Чиясь уже? Чи тільки достигаю в росах?
Чи ладна впасти під метал серпа?
Обостюжилося і овіруч закрилось
моє оте тендіттячко наге,
у передстрасі шкло озимо увікрилось,
перебираючи зерняточко мале
А Дідух жде мені жнивоколосся —
Ярило повернувся дедьом на весну.
Віншує Дідух із роси і сонця,
І на Родздво утроїтись йому.
імпровізація в чаті N. M.
струна без музики — лишень незаймана струна
не витягнута я у почуття нап'яте
струна без музики — закручена струна
навколо шиї розпачу й розірване життя,
або сама струна — розірвана —
лишає погук всіх незіграних симфоній.
в моєму серці так багато струн — одна порвалась, лиш одна.
і з нею вже не чваряться синкопи,
мелодія прозоріша стає...
спонтанне Полі
легко-легко білий вельон
над полями проліта,
де у полі дівчинонька
мов тополенька гука
ой ви гуси ще й лелеки
да крилами помашіть
мого милого з далека
мені кликать поможіть!
кличуть гуси, іржуть коні,
вже й лелеки подались
а опаленій тополі —
роси-сльози зайнялись
Обезкорінений народ
Обезкорінений народ
Всіх вин-вина...
І сім'ям в'ється у чужі світи
Як медом вколисать цей біль
Сади ходить і поливати
Із тебе яблук назбирати
Й гостити всіх...
Марою, згинь — оте прокляття!
Марою рабства я і ти
Ще животіємо
В зап'ясті клекоче лагідність
Не смів
казать собі я що є я
Але сказав
Що ми ...
Володимирові Куєвді
Робилось звідусіль
Човни йшли у загатку
Зотворювалось ловко —
Мчало врізнобіч
Благало серденько —
Сподії немовлятко:
— Я захищу, не чайтесь усепріч!
Та зайнялася наймами снага
Й пів-словонько вдалося в велемову:
— О, зрадник я —
Не виховав коня,
Скотившись в жито несказанним словом
ходить воно вечороньками
.... ходить воно вечороньками
да в чорне сі ряде
не сумуй же дівчино
а й невір-козаче
бо вам радість вкраде
да вам радість вкраде
Днесь ополено знову ми
З долу долю знайшли
Узяли її з пороху
Та й омили слізьми
І так радісно стало всім
І всміхається світ
Що задіємо диво нам
заподієм завіт...
Огорнем оберегами —
Берегами зізнань
Було може і треба нам
Подолати печаль
і орду не-бажаннячок,
та тепер вже не жаль
Нехай степом скопитяться,
і не втраплять в орду
По билинках та ниточках
Я до тебе іду.
як добре aananá!
... скінчи-ла-ся горілчаним нічим...
і збиту косу заплітаєш у вінець,
ні перед ким
неслізно розкошуєш
затиснутим скреґотливим плачЕм.
Достоту обертаєш все
від мавки з пелюшок і до покрови
свій коловерт навколо капища німого
де ідолом — ніхто
стремить у твердь пустую,
ніхто й не ти...
княжичеві Володимиру Куєвді
Ти дружину* згубив
і комоні застрибують в небо.
Там од вершників колько,
а ще й не здіймалась зоря...
Боголове, в-огнись!
Богомоле, опішся в неславу!
Богодаре, княжись! —
твій народ уже йде при тобі.
І незвабний єси,
Але припяттю йде за тобою
плетеницею загадок
в слові — один леґіон.
Обернись і спитай!
Відгомонить однако тобою —
Ярозмій, Доброчай, Многояв
узялися в мечі.
Не ізрадь,
Бо упасти лиш так —
Припади на коліно...
І вони дивлять з Дива
і ждуть укорінних зачать.
Упусти, княже, ти
своїх вершників сонечко-рать
і уже не цурайся мети
Бо тих мет — да уціль...
Одинокая повінь-цілуха.
Підійди і візьми
вона вже... ти її не питай.
Осавуленько-світ
підібгався і чуха за вухом
А комоні баскі
копитами мов серце —
в од в ід.
