І ми, арсенальці, вирішили завтра… теж…
У Оленки від хвилювання завмерло серце, і вона рвучко обхопила тата руками.
– Та ти не бійся, дурненька, зі мною нічого не трапиться, – говорив він, гладячи її по голівці. – Мене куля не бере… А ось ти… тобі треба буде сховатися. В погребі. Я приготую там їжі на кілька днів, постіль теплу. Адже ти у мене зовсім доросла вже. Ти ж не будеш боятись, правда? Тільки я тебе дуже прошу – не виходь. Ми переможем, і я повернусь… От побачиш…
– Добре, батьку.
Оленка більше нічого не сказала, тільки ще міцніше пригорнулася до тата, ніби вже прийшло це завтра, і він вже ішов…
Літак з червоним прапором
Це була неділя, 29 жовтня 1917 року. Оленчин тато з самісінького ранку пішов на завод.
У місті було так тихо, ніби воно вимерло. Вулиці були безлюдні, мов уночі. Тільки зрідка по них проїздили грузовики з озброєними солдатами – військовий патруль. Трамваї не ходили, магазини були замкнені. I навіть вікна будинків щільно прикриті віконницями. А в Марийському парку біля царського палацу безвусі юнкери зводили барикади і рили окопи.
Місто чекало.
"Піду до заводу. Може, тата побачу", вирішила Оленка.
Вона обережно почала спускатися в яр.
Ось Оленка вже крадеться вздовж високої, з вузькими бійницями, арсенальської стіни.
Раптом вона завмерла. По той бік вулиці з підворіття виглядав Сашко Бібіков. В руках він держав військовий бінокль і через цей бінокль пильно дивився на "Арсенал". За спиною у Сашка виднілось дуло карабіна.
Що йому тут треба? Що він виглядає? Від хвилювання у Оленки пересохло в роті. І раптом майнула думка – Сашко Бібіков хоче вбити тата. Оленці стало так страшно, що вона мало не закричала. А в цей час Сашко сховав бінокль і зник у підворітті.
Оленка клубком скотилася в яр і кинулась додому. Кілька хвилин вона лежала в кущах, неподалік від хатинки і не могла отямитись. Потім помалу почала заспокоюватись…
Який це довгий, безкінечно довгий тривожний нень!
Як важко чекати в цій напруженій зловісній тиші!
Якщо вже має статися, то хай уже скоріше станеться!
І ось, нарешті, о п’ятій годині вечора в небі почулося дивне дзвінке гудіння. Немов десь зовсім близько, за кущами, літав величезний джміль. І несподівано над "Арсеналом" з’явився літак – незграбний, великий схожий на велетенську бабку. На літаку маяв яскравий червоний прапор.
Літак зробив коло над Печерськом і полетів на захід, кудись у бік Поста-Волинського.
І зразу ж, немов каміння по залізній покрівлі –залунали постріли.
В Марійському парку засвистіли кулі, і жовте листя густо, наче сніг, посипалося з кленів.
Оленка кинулась у погріб і зачинила ляду.
В погребі
– Тра-та-та-та-та! Бух! Бух! Дз-з-з! Гух!
Щоразу, коли ці різкі незвичайні звуки долинають у погріб, Оленка здригається і лякливо втягує голову в плечі.
В погребі темно, – так темно, що, здається Оленка осліпла і вже ніколи не побачить ясного неба, зелені дерев, обличчя людей – барвистого, сонячного світу дня…
Пахне цвіллю, трухлявиною, сирою землею. Важко дихати цим задушливим затхлим повітрям.
Зверху просочилася вода і хлюпає десь у кутку нерівномірними частими краплями: хлюп-хлюп-хлюп-хлюп!..
Щось слизьке, холодне, але живе плюхнулося Оленці на ногу. Оленка зойкнула і відсахнулася. Жаба! Захолонуло серце від огиди і жаху. За великою бочкою з-під огірків чути якесь дивне невиразне шарудіння;.. Згори обвалилася грудка землі, посипався пісок… Щось засичало – тоненько-тоненько і пронизливо… І здається, що весь погріб аж кишить страхітливими потворними істотами, які все ближче й ближче підповзають до Оленки, хочуть задушити її.
