Жах!.. — хапала себе за голову Пантера Ягуарівна.
— Ах! — луною одзивалася десь високо вгорі Жирафа Жирафіївна.
— Треба оголошувати загальнолісовий розшук! Треба піднімати на ноги весь ліс! — рішуче сказав директор.
— Нема питань! — одностайно підхопили вчителі.
— Макак Макакович! Біжіть до Дятленка! Хай б’є телеграму-блискавку! — наказав Ведмідь.
— Слухаюсь! — Учитель фізкультури підскочив, ухопився за гілку і зник у кроні дуба.
Через якусь хвилину телеграфіст Дятленко вже відстукував носом телеграму з найвищої сосни:
— "Всім!.. Всім!.. Всім!.. Звірі й птахи! Земноводні й комахи! Ссавці й плазуни!.. Всі мешканці лісу! Увага! Увага! Увага!.. Несподівано і вкрай загадково зникли школярі. Допоможіть знайти! Особливі прикмети: Хрюша Кабанюк — товстенька, у смугастому платтячку, хвостик бубликом; Раїска Мняу — вушка з китицями, на лівій щоці подряпина; Зіна Бебешко…"
У найвіддаленіші кінці лісу полетіли особливі прикмети зниклих.
І зашумів, зарухався, завирував ліс.
Усі лісові мешканці вдалися до пошуків. Шукали і на землі, і в повітрі, і навіть під землею.
Наземними пошуками керував сам директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь.
Пошуки у повітрі організували сорока Скрекекулія та сойка Зоя Зойківна.
А підземний загін очолив бригадир прохідників Кріт Кротович.
Цілий день вони шукали, увесь ліс прочесали, що називається, згори донизу, але дарма. Не було їх — ні на землі, ні у повітрі, ні під землею.
— Ой! — голосила, хитаючись від горя, Пантера Ягуарівна. — Ой, як же я їх любила! Ой, вони ж були мені дорожчі за власних дітей! Ой! Ой! Ой!
— Бідні, бідні дітки… — розмазував сльози по щоках Бегемот Гіпопотамович.
— Такі ж були здібні! Все на льоту хапали! — шморгав хоботом Мамонт Африканович.
— І нащо я їм двійки ставила! — била себе ногою в груди Жирафа Жирафіївна.
Уроки, звичайно, було відмінено.
Після марних пошуків Кося з Кольком сиділи край галявини під дубом, позирали на спорожнілу, оповиту незвичною тишею школу і зітхали. Як усі на світі школярі, вони завжди раділи, коли щось таке траплялося і уроки відмінялись. А тепер чомусь навпаки: їм було сумно і порожньо. І уроки згадувалися зі щемливою ніжністю.
— Гей! Гальоу! Слухайте сюди! — почулося раптом десь ізнизу, з землі.
РОЗДІЛ 4
Лісовичок Боровичок. "А не побоїтесь?"
Кося і Колько виявляють рішучість.
"Треба плакати!"
Загадковий медовий голос.
— Гей! Гальоу! — знову тоненько, ледь чутно залунало знизу.
Кося й Колько спершу не зрозуміли, хто це їх кличе. Почали роздивлятися і раптом бачать — з-під торішнього листя визирає маленький, схожий на гриб дідок. Якби не голос, вони б і подумали, що то гриб. Кругла, руда, як у гриба, шапка, біла борідка і біла, до п’ят, сорочка. Зелені очі суворо на них мружаться.
— О! — здивовано перезирнулися Кося й Колько. Вони ніколи в житті не бачили таких маленьких дідусів.
— Та нахиліться нижче! — роздратовано загукав дідусь. — Кричу, кричу, а вони… Мені ж важко кричати. А зрушити з місця я не можу.
Справді — ніг не видно, прямо з землі дідусь росте.
Кося й Колько низько нахилилися.
— Ой! А ви хто, діду?
— "Хто, хто"… Лісовичок Боровичок. Не знаєте?
— Н-не знаємо.
— Ото, значить, багато чого ви ще не знаєте. Бо малі та ще й ледарі до того. Лісовичок Боровичок я. Лісу вашого охоронець.
І дідусь гордо виструнчився.
— А-а-а…
— От вам і "а-а-а"… Ви нічого не знаєте, а я все знаю, що у лісі робиться.
