Подайте, скільки можете".
У місті є російська гімназія. У ній, хоч і не часто, навчаються й татарські діти. Кожне маале має чотирикласну татарську школу з одним учителем. Заняття в класах проходять в одному приміщенні – по черзі. Учителі земських шкіл користуються великою повагою серед населення. Більшість із них я люблю й поважаю. Тому хочу, щоб і ви знали імена деяких наших учителів. Це Ахмед Нуредин, Яг'я Байбуртли-Ахмед Нагаєв, Ібраїм Меїнов, Абдураман Усні, Сулейман Бадракли, Якуб Шакір-Алі, Осман Заатов... Ці молоді вчителі прилучають татарських дітей до науки й напучують їх на добрий лад.
Є в місті й свої улюбленці – прості, неписьменні, але веселі, дотепні, цікавляться всім на світі. Принаймні, про двох із них просто не можна промовчати. Один – це продавець газет Садик. Худорлявий, рухливий, дуже ввічливий, лице трохи попсоване віспою. Коли б ви не побачили Садика, його сумка завжди запакована свіжими газетами "Терджиман". Він бігає з однієї вулиці на другу, засапавшись, весь у милі... На ногах у нього подерті сандалі, а в його шлунку завжди порожньо. Але він ні на кого не ображається. Живе собі та й годі.
Друга відома особа – це Леман. Під час кушлику[23], ближче до полудня, коли на базарі вже збирається більше людей, чи надвечір, коли на прохолодні вулиці виходять на променад гультяї, на дорозі раптом з'являється однокінна гарба. Без бортів. Замість них із обох боків прикріплені фанерні щитки, обклеєні строкатими афішами, що сповіщають про нові атракціони, які сьогодні-завтра будуть показані міщанам приїжджим театром чи цирком. Віз повільно рухається вздовж вулиці, гримотить на бруківці. Поруч із конем статечно крокує високий пузань Леман. Узимку і влітку на ньому короткі, трохи нижче колін, штани, сорочка завжди навипуск, на голові висока стара каракулева шапка. Він іде і голосно й монотонно повторює зміст афіші: "Сьогодні увечері в залі міської управи..." Коли хтось його зачіпає, щоб пожартувати чи щось запитати, Леман зупиняється. Гарба теж зупиняється, тому що кінь давно вивчив звички свого хазяїна. Після того, як розмова з перехожим закінчена, Леман іде далі, рушає й кінь, цокає копитами поруч із хазяїном, не відстає і не обганяє ні на крок. Леман знову продовжує бубоніти, починає з того самого місця, на якому його перервали: "...відбудуться збори благодійного товариства, присвячені відкриттю школи для дівчаток!" І тоді хто-небудь із перехожих знову перериває його запитанням, і Леман знову зупиняється. Пояснює і йде далі. "...На збори запрошуються наші шановні городяни Ага, Арслан-ага і літні чоловіки Ханджаминського маале!" – продовжує він. Леман закінчує одне оголошення, якийсь час іде мовчки, наче збирається з духом, а потім починає наступні новини: "Завтра на базарі, де торгують пшеницею, пельван[24] Зейтулла Абдулгази-огли з Каралезу буде розривати руками залізного ланцюга, а потім ляже і через нього проїдуть сім підвід, завантажених пшеницею!"
Леман дуже повільний, настільки, що здається, ніби спить на ходу. Певно, щоб люди про нього так не подумали, він і розважає їх своїми повідомленнями. У місті його всі так і називають – Дельлял Леман [25].
А зараз, поважні ханум та ефенді, після знайомства з деякими особливостями нашого міста з вашого дозволу продовжимо нашу розповідь.
... Отже, вчитель Усеїн неквапливо йшов у напрямку Орта медресе. Йому треба було подолати пішки значну відстань. Він дожовував останній шматочок калача. І, схоже, трохи вже пристав. Раптом біля нього різко зупинився двокінний екіпаж із дзвіночками. Коні аж присіли на задні ноги, так стримували фаетона.
– Прошу, пане! – звернувся до нього білозубий візник. – Спека сьогодні, важко йти пішки, а вам же, певно, ще йти і йти. Сідайте! Дорого не візьму. За все про все – сорок копійок!
Учитель стрибнув на підніжку і сів у фаетон. Він проїхав значну відстань, коли згадав слова візника, що з нього дорого не візьме, глянув на свої черевики і посміхнувся.
Тіні від великих білих скель вже лягли на шосе.
Учитель зліз із фаетона біля воріт. Візник круто розвернувся і рвонув назад. А Усеїн-оджа постукав у маленьку хвіртку. Зачекав, але ніхто не відгукувався. За стіною в саду хтось рубав дрова. Іноді долітали чоловічий і жіночий голоси. Учитель постукав знову. Цюкання сокири припинилося. Через кілька хвилин хвіртка прочинилася і з неї висунулось обличчя літньої людини.
– Вам кого?
– Я хочу бачити Ісмаїла-ефенді.
Зачинилася хвіртка. Зашаркали й замовкли кроки. Усеїна-оджу раптом охопило хвилювання, і він почав сновигати по доріжці коло воріт. На білому піску залишалися
його сліди. Поставивши на валуна спочатку одну ногу, потім другу, він обтріпав пилюку з штанів, вийняв із кишені хустинку й витер піт з обличчя та шиї. Саме в цю мить хвіртка знову відчинилася, і вийшов смаглявий молодик у білому костюмі. Його довге хвилясте волосся звисало з-під червоної фески і закривало шию.
– Хто ви? – запитав він і привітно всміхнувся.
