання чи випадкової зустрічі... А досить вийти заміж за якогось п'яничку, за якогось духовного жебрака чи потвору, народити від нього дитину, тоді — це морально, в інтересах суспільства, в інтересах майбутнього. І ви гадаєте, що хоч один чорт поцікавиться — з любов'ю чи без неї живу яз чоловіком? Раз живеш—уже добре. Не любиш—все одно живи, ради дітей, святих законів моралі. Весь вік гамуй свої почуття, але живи!
Женя нарешті не витримала:
— Ти вважаєш себе негарною, тому, мовляв, не знайдеш щирої взаємності? Так? Ти, справді, її не знайдеш через свої безглузді вигадки. Коли б ти прагнула до прекрасного, то була б гарнішою, в десять разів гарнішою, ніж зараз. Ти б уся світилася від внутрішньої чистоти. Таких хлопці помічають. Ой, Маріанно, дуже важко в тобі впізнати дочку звичайного шахтаря. Неймовірно важко.
Зебра випросталася.
— Я дочка шахтаря, і якщо вже пішло на відвертість, то цей шахтар теж загинув від нещасливого кохання.
Вона перевела погляд на Ліду, з сумом продовжувала:
— Закохався, бідолаха, на старості літ в одну симпатичну вдовичку, почав учащати. Ну, як це й буває у таких випадках,—випивони, домашні скандали. Спочатку звів у могилу матір, потім сам загинув під парканом особняка тієї ж молодички-удовички. Серце не витримало, з ревнощів лапнуло, бо тая вдовичка іншого, значно справнішого собі кавалера знайшла, навіть заміж за нього вискочила.
— Виходить, ти сирота? Хто ж тобі допомагає?— здивувалася Побережник.
Маріанна серед студентів вважалася добре забезпеченою, завжди сипала фішміи.
— Батькова пенсія. Єдине, що тільки й лишилося по батькові... Ну що ж, вибачайте, що так багато відібрала у вас часу. Піду вчити методику виховання дошкільнят, щоб бути через два роки досконалою нянькою.
— А чому так зневажливо — "нянькою"?— знову спалахнула Женя.
— Гаразд, Женю, — промовила примирливо Зебра,— я визнаю свою неправоту і прошу вибачення.
Однак Корчинська була невблаганна:
— "Щоб признати свою неправоту, треба в ній переконатись. Треба визнати її в самій собі. Наодинці з собою". Знаєш, хто це сказав?
Маріанна пересмикнула плечима.
— Олександра Михайлівна Коллонтай. Якщо матимеш вільний від гуляння час, раджу прочитати про цю незвичайну жінку.
— Гаразд,— пообіцяла Зебра.
Похитуючи стегнами і похрускуючи пальцями, вона манірно вийшла, підморгнувши Ліді пофарбованими бровами. Тоді Женя підійшла до вікна, навстіж його розчинила.
— Невіглаюка,— прошепотіла тихо.—Хіба таким можна довіряти виховання дітей?
— Ти, Женю, перебільшуєш.
— Нічого я не перебільшую! — ще дужче спалахнула подруга.— Все-таки виховувати дітей повинні люди морально чисті, з світлими душами...
— Скажи, а що робити, коли Тимофій і справді сплутався з Регіною?
Женя підвелася.
— Ти думаєш, правда?
— Боюсь, що так,— журливо признається Ліда.
— Тоді рви з ним всілякі стосунки! Хто не вміє цінувати любові, той сам себе не цінує.
Женин лобик напружено морщиться.
— Ти виклич його до Києва і порозумійся.
— Кого?—дивується Ліда.
— Тимофія! Виклич, і нехай ось тут дасть пояснення.
— Справді — викликати, і нехай дає пояснення!
На цьому подруги і зійшлися. Женя знайшла на своїй поличці чисту листівку, і вони спільно написали Марчукові "виклик". Ліда сповіщала про складені іспити, запрошувала Тіму приїхати до Києва, бо є деякі новини.
— А листівку кинемо в поштову скриньку поїзда, щоб швидше дійшла. Еге ж?
Ліді ця пропозиція теж сподобалася: незабаром на Харків відходить поїзд, якщо листівку кинути у поштовий вагон, то завтра вона потрапить Тимофієві до рук.
