Ждав, ждав, коли, нарешті, і звернувся до його корчмар:
"Похмелитись хочеш?" — питає, а сам і не дивиться на прадіда, все молитви свої мурмоче, хоч і тихше. Здивувався прадід, дуже здивувався.
"А після чого ж мені, жиде, й опохмелятись, — питає, — коли я тільки що нюхав тую горілку?"
Подивився на його жид, моргнув якось кумедно одним оком, а й слова не вимовив, одвернувся і знову своє.
"Ге, — думає прадід, — та так він і до вечора чи скінчить", — і вже сам промовляє до його.
"Гей, — каже, — жиде, а послухай лишень, про що я тебе спитаю; буде вже тобі нашу віру топтати!"
Наставив жид одно вухо, насторожився, а про те все-таки своє мурмоче.
"Скажи ти мені, — питає прадід, — де тут козак, побратим мій, подівся? Грівся він сієї ночі, як бенкет ішов, в корчмі, а тепер і сліду його немає".
Знову ні слова не відказав жид, одвернувся, та як заголосить, як заверещить, так у прадіда аж у вухах залящало; і моторошно ж йому стало: зрозумів він, що недобре щось приключилось.
"Бач, чортів син, як голосить, — думає, — не даремно то, мабуть!" Потягнув він тут себе за вуса, та і крикнув вже спересердя:
"А ну ж, — каже, — годі вже тобі верещать!.. Кажи, коли тебе питають!"
А жид ще дужче залився: кричить, неначе різать його збираються.
"Слухай же! — розсердився вже зовсім прадід. — Кажи, то дам тобі злота; а будеш душу томити, то от же, їй-богу, перехрещу тебе!"
Притих трохи жид і знову повернув до прадіда одно своє вухо.
"А чого ж це вам треба?" — питає, наче між іншим.
"Де козак подівся, питаю я тебе, — каже з запалом прадід, — побратим мій?"
"А відкіля ж мені знати, куди він подівся? — одмовляє жид.
— Туди подівся, куди йому треба було".
"Ой, не вертись, — загрожує прадід. — Дивись, охрещу, чортів сину!"
"Вибачайте, — одмовляє жид. За віщо вам і хрестити мене? Відкіля ж мені знати, хто куди подівся, самі подумайте?.. Мало хіба до мене всяких п'яниць ходить, так мені й доглядати за кожним? Навіть дивно..." І знизав жид плечима.
"Ну, ну, — образився прадід. — Ти, жиде, не дуже-то наполягай на п'яниць, дивись, щоб тобі похмелятись не довелось! Не п'яниця він, а добрий козак, а горілки так він і не нюхав: остогидла вона йому!"
"Пхе! — сміється жид, як і раніш повернувшись тільки одним вухом і не залишаючи при тому свого мурмотіння. — Навіть дивно! ї ви не нюхали горілки, і він не нюхав... А як же ви не знаєте, куди він подівся?"
"Того й питаю тебе, що не знаю!" — сердиться прадід.
"Ну, а який же він на обличчя буде, той козак?" — питає шинкар.
"Сухорлявий, високий, з одним оком", — каже прадід.
Аж підскочив жид від тих слів.
"Ой вай, з одним оком?!" — сплеснув він руками і повернувся вже передом до прадіда:
"З одним оком! — кричить, і очі вирячив з ляку. — Козак з одним оком?!. Ой вай, ой вай!" — і захитав жид головою.
"Чого ж ти репетуєш? — і сердиться, і дивується прадід. — Що за біда, коли з одним оком? Зате козак добрий!"
"Ой, ви не знаєте, ви нічого не знаєте, коли так кажете! — Голосить жид, хитаючи головою. — Тут таке діло трапилось, таке діло!.. Ой вай, з одним оком!.."
"Та не тягни ти, опудало чортове!" — скочив розгніваний вкрай прадід, і так стукнув по столу кулаком, що жид аж присів на місці.
"Ой, і не лякайте ж мене! — просить. — Навіщо вам мене лякати? Краще від того все одно не буде",
"Та яке ж діло трапилось? Кажи!" — кричить прадід.