Христині вночі
в запшенИчену брівку розкосся вплелось
поневінчаній дівці снаги зайнялось
у тендітних вустах
і ув персах молочних
зайнялась нелукава
краса
пёстким пёрстоньком би
малювать по тобі
тільки барва — червона-червона
білим вусом тобі
забілію й собі
і постанемо просто
ми двоє
у полі— некоссі
різнотрав й сніговиць —
хоч у руці берись
і запрошуй заквітчану Долю
бо така в тебе стать, що грозить мені міць
хоч би й лелем зостатись з тобою
Юркові Калениченку
Побі'дне, так... Аж ні!
Воно побожжям йшло,
через знаки котилось в благозацність
Осінній світ згорів
Од Юрія до Єрихо — оповівся
снігом...
Побі'дне, так... Аж ні і
Воно побожжям йшло,
через знаки котилось в благозацність
Осінній світ згорів
Од Юрія до Єрихо — оповівся
снігом...
Алаверди на човни Романа Коломійця
оригінал:
У береги печалі,
У береги розлук
Віткнулися носами
Човни, мов пси до рук.
Лежать собі чекають,
Води набрались вщерть,
Як понесе, підхопить
Весняна круговерть.
* * *
алаверди
"У береги печалі,
У береги розлук
Віткнулися носами
Човни, мов пси до рук."
Позавмирали й нишком
На пестощі жалкі
Понурили хвостами
У повінь ваготи
Набралсь вщерть водою
Мов згадками про час
Осінніми дощами
Розпука зайнялась
Помахують довіри
Зела кушір-хвости
Благають із туманів
На береги ввійти
Де пале палить осінь
Де тепло від замрій
І кишенькове сонце
Жевріє од надій
Всім стрільцям — ловкого полювання!
Най янголи нашепчуть правдослів
Нехай святочним гласом серце б'ється
У крилосі родинних передзвонів
І не пізнає мисль нудьги полонів
На хутноногім герці всіх степів
Лісів і вод, вітрів і гураганів...
Най янголи нашепчуть правди слів
І долі снів,
і,серця, — спів...
і...
печаль в обличчі друга
Юркові Радковському
а в погляді — за згадкою розпука
а на вустах — затислося "мовчи"
мов несподівано запнулася дорога
в бетонне рубище смиренної імли
а серце далі мчить...
а серце пінить в герці
трункову спогадів загуслу кров
невірячи...
невідячи...
не-ві......
Данилові, музичне
крім усмішок — у Нього, ще й слова
часОм замислені, врядигоди і щирі.
з розпуки невісти здійнялися жнива
і боготіло —
все лоскоче пуп'янки живильних перс в собі...
цноту знаходячи, у першослів'ї.
Прийди й розполохАйсь...
Дідинець одтовчи навколо паші
Аби зерниною озимою зайти
вкорінюючися в душевласті
УсЕрдитись, увзятися в ріллі
Нагодою-загадонькою всмішки
Таки ж усерджуються в Бозі всі боги,
І в грішинЕць чим-душать коло-пішки...
до тебе, до малого, до світів і світу....
я посмішку зронив
знадієну...
дзвенить строїв рядисько — в душесмішки
Незнайомці Агнешці
тоненькою паволкою вуст
десь там...
заблукала радість усмішки
і не треба мені відображень радости
коли знаю я —
як усміхається трепетно
відлуння мого буття у твоєму Є...
алаверди на часом перевірене кохання
двадцять і перше
гряде тривожною неминучістю,
як бубнявіють пуп'янки щовесни
я нотувала кожен зліт віршем
і кожне падіння сумом
і от мов криця
із вогню у лід і знов у вогонь
нестримна моя заґартованая жага
несе мене крізь "але" і "якби ж"
аби твердоплавним пером передзим'я
виписувати атраменти візерунків
на літописі мрій
коли б коло хатнього вогнища
навіть ув обіймах холодної півночі
ясмини оці розквітали від його голосу...
