Він бачив, як вони переглядались, здвигали плечима, а деякі вже й бубоніли сердито. А як почули вони про те "нобілітованє" козаків у шляхту, то загорілись як порох.
— Нас у шляхту! Не діждете!.. Себто щук у вершу...
— Се щоб на нас люди пальцями показували, як на мічених поросят.
— Нобілітуйте мого Рябка!
— Зробіть шляхтянкою попову сучку!
— К нечистій матері сего дяка з "патлами"...
— Не з "патлами", а з "пактами"...
— Чхать я хотів на його "пакта"!.. Ох — ускочив на голубу китайку, як попів цуцик на дзвіницю, та й гавка на козаків!
А з голубої китайки Судима не переставав "гавкати": "Козацькому же війську по волостям королівським, духовним і сенаторським консистувати вільно.
Гетьману українському монету бити на оплату свого війська у всякій потребі."
— І монету бити, і ляхів бити, і зрадників бити! — так крикнув Макогін "козарлюга", що Сулима трохи не впустив з рук свої "пакти", а у Виговського щоки мов крейдою покрились.
— Геть з козацького амбону, непроханий паламарю!.. По потилиці його! — кричали другі.
А Сулима, червоний як печений рак, читав: "Корони польської панам козаків на раду покликати і старатися отворити хід водний до Чорного моря"...
— Годі! Годі, в нас вуха не польські!
— А щоб вам позакладало! — огризнувся Сулима.
— Геть же з китайки, лядський попихачу! По шиї його!
Усе радне поле застогнало стогоном. Галас і метушня настали такі, що нічого було й думати дочитати "пакта".
— У вогонь проклятущу бумагу!
— Геть з китайки, нобілітований перевертню, шляхетський лаполизе!
— Зась, хлопи!.. Щоб вам заціпило! — огризнувся знов Сулима.
— Га! Хлопи! Вже й тепер ми хлопи! — аж захрипів Васюта "козарлюга", хапаючись за шаблю. — Так от же тобі на!
І він з усієї сили рубнув по білястій "нобілітованій" голові. Сулима впав, і на голубу китайку ринула як з джерела "нобілітована" крівця шляхетного Українця.
Запорожці мов збожеволіли і кинулись на виговців.
— У пень рубайте перекинчиків!
— Січіть шаблюками до ноги крамарів, що продали ляхам святий Київ.
— Ось вам за Київ! Ось вам за печерських угодників!
Де був козацький круг, там лежали мертві. Виговців мов вітром здуло і сам Виговський десь у ката провалився. Деякі були кинулись навздогін до Чигирина, щоби "дістати самого".
— Годі, дггки, проливати хрещену крівцю, годі! — крикнув Сірко. — А христопродавець і сам пропаде, як собака на ярмарку.
Він сів на коня і повернув до табору. За ним Юрась і друга старшина.
— Геть від сего нечистого місця, — оглянувсь Сірко на вбитих виговців. Сурмачі-дітки, трубіть до ради, до військового кола.
Сурми засурмили, і запорожці й другі козаки становились у лави.
— А де ж Чигиринці? — оглядались деякі козаки.
— Еге! Побігли в лози пасти кози, — кинув Макогін.
— І добре: баба з воза — кобилі легше.
— Авжеж тепер нам гарбуз не покотиться, та і в писанії сказано: щоб лиха не знати, треба своїм плугом на своїй ниві орати, — додав Макогін.
— Що ж тепер Виговському від ляхів буде? — спитав Павло Пелеха. — Як?
— Як? Як сорочці на лозі. Писано-бо є: не пхай пальці межі двері.
Сірко і Юрась стали під корогвою. Сірко підняв булаву.
— Панове товариство і всі хрещені люди! — гучно промовив він. — Кого волите на гетьманство?
— Хмельницького Юрія! Юрася! Хмельниченка! — загуло по лавах.
— Лебединий вік та журавлиний крик! — вигукнули декотрі.