"А таке діло, пане ясний, — каже жид, — таке страшне діло, що пан не злота повинен мені дати, а два злота, і не два злота, а цілих три злота..."
"Ну, бери три, тільки не томи, Іроде!" — каже збентежений прадід, кидаючи йому гроші.
"І навіть не три, пане, злота, а чотири... Ну, нехай буде три, нехай три! — заспішив жид, помітивши загрозливий рух прадіда. — Так пан про козака з одним оком питає?"
"Так", — каже прадід.
"І куди він подівся?"
"Еге ж, про те саме, Іроде!"
"Не гаразд він подівся, пане... — одмовляє жид, хитаючи головою і цокаючи губами. — Ой, зовсім таки не гаразд..."
"Та доки ти з мене будеш душу вимотувати? — увірвався, нарешті, прадідові терпець. — Ну, слухай же сюди, вухо свиняче: не зійти мені з сього місця, коли я не перехрещу тебе, та ще Й пейси обріжу!.. Кажи до діла!" — і підняв прадід для хреста руку.
Скорчився жид, злякався. "Тривайте, — кричить, — я все розкажу... як чесний жид, все!.. Відома річ, не гаразд подівся, коли його вхопили Ромодановські стрільці та сердюки Самойловича!"
Так і присів прадід, навіть очі йому на лоба полізли і люлька трохи з рота не випала.
"Брешеш, жиде проклятий! — каже, ледве дух переводячи. — Відкіля ж вони взялись?"
"Відкіля взялись? А хто ж їх знає, відкіля, — каже жид. — А тільки вже кілька днів нишпорили вони тут, щоб послів гетьманських спіймати".
"Так от кого напустили на нас відьми прокляті!" — думає прадід, і занило його козацькеє серце; самі знаєте, чи легко воно козакові товариша вірного втеряти, не оступитись за його гострою шаблею... "Ге, — думає бідолаха, — та навіщо ж мені і шабля гострая, навіщо мене й козаком називати, коли я за побратима свого не заступився? Ну, та може ще й бреше жид!"
"Як же вони його вхопили?" — питає.
"А так, пане, вхопили, та й більш нічого, — одмовляє жид. — Натовпом наскочили, ну і взяли... Дуже бився козак шаблею; може б і не взяли, коли б йому ноги міцніше стояли".
"Не пив він, од одного тільки духу сп'янів, сердега", — сумно зітхнув прадід і голову похнюпив.
"Пхе, — кепкує каторжний жид, — може й від духу, тоді й нюхати не треба було... Навіщо ж він нюхав?"
"Поневолі нюхатимеш, коли чорти варенуху варять, щоб їм горлянку нею спекти! Так коли ж вони його взяли, душі закляті?"
"Позавчора вночі взяли, пане", — одмовляє жид.
"Як то позавчора? З глузду ти зсунувся, чи що, жиде? — не вірить прадід. — Адже ж тільки вчора над вечір ми попали в це чортове гніздо? Сієї ночі, виходить!"
Знову сміється гемонський жид.
"Ну і пан же ж мабуть добре понюхав, — каже, — коли й день згубив. Не сієї ночі, а ще позавчора".
"Та й спав же я, — дивується прадід, — от так спав, коли жид не бреше! Навіть побратима проспав! Так і віддав його, беззахисного, Самойловичевським зрадникам, прости, Господи! Чи не диявольська омана?"
"А ще треба панові сказати, що й другого козака шукали, — каже жид, — бо їх було двоє; тільки другого ніяк знайти не могли... Ї чого тільки вони не робили, щоб я їм сказав, де ще другий козак; і кричали, і стріляли... таке виробляли, таке, що видима смерть мені приходила, навіть гірше смерті... а я все-таки так і не сказав де другий! Навіщо, думаю, казати їм? Нехай собі стріляють... Ясний пан, думаю собі, як прокинеться, то мені за те ще злота дасть... бо зразу видно, що пан хороший!"
