Еще бы: ведь наконец-то и от них что-то там зависит — могут, видите ли, проголосовать "за", а могут и "против"! Даже не осознавая, что вся их общественно-спилчанская суета никакого отношения к искусству не имеет.
А не имеет потому, что утверждаться в литературе следует не в окололитературных чварах, а... за письменным столом. Только за письменным столом, в каторжной работе над собой, своим интеллектуальным потенциалом, своим профессиональным самоусовершенствованием и, естественно, над писательским, литературным СЛОВОМ, которое, в конечном итоге, является единственным, неподсудным мерилом нашего таланта и трудолюбия, нашей гражданской позиции.
ІВАН ГНАТЮК:
"3 НОВОЮ ВІРОЮ У СЛОВО"
Роздудаи над збіркою поезій лауреата Національної
прелаїї України імені Тараса Шевченка
Івана Гнатюка "Меч Архистратига"
Якщо виходити з того, що кожна книжка має свою історію буття, свій характер і свою долю, то збірка віршів "Меч Архистратига[4]" (Харків, 2000) Івана Гнатюка може слугувати переконливим прикладом того, наскільки спорідненими іноді виявляються характер і доля твору — із характером і долею їх творця.
Як часто, читаючи вірші того чи іншого поета, нехай навіть посправжньому талановитого і досвідченого, ми раптом ловимо себе на відчутті, що всіма своїми канонами поезія чинить спротив задумові творця; що, маючи намір мистецьки відтворити якесь дуже важливе, в системі свого світосприйняття і соціального збурення, кредо, поет раптом збивається на газетно-публіцистичні декларації або ж шукає рятунку у філософських вишуканостях "чистої поезії".
Свого часуя вже казав, що в сучасній українській літературі утвердилося лише кілька поетів — Дмитро Павличко, Борис Олійник, Іван Драч, Петро Осадчук... — котрі здатні говорити зі своїм читачем про наболілі соціально-політичні проблеми, не жертвуючи при цьому атрибутами справжньої поезії та не зрікаючись визначальних ознак філософської лірики. До витворів цієї плеяди з цілковитим правом можемо долучити і кращі твори франкового земляка та послідовника з Борислава Івана Гнатюка.
Попродали й поїли все, як тля, Взялись уже й за землю богодану, Байдуже їм, що, може, ця земля То наша кров, запечена, як рана.
Торгують всім: од батьківських колиб До княжих замків, піднятих з румовищ, Якби могли, то й сонце продали б, Зірвавши з неба жадібно, як овоч.
Чого не мали, й те вже продали, Ні осуду, ні сорому не чують, Перевелися торги з-під поли Відкрито нині й совістю торгують.
Доля самого поета, незламного борця за незалежність України, а відтак — і багаторічного в'язня комуністичних концтаборів, цензорами та партноменклатурою переслідуваного, — це тема окремої статті, окремого творчо-біографічного дослідження, до якого я ще згодом звернуся. А тим часом...
Вчитуючись у рядки віршів Івана Гнатюка, неминуче ловиш себе на дивному відчутті. Всі твори збірки "Меч Архистратига" нібито ж датовані 1997—2000 роками, тобто написані в часи, коли і радянські концтабори, і період здобуття народом нашим національної волі, залишилися для митця в минулому. Але майже за кожним твором постає образ такого собі політичного пілігрима, який, оце щойно повернувшись із далеких місць ув'язнення, намагається суворо, подеколи з нещадними оцінками та вироками, сприймати й осмислювати і те нове, але зі старими політичними та соціальними виразками, суспільство, яке нам вдалося сформувати; і свою, власне кожного з нас, роль у цій недосконалій, по суті конаюче-ненародженій системі національно-державних відносин, в якій всі ми змушені зараз функціонувати.
Ось чому з таким болем сприймаються сповідні слова поета, якими він намагається не лише самовизначитись у цій системі державотворчих координат, але й співставити мрійні ідеали з образами і явищами нещадної реальності:
Не знаю, де я: вдома чи в неволі.
Один як перст щотуги, щодоби.
Нелегко бути воїном у полі
І не зректися волі боротьби.
Така вже доля вічні суховії
І що не день то важче, ніж торік,
Вже не одурить марево надії,
Ні словоблудство блазнів-просторік.
Не заведуть в облуду переміни,
Навпереміну в рідну і в чужу, —
Я в Києві столиці України И тепер за Україною тужу.
Причому прояви і рефлексії цього пізнання проглядаються у десятках творів, по суті, вони становлять провідний задум усієї збірки, у віршах якої поет раз по раз ритуально бичує себе і всіх нас, грішних, вбивчими зізнаннями на кшталт:
О, Господи! То зрада чи байдужість?
Де ж речники святої боротьби? —
Ми зубожіли духом, як раби,
Безсилі встати і випростати душі.
Чи:
Ну й дожились ні страху, ні закону,
Немов у казці скинули ярмо
І, наче коні, зірвані з припону, Почувши волю, в прірву летимо.
А з якою літописною вігцістю та епохальною образністю відтворює Іван Гнатюк стан духовного занепаду та культури, і самого буття нації, котра, так і не пройшовши через горнило ні революційного, ні внутрішнього, ідейно-пророчого очищення, виявилася в такому стані, коли, за висловом поета:
Ніхто не чує чорної зневаги.
Співці на жебрах. Слово на хресті.