— Тю на вашу голову! — озвались другі. — Се ж не на кошового, а на гетьмана гукаєте, здорові були!
— А хіба ж і панові гетьманові не треба лебединого віку та журавлиного крику?
— Та вже ж! Не обійдеться Великдень без гречаної паски, — додав Макогін.
— А де ж корогви? Вибирайте нового гетьмана, вражі діти!
Зараз козацькі корогви так і вкрили Юрася з конем.
— А де ж клейноди військові? Де булава, бунчук? — догадались козаки.
— Овва! Прокинулись, як вже сонечко сіло, — пробурчав Макогін. — Так гоніть, вражі діти, поки "нобілітовані" не втекли з булавою й бунчуком до Варшави.
Деякі запорожці вскочили на коней і погнали до Чигирина. Аж їм назустріч вже неслась чимала юрба козаків, і передній ще здалека махав над головою бунчуком і булавою.
— Везуть, везуть клейноди!.. От тобі й "нобілітований" гетьман, — сміялись запорожці, — ні юшки йому, ні петрушки.
Пригнавший з Чигирина козак подав булаву й бунчук Юрасеві.
— Насилу взяли, чи сам віддав? — спитав Сірко.
— Сам, пане отамане, та іде й додав: мерщій, каже, міняйте булаву на московський кнут, а то її татари вкрадуть.
— Мели, не снідавши, не обідавши, — усміхнувся Сірко. — А сам він де?
— Утік в Польщу, як собака з осмаленим хвостом, і жінку тут покинув: вона заперлась у замку з своїми покоївками та деякими челядниками.
Сірко, не рушивши ні обозу, ні наметів, зараз потяг до Чигирина з своїми запорожцями. Поруч із ним їхав і Юрась, веселий як дитина: не думав і не гадав небога так скоро вигнати вовка із кошари; а він не тільки сам утік, та ще й зуби свої покинув у кошарі — булаву і бунчук... І Юрась грався сими цяцьками, як дитина ляльками.
Назустріч їм виступали з города попи з корогвами, хрестами і свяченою водою, а із усіх городських церков гудів і переливався у повітрі такий передзвін, як то буває на Великдень, або на водохреще, і Юрась не чув, як із очей його лились сльози і лились, дрібними діамантовими краплями, розбиваючись о гафтований шовками й золотом чапрак його білого як сніг коня.
А Сірко мимоволі згадував свої молодощі, своє колишнє сирітство, своє решето-колиску...
Ой люлі, люлі, мій Івасечку,
Ой люлі, люлі, удовиченку...
А його козаки вже добували гармати чигиринського замку. Брама замкова скоро була пробита, і на стіні вже маячило біле полотнище.
— Згода! Згода! Самі здаються на нашу ласку.
Коли Юрась і Сірко зближались вже до розчиненої замкової брами, назустріч їм ішла, спотикаючись і гірко ридаючи, якась пані в дорогій польській сукні. Юрась остановив свого коня, і пані припала до його стремена.
— Не карай його, не карай, мій любий Юрасику! Зглянься на мене... Він не ворог України, не ворог, Богом заприсягнусь, — не карай його!.. Він тільки Москві не йме віри... Не йми і ти їй віри, Богом тебе заклинаю!
Щось здавило Юрасеві серце... Він чув десь сей голос... А де? Коли?
— Юрасю! Юрасю! Згадай, як ти маленьким хлоп'ятком любив мене, згадай, як ми тебе з Катрунею пестовали й леліяли, як мізинчика...
Юрась пізнав голос сеї польської пані, колишньої приятельки його старшої сестри Катрі, що була потім за Виговським Данилом.
Се ж і була пані Виговська, тільки не Данилина, а Іванова, що не далі як за хвилину за дві до сего була пані гетьманова і ще сьогодні думала доскочити такого титулу: "єя українське великокняжеське височество"...
Гай-гай! Воно було...
Воно було, та поплило, —
Його не вергати...
