Потім на дверях комори
нарисували коло і намагалися поцілити в нього. Чи тому, що воно таки було досить криве, втрапити було нелегко. Янчик сказав:
— Давай бавитися у мисливців. Тільки на кого ж полювати?
— На пташок не можна, — пригадав собі Арчик повчання Інки.
— А ми будемо полювати на тигра, а тигром буде котик Отик, — сказав Янчик.
Але котика не було на сусідському подвір'ї — він завжди вигрівався у кухні тітоньки Оньки. Хлопці покликали песика Есика, він радо прибіг до них.
— Перший полюватиму я, — заявив Янчик.
— Ні, я! — не згодився Арчик. — Рушниця моя і сьогодні мої іменини.
— Ну, добре, — сказав Янчик. Але завтра я зроблю собі лук і таку саму, як у тебе, стрілу. З лука ліпше стріляти, бо летить дальше.
— А мені даси з лука постріляти? — запитав Арчик.
— Ще не знаю, — відповів Янчик.
— А я тобі дам першому полювати, — згодився Арчик.
— Есику, — звернувся до собачки Янчик, — ти будеш тигром, а я полюватиму на тебе.
— Гав, гав, — відповів Есик.
— То біжи, а я наздоганятиму тебе.
Але Есик не хотів втікати, а лащився біля ніг хлопців. Вони відходили, а він вмить підскакував до них — і не давав можливості вистрілити. Словом, з. полювання нічого не виходило. Янчик вистрілив просто так, поперед себе. І враз Есик зірвався і помчав за стрілою. Повертався дуже задоволений зі стрілою в зубах. Це сподобалося хлопцям — вони стріляли в різні сторони і песик, незважаючи на снігові замети на городі, знаходив стрілу. Це мисливський пес, казали хлопці. Та ця забава врешті надокучила. І Янчик придумав нову гру:
— Ми запустимо пана Ніхота у космос.
— У що? — запитав Арчик.
— У космос. Це високо на небі, де аж зірки, — пояснив Янчик.
— А як? — знову питає Арчик.
— Натягнемо рукавичку на стрілу — і вистрілимо. Це буде ніби космічна ракета, — відповів Янчик, — а пан Ніхто стане космонавтом.
— Ким стане? — перепитав Арчик.
— Кос-мо-нав-том. Це той, що летить у космосі.
Вони так і зробили. Але стріла з рукавичкою не злетіла надто високо — вона швидко впала на землю.
— Невдалий запуск, — сказав Янчик і звернувся до пана Ніхота. — Як тобі летілося, пане Ніхто?
— Не летілося, — відповів той і це було майже правдою.
— Давай ще раз, — сказав Арчик. — Тепер я стрілю в мос-кос.
— У кос-мос, — поправив Янчик. — Не встрілю, а запущу. Стріла з рукавичкою, або космічна ракета, злетіла уверх і зачепилася на гілці грушки. Рукавичка повисла, а стріла вислизнула з неї і впала додолу. Есик охоче ЇЇ підібрав.
— А тепер ми вдало запустили в космос? — запитав Арчик. Янчик задумався: він не знав, чи вважати гілля грушки космосом. Але корабель із космонавтом не повернувся на землю. Отож, можна вважати, що корабель — у космосі.
— Тепер вдало, — відповів Янчик. — Раз космонавт пан Ніхто не падає на землю.
— А він довго висітиме на грушці? — запитав Арчик.
— Не на грушці, а в космосі, — поправив Янчик.
— Ага, — згодився Арчик. — Чи довго?
Відповісти було нелегко. Янчик не знав, як досягти і зняти рукавичку. Але подумав і сказав:
— Хай ще побуде. А тоді ми вистрелимо і зіб'ємо його на землю.
Але поцілити не вдалося.
— Треба вилізти на грушку, — порадив Арчик.
— Взимку ніхто на дерева не лазить, — заявив Янчик. — Треба знайти довгу тичку і збити.
Але тут хлопців покликали йти до церкви.
— Потім пошукаємо, — сказав Янчик.
— Але пан Ніхто замерзне у грушкосі, — зажурився Арчик.
— Ні, не замерзне, бо він у ска-фан-дрі, — заспокоїв Янчик.
— У чому? — запитав Арчик.
— У ска-фан-дрі. Це такий теплий одяг із шоломом, — відповів Янчик.
Що таке шолом, Арчик знав. Але йому все-таки було жаль пана Ніхта-космонавта, що завис у космосі.
І от що з того вийшло.
25
Пан Ніхто висів на грушці, йому було сумно у цім грушкосі, тож для розради затягнув свою пісеньку "Я ніякий і нізвідки". Саме тоді запрацювало пташине радіо:
— До уваги пташок! На грушці зависла рукавичка. Можливо, хтось хоче погрітися, поспішайте, поки вона ще тепла. У рукавичці поки що нема нікого, вона порожня. Поспішайте! Поспішайте!
Це говорила Мудра Ворона. Вона вміла правильно говорити, звичайно, по-пташиному. І коли Ворона сказала, що "нема нікого", у рукавичці обірвалася пісенька на словах "тут я днюю".
Першою, як завжди, встигла синичка Ичка:
— Хто в рукавичці живе, хто?
