Сталася велика пожежа, але вона нікого не налякала. Діти й жонота кинулися заливати огонь, а чоловіки вкупі з чумаками-соляниками (їх військова пригода застукала у містечку випадково), висипали на вал щоб дати потугу запорожцям.
Москалі взяли Переволочну в тісну облогу; не можна було ні виїхати, ні вийти.
Зло віщуюча тиша запанувала на якийсь час. Москалі при повнім риштунку стояли недалечко від валу, готові щохвилини кинутись на нього і… вкрити його своїм трупом. Стрілянини не було, та ось Яковлєв рушив московське військо в атаку. Навіть земля навколо здригнулася, коли тисячі ратників зірвались і, наче повінь; кинулися в шаленім гоні на вали, Раптом земля захиталася навспражки! То запорожці пальнули із своїх самопалів: раз і вдруге. Густий дим, немов темна ніч, все собою вкрив. Передні лави москалів вилягли під градом куль і загатили своїм трупом рів; задні пройшли по йому наче по рівному. А тимчасом запорозькі самопали не вгавали ні на хвилину, бо стріляли лише передні меткі стрільці, а задні знали одне: набивати свої самопали й подавати переднім. Коли ж ворожа куля поціляла якого стрільця, його місце заступав резервовий січовик; таким робом запорозька лава здавалась непохитним муром, Але москалів було дуже багато, і сила стала брати перевагу.
Виперлися ратники на вали і тут спалахнув ручний бій, ще страшніший, ніж бій огнистою зброєю.
Бій тривав вже з півгодини: ні запорожці не вступалися з залу, ні москалі не переставали лізти наосліп. Раптом сталося несподіване. Яковлєв виглядів, що вал не скрізь боронять запорожці. Він зміркував се і в найбільший розпал рушив два полки донців на те місце, котре боронили чумаки й крамарі. Вправні в ручнім бою донці поскидали довгими списами чумаків із валу; в козачій лаві сталася велика вирва, але її миттю заповнили піші ратники. Їх набралося стільки, що запорожці розгубилися між ними, як губляться червоні будяки в зеленім буйнім житі.
Одбиваючись від розсатанілих москалів, що налопом насідали звідусіль, Зінець звелів запорожцям одходити до замку.
Жінота й діти зчинили такий плач, що його, здається, мусів почути салі Бог. Люди вискакували із хат і втікали до заліку, а їх добро: хати, комори – все господарство палили москалі.
Біля замку збилися всі, хто не міг держати в руках зброю: діти й жонота.
Глянув Зінець на нещасних, і його серце обкипіло кров'ю.
– Та невже я маю зоставити їх на наругу москалям, а сам, маючи шаблю в руках, сховаюся за мури і буду дивитись, як москалі ґвалтуватимуть дівчат, безчеститимуть молодиць?.. Ні, краще я раніш накладу головою! – помислив він,
– А ну, всі козаки із замку, виходь на двір! У замок нехай ховаються білі голови із дітьми! – дав розказ Зінець. – Умремо, хлопці!
– Умремо, батьку! – відповіли січовики.
Московські гармати робили велику шкоду запорожцям, але вони стали з голими шаблями навколо замку й ні на ступінь не поступилися.
Зінець наказав міщанам та чумакам одбивати московське наступання, а сам, згромадивши біля себе запорожців, вдарив з ними на густі московські навали.
Запорожці напружили всі зусилля, щоб розчахнути москалів надвоє. Коли б пощастило, тоді, зайшовши москалям в потилицю, можна було б оджахнути їх од замку!
Та ба! Ворожа сила була надто велика. Передні москалі й поточилися перед запорожцями, але зате задні ще гірше наперли. На одну запорозьку шаблю прийшлося п'ять московських. Сталася така тіснота, наче в церкві, навіть до ладу розмахнутись не можна було.
Москалі підмивали запорожців, вони ж, оточені з усіх боків ворогами, гинули, але перлися вперед!
Вся сила була в полковникові Зінцеві; його дужий голос жахав ворогів і надавав одваги товариству.
– Хлопці! Ану ще! Ану! Не шкодуйте московської шкури! Однаково вона підла – кожуха з неї не пошиєш! Рубай! Січи!
І він давав приклад товариству.
Дивитись збоку на Зінця було страшно. Полковник в однаковій мірі був вправний: як правою, так і лівою рукою, і через се лезо його шаблі не можна було навіть оком зловити. Воно то вниз вістрям, наче кара божа, звисало над головою москаля, падало на тім'я й глибоко вгрузало… То оберталось догори черева і, як сокира підчахує гілку на дереві, одчахувало правицю ворогові. То раптом шабля Зінця робилась прямою, як стріла, – била ворога просто в груди й виходила кінцем аж у спину.
У полковника й підручні добрі були: два рідні сини-юнаки, обидва вельми вправні у ручнім бої.
Упертість усе переможе! Перемогли й запорожці москалів! Кожної хвилини вони все глибше й глибше вганялися в московські лави. Ї хоч їх тепер вороги оточували з трьох боків, але ж і запорожці, наче клин дерево, розколювали москалів надвоє…
Яковлєв уздрів се; він звелів донцям залишити чумаків, а дати потугу ратникам.
Але ж бо й чумаки, крамарі та мішане стали піддавати потуги своїм. Тепер все збилось в один кривавий клубок: брязкіт зброї, і гупання, й стогнання поранених…
Аж це старий Зінець закричав:
– Разом, хлопці! Разом!
І він так запалив своїм закликом запорожців, що ті, скільки мали сили, одностайно наперли на москалів. А за ними – чумаки і крамарі… Москалі не витримали: поточились і розкололись на дві валки; у їхній лаві зробилась велика вирва.
