Він говорив Миколі, що, однак, ніколи вже йому не вернутися на Вкраїну. Тож треба вибрати: або неволя, або розкоші.
Та й яка користь буде для вітчизни, коли він десь конатиме на галері? Хто знатиме про це? А тут житиме в багатстві, матиме за дружину одну з найвродливіших жінок Сходу. З його розумом, освітою та досвідом і у війську, й на цивільній службі можна зайняти високу посаду. І яка шкода буде від цього Вкраїні? Адже ж Мароко далеко від України й ніколи з нею не воюватиме!
Микола вдавав, що він визнає Дау ель-Бакані рацію й прохав збільшити час, уже навіть не на обміркування, але на те, щоб звикнути до несподіваного щастя. Господар охоче згодився чекати і, не наполягаючи навіть на призначенні певного терміну, відпустив Миколу.
З важкими думами, але з твердою постановою вийшов Микола. Перед ним зійшлося три шляхи: побусурманення, неволя й втеча. І він зробив вибір. Знав, що чекає його при невдачі, але ж не мав іншого виходу. Почав обмірковувати план утечі.
Незвичайно тяжка була ця справа, навіть коли б пощастило викрастися з палацу. Увесь палац, сад і подвір'я — це була справжня твердиня, оточена стрімким муром шести метрів заввишки та глибоким ровом коло чотирьох метрів завширшки. Отож, коли б навіть утікачеві пощастило спуститися на мотузку з муру, опинився б у рові, вилізти звідки було неможливо. Біля брами ж та звідного мосту постійно вартувала сторожа.
Але Микола знав також, що в саду біля муру росло високе крислате дерево, міцне гілля якого звисло понад муром майже над середину рову. Отже, Микола гадав, що, коли б він зачепив линву за найгрубшу гілляку й спустився вниз, опинився б за яких два метри від берега. Проте, він розміркував, що, коли б линва була міцна, а гілляка не зламалася, можна було б тоді, розгойдавшись у повітрі, доторкнутися до муру й, одштовхнувшись сильно, опинитися на березі.
План утечі був занадто сміливий і ризиковий, але єдиний. Уся справа тепер була в тім, щоб здобути відповідну линву й викрастися вночі з палацу. Повідомивши при першій змозі Джеймса Бровна про свою постанову, Микола виклав йому план утечі, запропонувавши втікати разом.
Джеймс Брови охоче згодився, й вони почали готуватися до втечі. Джеймсові яко мельникові протягом двох днів удалося без жодних підозрінь здобути кілька міцних мотузків. Зв'язавши їх докупи, матрос міг мати міцну, потрібної довжини линву. Замість зброї він таки здобув два довгих гострих долота з млинарського знаряддя й напередодні втечі передав одно, непомітно Миколі, а той переніс його під одежею до своєї кімнати.
Увесь цей час Микола вдавав при зустрічах із господарем цілковите задоволення своєю долею, проте кожного разу боявся, що не витримає цієї гри й зрадить себе якимось нерозважливим словом чи рухом.
* * *
Надійшла нарешті ніч утечі. Ніколи ще, мабуть, так не хвилювався Микола, як тоді. Здавалося, що серце йому розірветься, заки діжде призначеної години. Кілька разів починав уже Микола думати, що пропустив умовлений час, і поривався відчинити двері. Проте страшним зусиллям волі стримувався. У голові гупало, мов гнали мільйони волів.
Раптом заспівав півень. Одним скоком Микола був коло дверей. "А що, як скрипнуть?" — блиснула думка. Рішучим рухом підняв, проте, клямку й одразу відчинив двері. Вийшовши, безшумно зачинив їх за собою.
Навкруги панувала тиша й півтемрява. Схилившись біля одвірка, з шаблею в руках спав чорний невольник. Микола застиг навшпиньки: один підозрілий рух, лише нерівномірний віддих — і він кинувся б на вартового й задавив би на місці. Та невольник спав твердим сном. Мов тінь прокрався повз нього Микола. Пробирався потому через пишно оздоблені зали. М'яке світло падало з підвішених де-не-де кришталевих лампад. Ніжно-пахучий дим розходився з срібних курильниць. Дивовижні арабески на примхливих мавританських склепіннях та арках приковували погляд. Подекуди таємно вилискували на чорному мармурі старовинні темно-золотаві арабські письмена.
Дійшов нарешті .до темного передпокою. Мов неясні тіні знімалися колони. Посередині дзюрчав водограй. Слабий світ мерехтів оддалік: то були двері балкону. Під захистом колон почав прокрадатись Микола.
І вже був на середині передпокою. Раптом напружений слух уловив ледве чутну ходу: хтось ішов сюди. Сховавсь за колону, напружений, мов тигр до скоку; стримав віддих. У руці його стреміло вістря долота. Назустріч ішов невольник. Нічого не помітивши, пройшов повз Миколу. Хода затихла. Ще не встиг Микола рушити, як знову пролунала хода. Повз втікача пройшов невольник, що вартував біля дверей.
Іще кілька хвилин напруженого чекання. Все стихло. Мов тінь, прокрався на балкон і по гіллю дерева миттю спустився на землю. В саду панувала тиша. Нечутною ходою, ступаючи по теплій росяній траві, дійшов до водограю. Якась тінь вийшла з-за дерева: це був Джеймс Бровн.
"Линва є", — прошепотів ледве чутно. І обоє почали прокрадатися до муру.
По крислатому дереву вилізли на мур. Матрос обв'язав Миколу одним кінцем линви за пояс, зачепивши другий за гілляку, й почав спускати. Саме зайшов місяць, і Микола ледве бачив на кілька ступенів навколо. Здавалося, був уже над самим ровом.
