Під парусом на дубі

Бальзанку ж наказано привезти назад.

Редактор отже олію спродав, прилучив до одержаної суми свої ощадження, але на квиток не вистачило.

Тож він зашив гроші в кашкета, прив'язав бальзанку на спину і пішов знову за шістсот верст додому, тільки тепер з порожньою бальзанкою за плечима.

Коли редактор знову взявся працювати в най­мах у ріднім селі, він ще не вмів ні читати, ні писати. Зате він, правда, пройшов добрий курс політграмоти; робота в наймах і тисяча двісті верстов міркувань над соціяльними проблемами навік загартували в ньому клясову свідомість. Його отже прийнято до комсомольського осе­редку, і хороша дівчина, що керувала гуртком лікнепу, вивчила редактора читати і писати.

Тільки з того дня, як чорні закарлюки, мільйони мертвих мурашів заворушились, ожили і почали зафарблюватись тугою ненавистю і гарячою лю­бов'ю, до того німі, стали кричати вголос, пла­кати і співати, починається діккензівська історія редактора, історія напівписьменного хлопця, що, працюючи вдень, читаючи вночі, боровшись і учившись, зробився секретарем районового партосередку, далі редактором газети і вже ви­ховав кадри загартованих газетних робітників, пролетарських поетів і чуйних фейлетоністів. Бо перед тим днем, як він навчився читати, редактор пережив таку повість, яку ні один Діккенз не наважився б розповідати читачам, добре знаючи міру того, чому можуть повірити читачі діккензівських романів.

Редактор пішов у редакцію робити свою спра­ву і справу пролетарського поета, якого він виділив для нас — показувати ловлю риби скипастями. Ми зійшли з скель міста на берег.

IV

Звичайно сам редактор щодня ходив на берег до рибалок перевіряти, як іде справа, підігнати, підбадьорити, дати в газеті гостру замітку, на­лагодити постачання, підтягти органи постачання, бо редактор увіходив у все і був скрізь.

Сьогодні ж ми йшли з його вивченцем, про­летарським поетом, що вже більше двох десятків його речей надруковано в столичних газетах. Дорогою він прочитав два свої твори, хороші і закличні речі, і ми ще раз привітали редакторову роботу з ним.

Попутньо вияснилося, що цей молодий хло­пець, що такі путящі писав речі, не все, що треба, знав про літературу. Він не дуже уявляв собі, що за вірші одержують гонорар, і був приємно вражений тим, що за кожен, абсолют­но за кожен, вірш, ба навіть за кожен рядок його, хоча б і не вперше надрукований (бо бу­вало з ним, що один журнал передруковував його вірші з другого), йому належать гроші. Редактор, очевидно, не поспішав його привчати писати для грошей, а деякі наші журнали і ви­давництва взагалі дивляться на гонорар як на милостиню з щедрот їхніх, яку треба видирати зубами.

На березі був ворот (кабестан)[40], і четверо дужих хлопців вибирали сіть. Недалеко берега метушилися шаланди, одпускаючи стовпи. Це ловили рибу скипастями.

Скипасть чи турецька сіть — це машина досить складна. Це стаціонарна сіть, протягнута між стовпами. Кожен стовп стоїть у воді на чотирьох якорях, тримаючись на натягнутій линві, як що­гла на вантах. Вона перегороджує море коло берега як кордон, і риба, йдучи на мілини, за­ходить у скипасть.

Сей рік невелика була здобич. Скипасті до­піру привезено, — це величезний апарат, що не під силу був приватником та індивідуалові, і він може давати колосальні наслідки. Але ще не навчилися як слід скипастями орудувати — Держлов почав війну проти Рибтресту, і вони ставили скипасті не так, щоб упіймати, як щоб не пустити рибу до "конкурента". Редактор воював день і ніч проти цих войовничих тен­денцій і добився, що Держлов переставив свої скипасті.

Але й риба сей рік ішла неважно. Була дуже пізня, холодна весна. Риба не йшла в берег. Треба було б підійти до риби в море, але звиклі до кустарних метод, під шепіт куркульської агітації, рибалки туго посувалися вперед.