Раптом, раніш ніж запорожці встигли зметикувати що сталося, у ту вирву – наче повінь крізь прорвану гатку – хлюнули чумаки й крамарі.
– Куди ви, хлопці?.. Хлопці! – закричали запорожці. Але хлопці вдарились навтьоки. Цим вони погубили себе й
запорожців, бо тікати їм вже нікуди було. Мости на Ворсклі, пере-воза на Дніпрі, байдаки, човни, дуби… навіть млини – все палало, підпалене москалями… Кинулися втікачі просто вплав: одні у Ворсклу, другі у Дніпро; потомлені, вони не вирахували своїх сил і… глибока вода та бистра течія забрали їх всіх що до одного.
Після зради чумаків запорожці залишили думати про перемогу, їх батава помітно поріділа. У січовиків тепер було одне на думці – якомога дорожче продати своє життя. І вони не дешево його продавали: навколо замку лягло два великих покоси трупів – московських і запорозьких.
Востаннє москалі наперли на запорожців і… пошматували їх батаву на дрібні лахи. Січовики подробились на купки; ті купки звідусіль, наче острівці вода, підмивали вороги.
Та ніхто не прохав ласки! Козак двічі не вмирає, – бо раз же його мати родила.
Один за другим впали сини Зінця, а він і оком не моргнув, мов і не бачив… Посічений та порубаний, полковник стояв, наче скеля, й боровся з хвилями ворогів.
…Настала хвилина, коли із тисячної запорозької залоги зостався живим один-однісінький Зінець.
Він вже й не радий був тому життю, але рука з шаблею якось сама звивалась догори; правда, вона вже не мала попереднього гуку й певності.
Тимчасом донці продерлися у замок. Страшенний жіночий галас гострим ножем вдарив Зінця у серце. Із башт полетіли вниз на списи маленькі діти, старі баби, жінки… Залунало душу роздираюче голосіння дівчат, прокльони матінок. В замку чинився ґвалт.
Зінець не міг далі того знести.
– Смерте, де ти? – закричав він в одчаї.
І, зціпивши зуби, полковник кинувся в гущу ворогів. Над його головою виріс раптовий ліс шабель і… впав.
Від Зінця один шум зостався.
Бій закінчився… Залога, обивателі і ті, що в нещасливу годину випадково попали у Переволочну, – всі вилягли покотом! Людської крові так багато пролилось, що вона стояла на вулицях калюжами, аж доки її не висушив огонь пожежі. На місці ж Переволочної зосталося пожарище.
* * *
Ой із-за гори крутої вітер повіває;
Та хитрий москаль край запорозький кругом об'їжджає.
Наші козаченьки, наші молоденькі
Ніде в страху не бували;
Сорок тисяч Москви, виборного війська
У пень вибивали.
Наші козаченьки, наші молоденькі
Да невеселі стали,
Гей, обступила вража драгунія
Да всіма сторонами.
Ой обнявши та запорозький край, в куріні вступає.
Ой уступивши та у куріні, запас відбирає.
Ой по тім боці та у Підпільні широкая гребля;
Ой не одному же запорожцю оббив москаль ребра.
Ой по тім боці та у Підпільні залізне круччя,
Ой заплачуть славні запорожці, із Січі ідучи.
Цілий тиждень Січ буйно святкувала перемогу запорожців біля Сокілок. Цілий тиждень дзвеніли цимбали, голосили скрипки та гули бубони… Земля стогнала під ногами танцюристів, Цілий тиждень товариство пило, їло й розважалось: стріляли у ціль, бігали кіньми наввипередки, бились навкулачки. І раптом, напередодні останнього дня, втікачі з околиць Переволочної принесли звістки – та такі страшні, що в першу хвилину товариство навіть не йняло тому віри.
Келеберду й Переволочну москалі зруйнували! Чи можлива річ? Звідки ті москалі могли взятись? Адже Гордієнко вилущив їх трохи не всіх біля Сокілок! Не з неба ж вони впали?! А може се вже товариство до москаля допилось? Братчики збились на раднім майдані; отамання й рядовики змішались між собою на купу. Всі кричали теж на купу, але мало хто кого слухав. Аж врешті наказний кошовий Петро Сорочинський стеребився на порожню горілчану куфу і замахав шапкою.
– Та цитьте, кажу вам! А то од вашого крику стільки чортів наплодиться, що й у дніпрових плавнях не витопимо. Коли всі враз кричатимемо, не буде жодного діла, треба, щоб один хтось говорив.
По сій мові Сорочинський звернувся до втікачів:
– А скажіть, чесні земляки, чи велика у москаля сила ?
– Як трави!.. – одповіли втікачі.
Зажурилися запорожці, а з ними й наказний.
– Погано! – зітхнув він, – дуже погано! Але звідки вони взялися? Од Полтави й до Переволочної стоять наші запорозькі кордони; не птахи ж справді ті москалі, аби уночі перелетіти через кордони?! А може вони прибули на байдаках із Києва Дніпром (Коли сьому правда, то вже певно: москалі зробили такий довгий шлях не для того, аби, зруйнувавши Келеберду й Переволочну, вигребтися назад! Ні, отеє як Бог свят, вони замислили зло проти нашої Січі.
Закричали запорожці:
– Не бачити москалеві Січі, як своїх вух!
– Не оддамо матері Січі!
– Вгамуйтеся, братчики! Писаніє глаголе: береженого Бог береже! У Перевалочній було козаків на чотири курені! А що з ними сталося? Всі вони вилягли! Се доказує, що москалів справді багато! А тут ще під боком у нас боляк – московська фортеця у Кам'янім Затоні.