"Годі!"— гукнув стиха Джеймсові. Той зав'язав угорі линву. Розгойдавшись, Микола одштовхнувся од муру й долетів до берега. Але був занадто високо й, черкнувши об берег ногами, знову перелетів через рів, гепнувшись з розгону об мур. Тільки Миколина сила волі та будова тіла могли витримати такий удар.
"Нижче!" — гукнув удруге матросові. Той спустив його ниже.
Знову почав розгойдуватися. Це була найстрашніша хвилина! Коли б линва або гілляка не витримали, смерть була б неминуча: з розгону настромився б на забиті в дні рову палі. Але цього разу линва почала закручуватися,, й Микола долітав усе до муру спиною. Нарешті Миколі пощастило: одштовхнувшись од муру, долетів до берега й з усієї сили за нього вхопився. Джеймс відчув, що линва спинилася, одв'язав її й почав злегка попускати. Микола виліз на берег. Кілька хвилин спочивав: боліло Все тіло. Далі, зачепивши кінець линви за якогось корча, дав гасло Джеймсові спускатися. Матрос миттю опинився біля Миколи.
Уже співали другі півні, а береговий вітер проганяв із моря туман, коли наші втікачі попрямували до затоки. Йшли більш як годину. Почало сіріти, й острах узяв втікачів, що рибалки їх випередять і, позабиравши байдаки, почнуть відпливати на лов. Не йшли, а бігли до берега. І вже було чутно шум пробудженого міста, коли підходили до затоки.
Край берега стояло кілька байдаків із сітями та іншим рибальським знаряддям, з вечора приготовленим до плавби. Зіпхнути найближчого з них на воду, напнути вітрило й одпливти — це було для втікачів справою кількох хвилин. Микола сів коло стерна, матрос — біля вітрила, й легенький байдак, мов білокрилий птах, полетів, прорізаючи хвилі.
А місто прокидалося: з'явилися на вулицях погоничі ослів, зі дзбанками на головах щохвилини збігали за водою танджерські дівчата, рибалки, навантажені сітями, прямували до берега. Та наші втікачі випливли вже з затоки на повне море. Неволя зосталася позаду, перед ними пінились хвилі, а там, у далині, неясна, мов обрій моря, чекала їх незнана будучина.
Глава шоста. Розбиття корабля та українська лицарськість
Байдаком через океан. Без їжі та води.
Порятунок. Хуртовина. Ураган. Підводна
скеля. На березі
Чотири дні й чотири ночі пливли вже наші втікачі.
За весь оцей час тричі тільки припливали до берега, щоб набрати питної води, але й це робили вночі: боялися потрапити до рук переслідувачів. І тому, хоч і потерпаючи від голоду, держалися завжди далеко від берега, пливучи, до того, не на північ — до Гібралтарської протоки, але на південь — уздовж західного побережжя Африки. Микола й Джеймс Бровн думали цим способом уникнути зустрічі з бусурманськими кораблями, а також затуманити переслідувачів, які, безперечно, вирішать, що втікачі прямують до Європи. Разом із тим, матрос міркував, що їм пощастить дістатись до гирл річок Гамбгь або Сенегалу, а там були вже англійські оселі.
Нелегка була ця плавба. Іграшкою для хвиль здавався легкий байдак. І багато треба було зусиль, снаги, безсонних ночей та невсипущої праці, щоб не загинути в океані. Ішов п'ятий день їх
мандрівки. П'ята доба голодування, бо годувалися тільки сирою рибою, що її вдавалося упіймати.
Але останнім часом втікачі вже не помічали на побережжі людських осель. Отож на шостий день увечері вирішили підпливти до берега. Вони спинилися й переночували в гирлі невеликої річки. Цей одпочинок був майже безпечний, бо за втікачами вже, видима річ, не гналися, і просто-таки необхідний для них, бо давно падали від виснаження.
Берег здавався цілком відлюдним, проте втікачі боялися зрадити свою присутність і не розпалювали вогню. Вдосвіта зважилися розпалити багаття й у казанку, який знайшли в байдакові, вперше зварили собі юшку. Підживившись, утікачі знову віддалилися в море, пливучи однак весь час узберіж.
Отак цілих дванадцять днів прямували вони на південь. Усе частіше й частіше траплялись їм тепер людські оселі. Іноді на березі стояли дикуни — негри. Вони запрошували жестами наших утікачів наблизитись, але досвідчений матрос радив не звірятися на них, тим більше, що у негрів були списи та луки, а втікачі не мали жодної зброї.
Надійшов п'ятнадцятий день подорожі.
Побережжя було так густо заселено, що втікачі не могли навіть одшукати відлюдного місця й відновити запасу води, а це під пекучим африканським сонцем дуже давалося взнаки. Ледве стояли на ногах. Проте терпляче переносили муки. Минуло ще кілька днів. Нарешті перед утікачами постало грізне питання: або можлива неволя в дикунів, або смерть на волі від голоду й спраги. Не вагаючись, вибрали останнє: далась бідолахам взнаки бусурманська неволя!
Неможливо описати тих мук, які пережили того часу Микола й Джеймс Брови. І вже нё мали сил, щоб разом працювати: довелося встановити зміну. Одбувши свої години, кожен знеможений падав на дно байдака. І розпачлива думка гризла обох: чи надовго їх вистачить.
Настав вісімнадцятий день. Микола відбув свою чергу й непорушно лежав на дні байдака.