— Ой! То, може, ви знаєте, і де наші однокласники поділися?
— Знаю.
Стрепенулися Кося й Колько:
— Ой! Серйозно? То скажіть же!
— "Скажіть-скажіть…" Сказати можна, а потім що? Їх же виручати треба.
— Авжеж! Авжеж!
— А не побоїтесь?
— Ми? — Кося й Колько перезирнулися.
— Та ви ж, ви! А хто? Тільки ви й можете їх виручити. Ніхто більше. Тому я вас і погукав. А то дуже ви мені потрібні були б. Ледарі! — Лісовичок Боровичок сердито чмихнув.
Глянули Кося й Колько один на одного. На якусь мить задумались. Хто його зна, що на них чекає. Може, й страшне щось. Може, краще було б і не вплутуватися. Може, й краще, якби вони боягузами були. Безпечніше. Але ж вони уже не боягузи тепер!.. Отже…
Зітхнули Кося й Колько в один голос:
— Кажіть швидше! Не побоїмося!
— Ну, глядіть же, — суворо насупив брови Лісовичок Боровичок. — Щоб потім не відмовлялись. Вороття не буде.
— Кажіть! — рішуче повторили Кося й Колько.
Ще раз уважно подивився на них Лісовичок Боровичок і почав:
— Так-от… З’явився у нашому лісі заморський чаклун, злий марудник Ледарило Дурандас. Маленький, як комашка, але дуже-дуже небезпечний. Вибирає він серед наших лісових дітей найледачіших, заражає їх чарівним вірусом-ледачирусом. А ті всіх інших своїх однокласників заражають. І починається епідемія. Вірус-ледачирус робить дітей страшенними плаксіями і марудами (бо ж ледарі, як ви знаєте, дуже марудні), діти починають плакати, від сліз меншають, меншають, потім враз стають зовсім маленькими, такими, що й оком не побачиш. Тоді Ледарило збирає їх у чарівну торбу і відносить у Павутинію — країну ледарства і нудьги, що розташована у морі-океані на острові Ледаряні. Саме отам зараз ваші однокласники.
— Ой! — сказали Кося і Колько.
— От вам і "ой"!
— А… а чому ж ми тоді не той… не потрапили у Павутинію?
— Бо виявилися стійкішими проти вірусу-ледачирусу, духом здоровіші та вдачею веселіші, ніж інші. І саме тому вся й надія на вас. Адже у Павутинію можуть пробратися тільки діти. Дорослим туди ходу нема.
— А… а як же ми проберемося туди?
— "Як-як"… Треба плакати. День і ніч. Станете меншати, меншати, зробитеся нарешті зовсім маленькими, Ледарило Дурандас забере вас у чарівну торбу і віднесе в Павутинію.
— А якщо він догадається, що ми… це саме… спеціально… що ми спеціально плачемо?
— "Спеціально-спеціально"… Не догадається! Який же це дурень спеціально плаче день і ніч? От іще радість — спеціально плакати!
— Ну гаразд! Проберемося ми у Павутинію. А потім що? Як ми зможемо виручити своїх однокласників?
— "Як-як"!.. От іще! — сердито хмикнув лісовичок Боровичок. — І де я доп’яв таких пустопорожніх балакунів?! Як будете такі, то, звичайно, нічого не зможете. Я ж кажу — грайлик вам допоможе, Трататоля Сміюнець.
— Грайлик? А хто це такий?
— Ви не знаєте, хто такі грайлики? Отже ж!.. Та це ж такі чарівні хлопчики з родини цікавунів. Роблять так, щоб було цікаво. Ви думаєте, коли ви у щось граєтесь, то самі граєтесь? Пхе! Багато ви про себе думаєте! Це грайлики вам допомагають. Тільки ви їх не помічаєте. Бо вони дуже маленькі. Простим оком і не побачиш.
— Ти ба! — сказав Кося.
— А ми й не знали! — сказав Колько.
— "Не знали — не знали"!.. Тепер знатимете. Але знову ж таки попереджаю. Востаннє. Хоч і допомагатиме вам грайлик Трататоля Сміюнець, проте справа ця важка й небезпечна. І вороття вже не буде. Або до кінця будете боротися і врятуєте однокласників, або самі в Павутинії залишитесь назавжди. От! Можете ще відмовитись. Подумайте.