Правдива слава й честь у забутті,
А на престолах блазні та варяги.
Об'єктивно триптих "Згуртовані зграї" постає лише одним із невеличких, тематично окреслених циклів цієї книжки, проте — помітив це сам автор чи ні, але узагальнений образ соціально-політичної зграї, про яку в нього мовлено...
У їх руках і право, і скарби, Всі голоси і душі закупили, Гуртуються і тлумляться щосили, Не чуючи ні страху, ні ганьби...
...поступово переростає у світоглядне кліше, яке, починаючи тяжіти майже над кожним твором, зрештою перетворюється на провідний, сюжетно визначальний макрообраз усієї збірки. Організовані зграї карних злочинців і продажних "тушок"-нардепів; озвірілих "тітунюк" і підступних політиканів; до долі і народу, й країни давно збайдужілих бізнесменів, корупціонерів і казнокрадів; україноненависницьких церковників, духовних окупантів і зрадників-сепаратистів... Саме "згуртована зграя" врешті-решт зринає у творах Івана Гнатюка в іпостасі моделі, що відтворює і певну структуризацію значної частини нашого суспільства, й одну з форм його існування.
До речі, про окупантів та сепаратистів... Пятивіршевий цикл "Нащадки оріїв" було написано тепер уже далекого 1998 року, за шістнадцять років до російської агресії, до окупації кремлівськими рашистами Криму і значної території Донбасу. Але з якою провидницькою правдивістю мовиться тут і про колоніально-погибельну "дружбу" з московітами, і про "державницькі гени", котрі, жевріючи в колективній свідомості української нації, змушують її до збройного спротиву орді окупантів і зрадників, адептів "русскава міра".
І вічні зради, й розбрати, й руїни,
І чорне горе, випите сповна... Віками землю й душу України Спустошує московська сарана.
Братерство з нею гірше, ніж прокляття, Воно на нас упало, як чума:
Здається ж, є і мужність, і завзяття, А голови державної нема.
Учора, нині, завтра і спрадавна Ми самозречні лицарі й раби, Та в наших генах жевріє державна Могуть і слава Княжої доби.
Одразу кидається у вічі, що, навіть у найпубліцистичніших, політично загострених творах своїх, поет залишається вірним образному асоціативному мисленню; він добре знає настрої пересічного, патріотично налаштованого українця і доладно оперує тими поняттями, які вмотивовують його песимізм і породжують нерозвійну зневіру, таку характерну для середовища соціально незахищеного люду і доведену в якихось моментах до розпачу.
З особливою разючістю це продемонстровано в багатьох строфах поеми "Патріарх", у якій відтворюється опоетизований життєпис Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Постать цього екзарха, який, очоливши Київський патріархат, до останнього подиху свого протистояв московській релігійно-колоніальній експансії... Події, пов'язані з його службою Господові й Україні, та ще — із намаганням патріотів поховати його останки на території Софії Київської, чи хоча б поблизу входу до цього храму, яке було вороже зустрінуте і тогочасною владою незалежної України, і "святенницькою" раттю Московського патріархату..
Ми Патріарха й то не захистили, Розбіглися як вівці хто куди. Не згуртували вродженої сили Супроти люті дикої орди.
Зреклись його, вже мертвого, без бою. Не встали, як під Кругами, на смерть. Дарма, що він пожертвував собою Заради нас і наших добросердь.
...Все це — зокрема, і через світоглядні переконання Патріарха Володимира — дозволило поетові розкрити перед читачем увесь спектр трагічного українського москвофільства. Отого, на межі громадянської війни, політичного і релігійного протистояння між державницьки налаштованим українським православ'ям і вороже-проросійським православ'ям московським, яке постійно — фінансово, кадрово та пропагандистськи — підживлюється з Москви, підштовхуючи українське поспільство до остаточного розколу.
Московська церква зграєю на Харків.
Без України їй як без душі.
Вже по-московськи й бог захарамаркав,
Рахуючи печерські бариші.
Москва Москвою стольна і церковна.
Однакові і цар, і патріарх.
Два непробудних грішники, що сповна
Впилися кров'ю стогонів і скарг.
Вони самі в собі як у барлозі,
У церкві й дружбі вічні крутії, Москва безбожна, й нам не по дорозі
Ні з дружбою, ні з церквою її...
Згоден, вірші цієї збірки, як і взагалі твори Івана Гнатюка, — чтиво не для романтичних мрійників і поціновувачів цнотливої поезії ліричних почуттів. Як згоден і з тим, що в якихось моментах митець аж занадто драматизує і саму ситуацію в країні, і душевне сприйняття її, доводячи читача до тієї межі покаянного самопізнання, коли той уже здатен сприймати найгнівніші і найруйнівніші для національної свідомості інвективи поета: "Не вороги, а ми таки самі собі давно вже стали ворогами"; "Самі себе ненавидим навзаєм, готові тільки їстися їдьма..."; "Забули давню славу. Як раби, засліплені у розбраті ми знову"; "І так нам треба. Ми того достойні. Так безборонно гинем, як воли...".
Але моя вам читацька порада. Коли вже й справді на пізнанні одного з гнатюкових циклів душевний стан ваш досягне позначки нищівно-саркастичного кипіння, не забудьте повернути себе до холодної, жертовної розсудливості таким же запальним, але доленосно відповідальним підсумком буття, яким час від часу остуджує власну гарячковість сам поет:
Кінець.