– Я – Усеїн Шаміль Токтаргази-огли, – відповів гість. – Учитель із села Айвасиль. У мене справа до Ісмаїла-ефенді.
Вже по тому, як вимовлялося ім'я господаря, неважко було здогадатись, хто до нього прийшов. Представники інтелігенції – вчителі, літератори, художники, архітектори – зверталися до Гаспринського Ісмаїл-оджа, Ісмаїл-ефенді чи просто – Гаспринський; представники ж вищого суспільства називали його Ісмаїл-бей, Ісмаїл-мурза, пан Гаспринський. Гаспринський належав до старовинного аристократичного роду.
– Прошу, заходьте! – запросив чоловік у червоній фесці й широко прочинив хвіртку.
Коли гість переступив порога, молодик кивнув йому на стілець і сказав:
– Будь ласка, хвилину зачекайте.
І широкими кам'яними сходами піднявся на другий поверх. Гість сів. Вийняв із кишені табакерку з горіхового дерева, скрутив цигарку, запалив і озирнувся. На першому поверсі лівого крила будинку з величезними, відкритими навстіж вікнами працював агрегат і крутився маховик. Було видно молодого набірника, що стояв біля вікна і підшукував потрібні шрифти в глибоких друкарських шухлядах.
Усеїн-оджа бачив частину складального цеху. Друкарню і канцелярію розділяв довгий вузький коридор, відгороджений залізними ґратами.
"Невже, – подумав учитель, – щоб видавати одну газету, потрібна така складна машинерія? Фабрика в будинку!.." Він потрапив сюди вдруге. Коли був тут уперше, то друкарні не помітив. А може, тоді цієї техніки не було? Мабуть, хазяїн купив її за кордоном пізніше. Того разу він і молодика в червоній фесці не бачив. До речі, он він уже спускається сходами.
– Нашир[26] чекає на вас у своєму кабінеті, – сказав молодик.
Коли Усеїн-оджа йшов за молодиком, то подумав, що той не звичайний редакційний працівник, а, певно, син редактора і видавця газети.
Кабінет Ісмаїла Гаспринського слугував одночасно і місцем роботи хазяїна, і його спальнею. Не тому, що в нього не було зайвих кімнат, просто такий був характер його роботи. Він прокидався о шостій ранку, випивав чашку кави без молока і відразу брався до справи. Разом із сніданком надходила й пошта. Він сам розпечатував листи, переглядав різномовні газети, що надходили з Європи й Азії. Важливі події обводив червоним і синім олівцями і передавав працівникам редакціі. Усе це Ісмаїл Гаспринський робив не за своїм письмовим столом, а вмостившись на кар'єле 2. Біля нього завжди попільниця, бо коли він пише, то багато палить.
Коли сонце піднімалося над скелями і його проміння починало пряжити вікна, господар обходив приміщення друкарні й редакції. Розмовляв зі складальниками, редакційними працівниками, давав розпорядження, поради і знову повертався до свого кабінету.
Якщо в коридорі не чув шуму друкарських машин, то насторожувався. Заходив у друкарню, з'ясовував, що трапилось.
"Мабуть, це його старший син", – думав учитель, піднімаючись по сходах. Він багато чув про Ісмаїла-ефенді та його родину. А якось довелось побачитись і поговорити з видавцем. Та з його родиною Усеїн-оджа не був знайомий. Знав тільки, що старший син видавця, Рефат, – його перший помічник. А молодші сини, Мансур та Айдер, навчаються в гімназії. У Гаспринського ще троє дочок – Хатідже, Шефіка та Ніяр. А молодик у червоній фесці, напевно, і є Рефат...
Хазяїн здебільшого приймав відвідувачів у вітальні. Та цього разу він попросив завести гостя до нього в кабінет, бо саме приймав ученого з Петербургу і залишити його самого було б негостинно.
Усеїн-оджа йшов і занепокоєно думав, як складеться його розмова з видавцем. Рефат відчинив важкі дубові двері.
– Прошу, Усеїне-ефенді!
Усеїн-оджа зайшов до просторої кімнати. Рефат зачинив за ним двері. За невеликим низьким столом на кар'єле сиділи двоє: сивий, з густими вусами, Гаспринський у такій же, як у сина, фесці з кутасиком і довгому чекмені з тісним коміром. Поруч із ним – плечистий, масивний чоловік у європейському костюмі, ровесник Усеїна. Певно, він гостює у видавця, бо, схоже, Гаспринський із ним добре знайомий.
– Селям алейкум, Ісмаїле-муалім, – шанобливо привітався Усеїн-оджа і відчув, як червоніє, і від цього розгубився ще більше.
Видавець глянув на гостя. Йому здалося, що він вже десь його бачив.
– Алейкум селям! – відповів Гаспринський, силкуючись згадати, де вони могли бачитися.
Він дивився на гостя з неприхованою цікавістю. Нарешті згадав і міцно потис простягнуту руку.
– Прошу, сідайте! – жестом показав на віденське крісло.
Як не готував себе Усеїн-оджа до цієї хвилини, він був такий схвильований зустріччю з відомою людиною, що забув усі слова, які збирався сказати. Усеїн-оджа сів у крісло, вийняв із кишені носовичка, витер обличчя і мовчав, бо не знав, із чого почати розмову. А Гаспринський уважно дивився на нього й чекав.
– Я вчитель міністерської школи. Працюю в селі Айвасиль Ялтинского повіту. Мене звати Усеїн Шаміль Токтаргази, – здушеним від хвилювання голосом мовив відвідувач. – Якщо пам'ятаєте, чотири роки тому я у вас був. Правда, не сам... Нас було кілька.
– Так, пригадую, – сказав видавець і посміхнувся.