Як страшно, до нестями страшно в цьому темному холодному підземеллі! І, мов на гріх, пригадалися жахливі розповіді про мерців, про привидів, що бродять опівночі на старому цвинтарі, про страшні глибокі могили. І вже Оленці ввижається, що не в погребі вона, а в тісній домовині навік похована під землею. Ледве жива від невимовного жаху вона кидається до драбини, що веде нагору, але враз зупиняється. Ні, не можна! Тато просив не виходити. Хіба може вона не послухати свого тата! Ні, не можна!..
… Оленка не знає, скільки минуло часу. Може день, може два, а може й більше. Вона засинала, прокидалась, їла і знову засинала.
Одного разу, прокинувшись, Оленка зважилася виглянути з погреба. Тільки виглянути! Вона з великим зусиллям підняла важку ляду і висунула голову.
По Олександрівській вулиці короткими перебіжками посувалися юнкери. Вони з розгону падали на бруківку і, приклавши гвинтівки до плеча, стріляли. Потім піднімались і знову бігли вперед, до "Арсеналу". Та ось з "Арсеналу" загриміли постріли. Ткнувся обличчям в землю один юнкер, другий, інші повернулись і побігли назад…
Над Оленкою просвистіла куля. Оленка злякано сховала голову і захлопнула ляду.
Більше виглядати вона не наважувалась.
І знову потяглись безкінечні неспокійні години, сповнені хвилювання ї страху. І, змучена тривожним чеканням, Оленка знову заснула.
Вона прокинулась від якогось дивного, підозрілого шарудіння. Хтось обережно відкривав ляду.
Вона закам’яніла від жаху.
– Оленко, – почувся шепіт.
– Тату!
– Т-сс! Не кричи!
– Тато! Татусю! Ти прийшов! Уже скінчилось? Так? – радісно і швидко-швидко зашепотіла Оленка.
В темряві вона не бачила тата, тільки відчувала, як його великі сильні руки обіймають її. Від тата пахло землею, прілим осіннім листям і їдким духом пороху.
– Ні, донечко, я ще не зовсім прийшов. Ми ще б’ємось. Просто зараз ніч і не стріляють. Так я плазом пробрався, щоб подивитись, як ти тут. І щоб заспокоїти тебе, що зі мною все гаразд. Щоб ти не боялась.
Оленка зітхнула.
– Я… не боюсь… Але… як це все-таки довго, тату.
Кулемет
Оленка знову сама. Тато давно вже на "Арсеналі". Він, напевне, стоїть зараз з гвинтівкою в руках біля бійниці і думає про Оленку. А Оленка думає про тата. І їй вже не страшно. Адже тато зовсім близько і з ним нічого не трапилось. От він щойно був тут, в погребі, і розмовляв з Оленкою, і Оленка лагідно терлася щокою об його колюче підборіддя.
Нагорі тихо, не стріляють. Оленка зовсім заспокоїлась. І раптом вона почула кроки – хтось пройшов подвір’ям і наступив ногою на ляду. Потім ще хтось пройшов, і над погребом проторохтіли колеса, немов проїхав візок. Почулись голоси. Оленка завмерла. Ляда причинялась нещільно, і до Оленки долинали слова:
– Сюди став. Якраз зручне місце! – наказав хрипкий густий бас.
– Слухаюсь, ваше благородіє! – відповів писклявий зривистий хлоп’ячий голос.
– Та піди в яр гілок наламай – замаскуватись треба. Хочеш з бунтарями воювати, так працюй!
– Так точно! Хи-хи! – противно захихикав писклявий.
Оленка здригнулася. Це був голос Сашка Бібікова.
Минуло хвилин десять. І несподівано над самою Оленчиною головою оглушливо застрочив кулемет.