Перезирнулися Кося й Колько.
Останній шанс ще лишився.
Ще можна відмовитися.
Ще…
— Ні! Не відмовимося! Згодні.
І — наче вищі обидва стали.
З гордістю один на одного позирають.
— Ну що ж! Молодці! — вперше усміхнувся й одразу подобрішав лісовичок Боровичок. — Так я й думав. А тепер прощавайте. Як усе буде гаразд, може, ще й зустрінемося. Привіт!
Підморгнув їм лісовичок Боровичок.
Прикрився торішнім листям і зник.
— Ну? — подивився Кося на Колька. — Що? Треба плакати?
— Треба.
— Не хочеться щось.
— А думаєш, мені хочеться?
— Ну, починай! А я за тобою.
— Ні, давай ти перший.
— От який! Ну давай разом. П'ять, чотири, три, два, один… У-у-у!..
— У-у-у!..
Дружно заголосили Кося й Колько.
Голосять, а на очах — ні сльозинки.
Що ти зробиш!
Коли не хочеться плакати, не так просто сльозу видушити. Як не треба — самі по собі ллються, а як треба — хоч ти лусни!..
— Знаєш, згадай-но щось сумне, щось таке, від чого ти колись уже плакав, — порадив Кося Колькові. — А я собі згадувати буду.
Згадували вони, згадували, жалісливили один одного…
Не помагає.
Кінчилося тим, що Колько боляче вколов Косю голкою, а Кося влупив Колька лапою по носі. Нарешті допомогло — заплакали обоє. Спершу тихенько, потім розохотилися, заревли на повний голос.
І пішло.
У цій справі головне почати, а там, як увійти в смак, можна й три дні плакати. Особливо, як є компанія.
Плачуть вони, плачуть, притомляться, вколють, вдарять один одного — і знову.
Нарешті…
— Знаєш, а ти вже менший став, — прошепотів Кося, крадькома озираючись.
— І ти. Мало не вдвічі зменшився. Отой пеньочок тобі по груди був, а зараз вище вух.
— Ох, бідні ми, бідні, — зітхнув Кося і тепер уже щиро заплакав, жаліючи себе.
І Колько щиро заплакав.
Та й ти б, мабуть, заплакав, якби раптом меншати став. Це ж таки неприємно. І неприємно, і страшнувато. От чогось більшати, рости — приємно, радісно. А меншати, — навпаки, страшно. Так уже в природі заведено.
Плакали Кося й Колько, плакали. Зменшувалися, зменшувалися.
І раптом — наче стрімголов полетіли кудись униз. А навколо них почали стрімко більшати і рости дивовижні зелені дерева, які не мали віт, а тільки величезні соковито-зелені стовбури. А десь високо-високо в небі бовваніла якась чудернацька велетенська гора.
По одному стовбуру повзло якесь неймовірне страховисько, велике, як автобус, яскраво-червоне, з чорними кружалами.
По другому стовбуру сунуло інше страховисько з величезними розчепіреними ногами.
Кося й Колько не одразу збагнули, що то ж вони стали такі маленькі, а деревами й страховиськами здаються їм звичайнісінька трава і комахи — сонечко та мурашка. А чудернацька гора — то дуб, під яким вони сиділи.
Хоч і знали, чекали вони цього, але таке воно все було незвично страшне, що Кося й Колько заціпеніли від жаху.
Та й не дивно.
Думаю, що й ти б злякався, якби раптом став меншим за комаху.
Мовчки озиралися вони навколо, не в змозі вимовити й слова.
— А-а, здрастуйте, здрастуйте, дорогі гості! — почувся раптом лагідний сонно-медовий голос.
РОЗДІЛ 5
Злий марудник Ледарило Дурандас. Павутинія.
Перша зустріч з грайликом.
"Тра-та-та за Зіну! Тра-та-та за Раю!" Де Хрюша?
Кося й Колько обернулися на голос.
З-за дерева-травини визирала голова — сіре скуйовджене волосся, сіра патлата борода, великий ніс, схожий на гриб-мухомор, яскраво-червоний з білими цятками, одне око заплющене, друге примружене.
— Здра-а-а-астуйте! Дуже приє-є-ємно! Нарешті вас тут ба-а-ачу! А моя сестра Хропулія запевняла, що нічого у мене з вами не вийде.