В суспільстві також почало народжувалося усвідомлення того, що змінити країну на краще можна тільки під тиском і впливом європейських інституцій і традицій, оскільки власні політичні еліти запрограмовані лише на збагачення...
Важко сказати, хто перший зробив крок через ту межу. Мабуть, у листопаді 2013-го так стали зорі на небі, що всі зацікавлені сторони — Захід, Росія і наше громадянське суспільство вирішили реалізувати свій потенціал руху, накопичений останніми роками. У кожного був певний доробок, стартовий майданчик. А тому відповідальність за ситуацію взяло на себе суспільство. Ні, воно і тоді ще не стало мислячою субстанцією. Але був короткий момент осяяння, всепронизуючої єдиної думки, коли треба було зважуватися на якусь дію. Ми інстинктивно шарпонулися від російського ведмедя в бік Європи, одночасно вдаривши по кримінальному проросій— ському режиму Януковича...
День утрачених ілюзій,
або Зловісна тінь Москви
В листопаді 2013-го українська влада після нібито стрімкого руху у Європу стала демонструвати різке гальмування. Вочевидь, Януковича роздирали сумніви. Виникали запитання, чому він несподівано призупинив розв'язання проблеми Тимошенко, чому двічі літав на розмову до Путі— на і попри обіцяні "золоті гори" не прийняв його пропозиції, про що свідчать погрози Кремля, чому раптом Микола Азаров заявив, що Україні для модернізації економіки у випадку підписання угоди про асоціацію з ЄС потрібно 160 млрд доларів, а В. Янукович підвищив ціну євроінтеграції до 500 млрд доларів? Було цілком очевидно, що ця висока ціна — спосіб ввічливої відмови Євросоюзу на користь Москви, яка знайшла таки спосіб взяти нашого керманича за горло. "Подумай сам, Вікторе, Європа — це кінець корупційній піраміді, яку ти вибудував, це життя в ролі школяра, якого постійно ставлять у куток за погану поведінку, ну, воно тобі треба, а ми підтримаємо тебе на виборах і роби, що хочеш з тією Україною", — вочевидь, саме так переконували у Кремлі нашого вайлуватого Федоровича."Янукович великий майстер блефу, але його гра дуже ризикована, бо має він у руках слабкі карти й може програти", — говорив політолог Володимир Фесенко. Ризик такої гри очевидний: можна і угоду у Вільнюсі провалити, і грошей від Москви за це не одержати. Тобто залишитись із розколеними ночвами.
"Непідписання угоди про асоціацію у Вільнюсі стане катастрофою для Януковича!" — галасувала у ці дні більшість європейських: газет. Проте лунали і тверезі голоси: "Зрив угоди з Україною — це передусім поразка ЄС". Схоже, що бабуся Європа задумалася. Із Заходу почали надходити сигнали, що там вивчається питання надання Україні фінансової допомоги. Європейські політики були вже не такі категоричні в судженнях щодо результатів Вільнюського саміту. Місіонери Європарламенту П. Кокс і О. Квасьнєвський у своєму звіті від 13 листопада написали: "Важливе не саме виконання критеріїв ЄС, а готовність їх виконати".
Тож було неясно, підпишуть угоду у Вільнюсі чи ні? Ота європейська бабця надвоє ворожила. Думки політологів і експертів теж поділилися. Ситуація була такою, як під час драматичного футбольного матчу між Україною і Францією, коли до останніх його хвилин не можна було передбачити результат. До речі, лише за перемогу України в тому поєдинку Європа, не замислюючись, мала б поставити свій підпис під Вільнюською угодою, бо наші хлопці грали за найвищими європейськими стандартами.
28 листопада мав стати днем нового історичного прориву України, а став днем утрачених ілюзій. Ми розраховували на те, що у стосунках із Євросоюзом буде поставлено знак оклику, натомість одержали десятки знаків запитань. Глава Української держави не підписав Угоду з ЄС про Зону вільної торгівлі та Асоціацію — це головний підсумок саміту Східного партнерства у Вільнюсі. Цей результат, як з'ясувалося пізніше, мав катастрофічні наслідки для України, Європи, всього світу.
Його передбачало багато експертів, проте чимало з них, знаючи про схильність Януковича до блефу, все ж висловлювали припущення, що рішення Кабміну про євроінтеграційну паузу — частина гри, мета якої — підписати угоду, не виконавши основної вимоги ЄС — звільнення Тимошенко. З огляду на це завдання, тактику Януковича можна було б назвати вищим пілотажем єзуїтства. Тобто він уявлявся декому таким собі досвідченим рибалкою, який після того, як клюнула рибина, не поспішив її підсікти, бо могла б зірватися, а чекав, поки та заковтне гачок із наживкою, щоб потім витягнути її на берег. Тактика дуже ризикована, але могла б спрацювати, якби наш керманич ставив за мету підписання угоди з ЄС.