– Та-та-та-та-та… – ніби по ляді хтось застукотів величезним молотком. У Оленки душа в п’яти сховалася, так страшно стало. І страшніше всього – думка: адже це по "Арсеналу" стріляють. Там тато, його можуть убити!
Кулемет построчив трохи і перестав.
– Даремно стріляєм! – сказав бас. – Все одно темрява така – ні якого дідька не видно! Почекаєм до ранку. Скоро світатиме.
З цього боку більше не стріляли. Стрілянину було чути тільки по той бік "Арсеналу", там, де була школа прапорщиків. Двічі гухнула гармата, і, нарешті, й там замовкло.
– Ох-хо-хо! – шумно позіхнув бас. – Ти, Бібіков, залишайся, а я піду в цю халупу, здрімну. Чого вдвох сидіти… Та й дощ знову починається.
Було чути, як він важко захлюпав по калюжах і хряпнув дверима хатини.
Сашко посидів трохи, потім незадоволено пробурмотів:
– А я що – мокнути повинен? Чого біля кулемета стовбичити? Вкрадуть його чи що?
Почулися швидкі кроки, і знову хряпнули двері, тільки тепер уже двері сарайчика, що стояв у глибині двору.
Стало зовсім тихо. Тільки шелестів і хлюпав дощ.
Якась невідома сила штовхала Оленку нагору. Вона обережно вилізла з погреба, і зразу холодні краплі дощу закололи її в обличчя. Та вона не звертала на це уваги.
Небо починало сіріти. Темні контури дерев уже чітко вимальовувались в сутінках.
За кілька кроків від погреба, біля самого яру, прикритий гілками, стояв кулемет. Його тупе коротке дуло було спрямоване на "Арсенал". Мине трохи часу, настане ранок, і цей кулемет почне стріляти по "Арсеналу".
А Оленчин тато сидить зараз там і зовсім не знає, що в його хатинці, де все життя прожили вони з Оленкою, розташувались вороги і що звідси йому загрожує смерть.
Шалено б’ється в грудях Оленчине серце. Що робити?
І раптом – блискавкою майнула думка. Внизу, в яру, протікав струмок; арсенальські дітлахи загатили його, і якраз під тим місцем, де стоїть зараз кулемет, утворилась глибока калабаня.
Не думаючи про небезпеку, Оленка кинулась до кулемета. Схопила руками мокрий холодний щиток і штовхнула. Але кулемет навіть не ворухнувся. Ні, не зрушити його з місця Оленці!
З хатинки почувся кашель. В Оленки від жаху підігнулися ноги.
Несподівано в пам’яті прозвучали слова батька: "Я просто прийшов заспокоїти тебе, щоб ти не боялась". І немов сильна таткова рука обняла її за плечі.
Забувши про страх, Оленка всім тілом навалилась на кулемет і почала розхитувати його. Їй пощастило – дощ розмив землю під колесами кулемета. І ось колеса поворухнулись, і кулемет зрушив з місця. У Оленки від напруження попливли червоні кола перед очима. Кулемет поволі посунувся по схилу. Потім все швидше, швидше. Оленка не втрималась і впала. Кулемет покотився в яр, підскочив на якомусь пагорбку, перевернувся і з усього розгону шубовснув у калабаню.
Якраз в цей час з "Арсеналу" гримнув залп. Над Оленчиною головою засвистіли кулі. Вона схопилась і кинулась до погреба. І ледве встигла захлопнути ляду, як з хатинки почувся громовий бас:
– Бібіков! Бібіков!
– Слухаюсь, ваше благородіє! – донеслося з протилежного кінця двору, з сарайчика.
У подвір’ї затупали кроки.
– Кулемет! Де кулемет, чорт візьми?! – люто закричав бас.
– Н-не знаю! – злякано запищав Сашко Бібіков. – Б-був… Тільки що б-був…
– Де?! Уб’ю, уб’ю, негіднику!
– Ой, ой!..
… Оленка закрила обличчя руками і завмерла.
Зараз озвірілі вороги увірвуться в погріб і тоді…
Ранок
Але несподівано крики надворі припинилися. Постріли чулися все голосніше і ближче.