Правда, Лиман це район малого рибальства. Правда, тралери, моторні судна і всяка інша справа іде покищо головним чином на задово­лення потреб великого рибальства. Правда, що навіть у районах великого рибальства плян пу­тини тридцять першого року недовиконано.

Але правда й те, що партробота і профробота в рибальських районах не на висоті. Розбиті і розпорошені отамани й рибаси ще впливають на темні рибальські маси. Вигнані з сіл куркулі надморських районів поденеде всіялися серед рибалок і ходять невпізнані під рибальською винцерадою.

Весною тридцять першого року ще діяло було опортуністичне керівництво Рибтресту. Поста­чання було погане, трудова дисципліна неважна. Коли в Куту пішов бичок, дехто з артілів, при­значених на бичка, ловили на гак осетра в Ли­мані і спізнилися до Куту на сім — вісім день.

Але вже в цій весні працювали ті, що згодом підняли рибальську справу на висоту. Уже в Куту жив під парусом дід Орцій і друг його Терентій Пожа.

Як це не чудно, а в деяких артілях, саме з літніх уже людей, найкращі були бійці за біль­шовицьку путину. Може, через те, що їм да­лося в знаки дореволюційне рибальство.

Було ж те рибальство ось яке.

V

В офіційних документах міністерства земель­них справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:

"Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще ("предпочитают") не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно ("понятно"), що при такому стані справи ("порядке верей") неможливий ніякий прогрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже не­легка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води".

Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах пра­цював рибалка, як реалізувалося здобич.

Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся "посудина" (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського "покрута", а саме — виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15-20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову ко­ристь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, при­міром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80-100 карбованців, то хазяй­ський прибуток 1300-1500 карбованців.

Та і це ще не все. Кожен член артілі одер­жував одну пайку, а отаман — три паї.

Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід'ємне право отаманове. У записках сучас­ника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:

"За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як на­стане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне... І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника".

Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і спожива­чем риби. Збут риби — це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх — не тільки кожного дня, ба кожної години мінилася ціна. Найближче стояли до рибалки скупники і шепотинники. Вони їздили скрізь і всюди, від них не ховався найменший ставок, і скрізь вони ошукували рибалок. Ціни, на які скуповувалося рибу, до деякої міри були залежали від ринкових цін, але щодалі був район від ринку, то меншу давали ціну шепотинники, скуповуючи рибу як коли, то просто за безцінь.

Самі взаємини поміж скупниками та рибалками були дуже складні. Скупники не тільки купу­вали готову рибу за готові гроші. Перед по­чатком путини вони частенько давали рибалкам авансові суми — на ці гроши рибалки підкуп­ляли і підновляли "посудину" (реманента). Доки він не піймав риби, рибалка не міг обійтися без такої допомоги — інакше йому несила було б працювати. Взявши завдаток, рибалка закабалявся продавати рибу тільки одному скупникові чи конторі, боячися не одержати наступного разу потрібних опера­тивних сум. У результаті рибу він продавав за таку ціну, яку йому накидав скупник. Бувало й таке, що рибалці несила була виплатити про­тягом року позичену суму, отож на той рік борг виростав, і скупник мав рибалку всього, з сітьми і снастю в своїй жмені. Не дарма ж ми знаємо таке місце в рибальській пісні:

"Мене як хоч узивай, не все позволяю,

Аби крамарем не звав, бо за це полаю".

Природно, що вже за старих часів рибалки силкувались скооперуватися. Але капіталізм не дає змоги існувати виробничій кооперації.

От що кажуть з приводу рибальської коопе­рації офіційні звіти міністерства земельних справ:

"Через економічну залежність ловецького населення від великих рибасів ("рыбопромышленников") тепер у північно-західній частині Чорного моря панують зовсім не­нормальні способи використовування риб­них багатств, при яких більшість продуктів іде до рук скупників та комісіонерів. Самі ж рибалки, що під час роботи часто-густо рискують своїм життям, ледве животіють. Єдиний вихід з цього становища — це, без сумніву, утворення економічно сильних ло­вецьких товариств, спроможних організу­вати не тільки добування риби, але й здо­бування її при вигідних для себе умовах, без посередництва третіх осіб. Самі рибалки дуже добре усвідомлюють всю доконечну потребу таких організацій і не раз намага­лися утворювати товариства.