Не видержав тут прадід, заплакав... Вийняв з рота люльку та и залився гіркими, як дитина мала.
Ой, та й гіркі ж козацькі сльози, так і палять вогнем! Коли 6 знав він, куди повернули вороги його, так і полетів би орлом визволяти товариша! Пропадай, голова козача, все одно доведеться положити її серед степу широкого! Сам налетів би на цілий таборі. Та не знайти сліду в степу, і далеко вже, мабуть, за добу втекли вороги...
"Нічого не вдієш, — думає, плачучи, бідолаха, — треба тепер самому везти далі гетьманську грамоту. Нахвалялася відьма проклята, та вже що буде! Побачимо, чого ще накоїть вона... А коли не розклюють мого тіла ворони чорні, коли повернуся назад, нехай земля мене не прийме, як не полечу я визволяти товариша, аби тільки живий він до того зостався".
Потужив він ще трохи, кинув жидові гроші, осідлав вороного та й полетів далі степом широким. "Хвала Богові й за те, — думає, — що залишилась у мене грамота гетьманська, не дісталась ворогам!"
Ну, і попадись йому під той час вороги: от би попрацювала стара батьківська шабля!
X
Метушиться люд на ханському дворищі. Багато всяких чуток ходить із вуст до вуст, і радіють навкруги двораки ханські: приїхав посол од гетьмана України, приятеля ханського, привіз од його грамоту, кличе орду на спільний кривавий бенкет. А давно вже сверблять у "батирів" руки, давно простягаються до кривих шабель: надокучила вже "батирям" згода. Та й чи статочне воно діло сидіти добрим дітям пророка під дахівкою, слухати, як сперечаються проміж себе ревниві жінки, коли є на світі степ широкий, де можна слави молодецької зажити, єсть гострі криві шаблі і стрілки летючі, котрими можна здобути золотоволосих і чорнооких красунь з веселої Польщі й Русі, або дорогі хутра московські і всяку здобич коштовну? Ні, навіть коні, і ті ржуть нетерпляче, риють під собою землю стрункими ногами!
Зрадів старий хан, і радіють вмісті з ним його вірнії слуги. Одягають беги і мурзи дорогі халати, затикають за пояси криві ятагани, осипані перлами та самоцвітами, бо пишную зустріч хоче влаштувати хан посланцеві свого приятеля, хоче показати і друзям, і недругам, як шанує він приязнь і високо ставить відвагу гетьманську. І дарунки вже готує хан для гетьмана: шаблю дамаську, на котрій золотом вибито, так і горить на сонці, саме премудре речення Корану, і коштовне сідло, все розшите золотом і оздоблене бірюзою. А хто ж не знає, що слідом за такими дарунками зараз же й сяде орда на свої баскі коні? І весело через те добрим воякам: як орли полетять вони з ханом допомагати гетьманові! А веселіше всіх Азаматові, молодому ханському синові: не бував він ще ні разу в походах!
Один тільки Фазіль-Ахмет-паша не радіє, хоть і боїться виявити свій смуток перед ханськими вірними слугами. Ои та й хитрий же дід, як лисиця хитрий старий Ахмет-паша! Приязно осміхається, підтакує, як та лисиця підлещується голосом медовим до прадіда, а чорна гадюка так і ссе його серце, а в глибоко запалих очах так і мигкотять злі вогники з-під густих сивих брів. Багато про нього дечого розказують проміж людей: балакають, що ненавидить він гетьмана, тягне руку за Самойловичем, потайки з Москвою стосунки підтримує; балакають, що Й подарунки надсилають йому з Москви!.. Та не знає того хан; наблизив до себе пашу, головою над всіма настановив... Не любить його орда, ненавидить та боїться: ніхто й слова проти його вимовить не сміє. Був один такий "батир" славнозвісний, Кара-Мустафою прозивався; насмілився він проти Ахмета повстати, перед ханом його на чисту воду вивести, та викрутився, як в'юнка гадюка, Ахмет, на самого Мустафу набрехав, і положив на "батиря" великий хан гнів свій.