Юрась згадав, як ся пишна пані колись леліяла, пестувала його маленького, і жаль обгорнув його серце... По собі вже зазнав він, що таке людська доля, і що вона часом з людьми виробляє...
— Не плач і не бійся нічого, сестро, — ласкаво промовив він. — Чоловік твій, пан Іван, поїхав у Польщу, і будь певна — я не забороню тобі їхати до його, коли ти схочеш.
Пані Виговська з несподіваних радощів знов приникла до Юрасевих жовтих з золотом сап'янців.
— Годі, годі, сестро Оленко... Я не забув давнє — я не твій ворог...
VII
І от удруге сидить Юрась на гетьманстві у Чигирині, там, де сидів і його батько, старий Хмель, до котрого залицялись королі й кесарі, хани й султани, пани й державці цілого світу. І не диво! Не треба було йому, як тому римському Помпеєві Великому тупати об землю ногою, щоби "із землі вийшли легіони"... Досить було йому майнути булавою та крикнути: "Діти! За мною!" — і його обгортали десятки легіонів...
І от ся чарівнича булава тепер його синові дісталась... Химерний Сірко, мабуть, витяг її з свого решета і подарував Юрасеві, а сам, як ото співали колись у пісні:
Стрепенувся та й полинув —
Тільки вітер чубом має...Треба тепер і Юрасеві майнути тільки чарівничою булавою... Так ні — не та його доля — не батькова доля.
Після того, як Виговський, піймавши облизня з "гадяцькими пактами", п'ятами покивав з Чигирина і Сірко посадив Юрася на гетьманство, Москва послала воєводу Бориса Васильовича Шеремета з великим військом у тогобічну Україну — привернути її під підніжжя його царського пресвітлого величества аж по самі Карпати і по Львів.
З високої високості своєї Шеремет глянув на Юрася і на його гетьманство... Що йому Юрась! Що йому Україна!
— Я пройду, — сказав він Юрасеві на раді, — яко меч Божий аж до Львова, і крикну: "Сидіть, ляхи! Мовчіть, ляхи!" — а самого короля в кайданах приведу у Київ... Готовся, пане гетьмане, бути моїм підручним.
Юрась усміхнувся на такі похвальби Шеремета.
— Я його підручний! — розсердився Хмельниченко. — Він пише у Москву: "Холоп твой государев Борька", а я — "гетьман України рука власна".
Почув се Шеремет і розлютувався.
— Що, гетьман! Хлопець! Сему гетьманові краще гуси пасти, як гетьманувати!
— А, гуси пасти! — прочувши те, заскрипів зубами Юрась.
— Так я ж тебе, холопе, заставлю курчата пасти у кримській неволі! Я тобі, ідоле, заллю за шкуру сала!..
І він залив Шеремету сала за шкуру, та так залив, що двадцять літ Шеремет сидів у кримській неволі і пас не те що татарські курчата, а пас би й поросята, коли б у татар були свині.
Юрась підвів так, що у Чуднова польські жовніри і татари завдали Шеремету такого чосу, що не тільки московське військо у пень порубали, а й самого Шеремета, мов качку на гнізді, живцем узяли і погнали у Крим гуси й каченята пасти — і він пропас їх там — не мало, не багато — двадцять літ... Он якої халепи наробив йому той "гетьманишка".
Після такої халепи Юрасеві нічого іншого не зоставалося, як покивати п'ятами Москві і йти до ляхів...
І от він вже утретє на гетьманстві, тільки з ласки короля.... Під його булавою нові легіони з паном Тетерею і з ханом Нуредином... Юрась вже перебрався з своїми легіонами з правобережної України в-лівобережну і йде брати у Москви усю Гетьманщину від Глухова й Харкова аж по саму Січ...
Ох, стережись, Юрасечку: у Січі сидить Сірко, а в його чарівниче решето...
Ніч давно вже обгорнула землю, а Юрась не спить.