І справді, на саміті сталася неймовірна річ. Не Янукович запобігав перед канцлером ФРН Ангелою Меркель, президентом Франції Франсуа Олландом, головою Європейської ради Германом ван Ромпеєм, керівником Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, а, навпаки, європейські лідери вмовляли нашого президента підписати угоду попри невиконання їхньої головної вимоги. Їх можна зрозуміти: в разі провалу саміту всі вони могли потрапити під шквал критики своїх політичних опонентів на європарла— ментських виборах у травні 2014 року, доля ж України, вочевидь, у їхніх розрахунках була на другому місці. Бо якби й справді дуже хотіли перетягти нашу країну на свою геополітичну орбіту, то ціною надзусиль знайшли б дієві, а не формальні засоби захисту її інтересів у протистоянні з Росією. Іще одна надзвичайно важлива деталь: у проекті Угоди про асоціацію не
було пункту про те, що Україна навіть у віддаленій перспективі може стати повноправним членом ЄС. Цю норму свого часу під тиском Росії заблокувала Франція. За що ж тоді юнаки і дівчата вийшли 24 листопада на Майдан? За якусь європейську ілюзію?
Отож було зроблено кілька спроб схилити нашого керманича до позитивного рішення. Іншими словами, йшла банальна торгівля. Деякі джерела стверджують, що Європа виявила ознаки розуміння економічних проблем України і запропонувала механізм, який міг би послабити негативну дію економічної блокади Росії. Йшлося нібито про мільярд доларів на рік для приведення українських стандартів у відповідність із європейськими. Проте Янукович назвав суму недостатньою, хоча жодного разу так і не надав своїх розрахунків щодо того, звідки взялися оті величезні суми, які нібито потрібні для адаптації економіки до європейських умов — 160 млрд (за версією Азарова) чи 500 млрд доларів (за версією президента). Така розбіжність у цифрах свідчить про те, що українська влада сама не знала, чого хотіла, тобто не мала чіткого плану модернізації економіки, а цифри діставала зі стелі, знаючи, що Європа не готова задовольнити ці апетити. От вам і головний привід для відмови від євроінтеграції. Ми, мовляв, із останніх сил рвемось у Європу, а вона, сита і байдужа, не хоче нам допомогти. Зрештою, спіймавши облизня після трьох пропозицій поспіль, принижена Європа відступила, зрозумівши, що розмовляє вже не стільки з Януковичем, скільки з тінню Путіна, незримо присутньою на саміті.
На пленарному засіданні цієї зустрічі Віктор Янукович заявив, що зберігає вірність євроінтеграції, але її успіх залежить не лише від України, а й від Європи, і висунув низку вимог. Перша — розблокування програм бюджетної секторальної підтримки ЄС та виділення ресурсів макрофінансової допомоги. Друга — дієва підтримка фінансовими інститутами — Міжнародним валютним фондом та Світовим банком. Третя — перегляд Євросоюзом торговельних обмежень щодо окремих позицій українського експорту, зокрема й запроваджених ще в минулому столітті. Четверта — активна участь ЄС і міжнародних фінансових інститутів у модернізації української газотранспортної системи як ключового елемента енергетичної мережі, а також забезпечення всіма необхідними засобами і механізмами енергетичної незалежності України. Висловив сподівання на перегляд позиції країн — членів ЄС щодо спорудження газопроводу до Європи в обхід України. П'ята — розробити спільний план з метою усунення протиріч і врегулювання проблем у сфері торговельно-економічного співробітництва з Росією та іншими членами Митного союзу. Шоста — запровадити безвізовий режим із ЄС для громадян України. "Цей крок засвідчив би, що ЄС і справді готовий відкрити для нас двері", — сказав В. Янукович.
Загалом проти цих вимог важко щось заперечити, оскільки вони відповідають інтересам України, але, може, їх слід було б висувати поступово, після підписання угод про Асоціацію та ЗВТ із ЄС? Можливо, тоді шансів на їх задоволення стало б значно більше? Проте із уст Януковича ця промова прозвучала, як прокурорське звинувачення Європи в тому, що вона не хоче допомагати Україні, тобто фактично на неї перекладено відповідальність за непідписання угоди.
У заключній декларації Вільнюського саміту Україна і ЄС підтвердили свої наміри підписати Угоду про асоціацію в майбутньому. Коли? "Часових рамок немає. Цей історичний процес може тривати довго", — заявила канцлер Німеччини Ангела Меркель. "Не підписавши угоду, Україна обрала шлях у нікуди", — була дуже рішучою в оцінках президент Литви Даля Грибаускайте.
"Мабуть, український президент ухвалював це рішення на похмілля", — зіронізував один із єврочиновників.
Вільнюський саміт із тріском провалився. Чому? Бо Москва свого не віддала, а для Брюсселя своїми ми ще не стали. Україна опинилася на шпагаті між інфантильною Європою і агресивною Росією. Бо мали президента, для якого інтереси своєї сім'ї дорожчі за загальнонаціональні. Тобто відповідальність за непідписання угоди слід поділити порівну між ЄС, Януковичем і Москвою.
Європа від результатів саміту була у шоці, Путін задоволено потирав руки, а Янукович фактично повертався вже в іншу країну — чи то Білорусь, чи Малоросію у ролі її генерал-губернатора від Москви. Повертався, щоб жорстоко розігнати Майдан. Навіть за Кучми такого звірства не було. У своєму телезверненні безпосередньо перед самітом президент назвав себе батьком нації. Але батьків, які б'ють своїх дітей, позбавляють батьківських прав і посилають на примусове лікування. Після подій на Майдані у ніч із 29 на 30 листопада він утратив моральне право називатися гарантом Конституції.