Годиною пізніше дівчата стояли на п'ятій платформі вокзалу, чекали поїзда. Ліда ще кілька разів перечитала своє "послання". Все ніби правильно. Листівка — навіть якщо потрапить до рук Федори Тимофіївни — не викличе підозри. А взагалі краще про це не думати...
На привокзальній площі дівчата ледве не наштовхнулися на Юрка Смугла. Він, очевидно, когось проводжав і тепер прямував з гордо-незалежним виглядом мрійливої людини, яка звикла заглиблюватися в роздуми. Через два роки Юрко стане вченим-агрономом, можливо, ось з такою неквапністю оглядатиме довірені йому лани. Побачивши дівчат, зупинився.
—І ви тут? — щиро дивується він.
— Хотіли з тобою побачитись. От і вийшли,— першою защебетала Корчинська.
Ліда зауважує: при зустрічах з Юрком подруга завжди стає сама на себе не схожою. Куди й зникає її серйозність. Проте Юрко здебільшого дивиться не на неї. Зараз Ліда теж відчуває його погляд.
— Ми давно хотіли тебе бачити, Юрку.
— Дуже приємно, дівчата. Чим можу служити?
— А ти без служби,— знову вихоплюється Женя.— Дістань нам в порядку товариської допомоги на три-чотири дні "Четвертий хребець".
— "Четвертий хребець"? Для чого?—дивується щиро Юрко.— У вас же екзамени.
Ліда підтримує подругу:
— У нас, Юрку, диспут. Про американський "спосіб життя". Розумієш?
Хлопець не дуже розуміє, чого це під час екзаменів затіяли раптом диспут. Можливо, дівчата жартують?
— Вам справді потрібна книжка, дівчата?
— Навіть сьогодні!—наполягає Женя.
Юрко непевно переступає з ноги на ногу. У його бібліотеці є цей дотепний твір фінського письменника Мартті Ларні. Але ж їхати за книгою аж на околицю, потім знову вертатися.
— А ви зі мною поїдете?
— Звичайно,— знову першою вихоплюється подруга.
Ця маленька Женина агресивність насторожує Ліду. Може, подрузі хочеться провести з Юрком вечір? Без свідків. Тоді хай їдуть удвох.
— Я, Женю, не можу: у мене трішечки болить голова.
— Хіба це довго: тридцять хвилин туди, тридцять назад,— пояснює Смугло.
Ліда заперечливо хитає головою. Юрко розуміє — відмова. Категорична. В його погляді згасає надія. У цю мить Корчинська сіпає Ліду за рукав.
— А що, як ми все-таки поїдемо?.. Давай, Юрко, посадимо Ліду ось в цей тролейбус і поїдемо. Інакше не зможемо взяти участі в диспуті.
— Так буде найкраще,— погоджується Ліда...
Женя з Юрком взялися за руки й поквапилися до станції метро.
"Невже Юрко не помічає, що Женя до нього не байдужа? І чого любов так часто не знаходить взаємності?"
Незабаром думки перескочили на своє, болюче. Вона не була добре знайома з Регіною Бондарчук. Якось у Золотопіллі, куди постійно приїжджала на канікули, гралася з хлопцями-однолітками в "паці", і причепилася до неї добре вгодована дівчинка, почала прозиватися. Як пак вона її дражнила? Ах, так — "цибатим півником в спідниці". За це й шпурнула в Регіну грудкою глини. Прямо в лоб! Регіна — років на два старша, і, мабуть, набагато сильніша — кинулася з кулаками. Ліда показала язика, легко втекла од коротконогої товстухи.
Власне, на тому знайомство закінчилося: незабаром померла бабуся, і Ліда з сестрою перестала їздити в рідне місто, бо тітці Оксані ніяк було їх супроводжувати. А коли дівчата виросли, повернулися в Золотопілля, почали працювати, Регіна вже водилася із елегантним майором, зовсім не впізнавала колишньої напасниці.
Тепер доля звела їх знову. Звела на вузькій стежині, по якій можна пройти лише одній. Хто ж поступиться? Регіна чи вона, Ліда?... А Тиміш? Такий покірливо-закоханий, як війн смів?!
Намагалася проаналізувати своє ставлення до Тимофія, зрозуміти власне серце.