Рукавичка мовчала. Синичка навіть здивувалася, що ніхто не відповідає. "Куди ж подівся пан Ніхто? Такий був веселий пан. Поживу сама, поки рукавичка висить на дереві." Вона встромила голівку, а коли влізла вся, то враз гілочка вломилася — і синичка в рукавичці полетіла стрімголов у сніговий замет. Пташка навіть не встигла пікнути про порятунок. Важка рукавичка застрягла глибоко в снігу. Ичка пробувала вибратися з рукавички, але не вдавалося, бо отвір рукавички був внизу у снігу. "Доведеться гинути у холоді, — жалісливо подумала пташка. — Поки настане весна і зійде сніг, мене вже не буде серед живих. Бо як не замерзну, то помру з голоду."
Але Мудра Ворона, яка спостерігала в садку з найвищого дерева, оголосила по радіо:
— Увага! Трапилося нещастя. Синичка Ичка в рукавичці провалилася у сніг. Поспішайте на допомогу!
Сама вона не могла поспішати рятувати, бо була дуже стара. Прилетіли горобець Бець та снігур-балагур. Вони пірнали в сніг, збивали крильцями порошу, наче снігобородьки, але дістатися до рукавички не могли.
Та звідкись взялася мишка. Звичайна мишка, хоч декому здалося, що в неї був довгий-предовгий хвостик і на голівці зблискувала золота корона. Бо це була Нишка. Отож, вона сказала пташкам:
— Я прорию тунель у снігу і визволю синичку, а також пана Нікого, бо він мій друг.
Вона зграбно розгрібала сніг і досить скоро дісталася до рукавички.
— Ви тут, синичко і пане Ніхто?
— Я тут сама, — відізвалася радісно синичка. — А де ж пан Ніхто? — запитала мишка.
— Його не було, — відповіла синичка.
— А, може, ти його склювала? — не повірила мишка.
— Як ти можеш таке говорити, мишко? — обурилася синичка. — Я дуже шаную пана Нікого. Він такий товстенький і забавний. Він пісеньку співає.
— Не гнівайся, що я так зле подумала про тебе, — сказала мишка, лізь за мною діркою, яку я прорила, і вийдеш на білий світ.
Ичка ледве протискувалася тунелем за Нишкою. На поверхні їх радісно зустріли горобець і снігур.
— А як же бути з рукавичкою? — запитала синичка.
— Не журися, я подбаю і про неї, — запевнила мишка.
Вона підбігла до паркану і стала пищати. Котика Отика не було на подвір'ї (він завжди вигрівається у кухні тітоньки Оньки), але песик Есик зірвався на ноги і щодуху кинувся за мишкою. Вона спритно підбігла до грушки і шуснула в тунель. Есик кинувся за нею, став розгрібати сніг. Гріб-гріб, аж поки не занюхав рукавичку. Вхопив її у зуби і поніс до тітоньки Оньки. Про мишку він забув. Але мишки давно вже не було на подвір'ї. Вона, заманивши Есика до рукавички, сама подалася таємним ходом аж під хату. Та з думки в неї не сходило питання: куди ж подівся пан Ніхто? Добрий пан Ніхто. Може, хлопці щось знають? І мишка помандрувала під шафу. В покою було гамірно. Мишці трохи було лячно.
І от що з того вийшло.
26
Арчикові іменини відбулися дуже гарно. Він дістав багато подарунків. Був все-таки горіховий торт, на якому горіло кілька свічок. Дістав Арчик після того, як загасив свічечки, повну порцію торта, так що йому не треба було дивитися у свою тарілочку через побільшуюче скло. Він ковтнув торт одним духом, аж за вухами залящало.
Прийшов у гості і песик Есик з тітонькою Онькою, що принесла Арчикові рукавичку. Він отримав смачний шматок ковбаси. А за Еси— ком прослизнув до хати і котик Отик — він чув, де пахне ласим. Мишка Нишка, зачувши Отика, мусила назад влізти у нірку. Вона не хотіла безглуздо пропадати, маючи такий чудовий хвостик і золоту корону.
Арчик дуже зрадів, побачивши свою рукавичку. Він схопив її, бо хотів почути пана Ніхта. Хлопчик вийшов до порожньої кімнатки, щоб на самоті побалакати з паном з рукавички. Але ніхто не озивався. Арчик розплакався, бо зрозумів, що рукавичка тепер зовсім— зовсім порожня. Зарюмсаний, він повернувся до гостей.
— Не-ема мо-го па-на Ніхта-а, — хлипав хлопчик. — Він, певно, залишився в оскомі на грушці.
— Хто? Де? — стали допитуватися дорослі.
— Не в оскомі, — поправив Арчика Янчик, — а в космосі.
І він пояснив гостям, що в Арчиковій рукавичці жив пан Ніхто, якого запустили в космос і звідти він вже не повернувся. Гості, ясна річ, подумали, що Янчик жартує і що ніякого пана Нікого взагалі не було. Але дівчинка Інка знала, що такий пан існував. Вона ж сама вранці розмовляла з ним. їй дорослі могли повірити, бо вона дуже серйозна дівчинка і вчиться аж в ...ому класі. Інка сказала, щоб заспокоїти Арчика, адже він ще й іменинник:
— Не плач, Арчику. Той пан неправильно розмовляв, був дуже упертим. Ніяк не хотів навчитися правильно вживати частку "не".
Але хіба така відповідь могла розрадити хлопчика? Хай би розмовляв неправильно, але хай би був!