і ця ж сильна долоня владною лагідністю
пестила спраглу ріллю
двадцять і другого сезону любови
алаверди на Mens World ACRO
Щось у піні ячить
може й диво з форштевеня сходить
Повертай, може в сю ж таки ніч —
в привкраїнні обжинково-мавково вроде
з пуп'янків, з кучгур, з світонеб,
де згоряє й стається з облуди НАДІЯ
де одітности благо — життя аватар
Повертай, капітане !
бо в тебе — землі благодія
океан всенебесний зорями світочить вівтар
Поліні над річкою Салґір — експромт
зимове сонечко в мені,
знайдись у зáцності зцвітання...
одважся променем благим
благаю,
в-небокрай діт^ння —
дайсь просто доторком дійти.
в непоцілунок заступАння
одвИтязьне
й ув дурновир — ...
незайманість душі од тіла
в одвічне: поцілунку — вір!
бо іншого нема й не буде,
туди, в нетребоньки...сухий тече Салгір
і живить перса-персиків червоних....
бисме вікінгу
"Корма
Пускає милею завдовжки піну
І щогли під вітрилами тремтять
До мене прийдеш —яко вночі тать
Не відаю коли, але напевне стріну..."
Інгвар Олафсон
Щось у піні ячить
може й чудо з форштевеня сходить
Повертай, може й в сю таки ніч
в привкраїнні обжинково-мавково вроде
з пуп'янків, з кучгур, з світонеб — зоресіч
де згорає й стається заморська НАДІЯ
де одітнутись благом в туманах велить аватар
Повертай, капітане!
бо в тобі є осуш благодія
океан всенебесний озоррям світочить
вівтар
горобчику воїнів захист
Трудно так тобі
серденько рве
й не зриває
впроміжсбрдя вривається словом "не вбий!"
ловкосёрдо тобі
відгукбється сином надія
щиросёрдо тобі озивається лагідно звір
я меча за твій осміх з хребта витягаю
впоміжтіння гострИцею гайворони розжену
спокій сонечка на aonoTáeocTi синовій стане
і тобі одцвітком одарує весну
Катіне
двадцять і перше
гряде тривожною неминучістю,
як бубнявіють пуп'янки щовесни
я нотувала кожен зліт і кожне падіння
і от мов криця
із вогню у лід і знов у вогонь
нестримна моя заґартованая жага
несе мене крізь "але" і "якби ж"
аби твердоплавним пером передзим'я
виписувати атраменти візерунків
на літописі мрій
однокласниці через 20 літ
Я.С.
Непевна й досі боязка
Очей у схованочки гра
Років нахабство не змулило
І серденько не оніміло
І доторком тремтить рука
Борисові Гривачевському
Крупинкою солі штрикнуло серце. Болючим кришталиком скам'янілого
слова. Сіль землі і плоті — глини просякнутої кровію... Червоний змій
просувається, пульсуючи мов гусінь, об'їдаючи листки календарних
умовностей зі стрімкого пагону часу, вділеного вселенським літечком на
одну втілену душу. Зашморг крови навколо скелі. Обїдає її густою хвилею
й сам просякається гіркотою. Ще один поет скінчився. Зашморг крови
змив крихти. Німуй!
***
Лікарі довго ловили біглу душу незґрабними "сачками", а вловивши,
знічів'я, роздушили, як це трапляється у взаєминах між метеликами та
людськими дитинчатами. Ці, марно намагаються стулити докупи
пожмакані тільця, та врешті, широко роззявивши ротики відчаю й
репетуючи, дрібочуть до матусь, вимагаючи полагодити цього
примхливого коника, чи метелика, бо він, бач, більше не воліє стрибати
або літати, і взагалі будь-як функціонувати.
***
Про Борисового діда
Він впав на коліна і огорнув у оберемку розлогий квітуючий трояндовий
кущ. Він обіймав його палко, але не так як сплітаються спраглі за
коханням люди. Повний світової туги й жаги, втискався він у колючки,
дряпався неголеною і навзаєм деручкою щокою, шукаючи його, куща,
подиху-відгуку.