Знаєте... Все нащот того мого сина... Хочу таки його в люди вивести... Дуже вже він у мене гонивітер.
На цей раз пішло краще, і інспектор записав Федорового Конона до першого класу Новмалинського *[в оригіналі помилково – Верхівського] двокласного училища. Хай, мовляв, з першого сентября і приїжджає. Якось-то буде. Побачимо...
Шило, як-то кажуть, в мішку не втаїться. Не можна було також затаїти, що Федір Балаба "подав свого сина на вищі учіліща". Ця вістка схвилювала цілий Дермань і розійшлася далі поза Дерманем. Всі сестрички і не сестрички біля церкви на перелазах, біля криниць і так на посиденьках тільки й мали мови, що про того Федора. Ніхто того не похваляв. І як таки можна? Мати одного сина, одну дитину, одного спадкоємця і отак з ним зробити? Господи, Господи, як світ-світом, такого ще люди не бачили. Здурів Федір та й годі. Інакше і не можна про це думати.
Довідався про це також о.Дормидонт. І його це зачепило за живе. Одного разу сказав покликати Федора до себе. Федір пішов. О.Дормидонт нікого до себе не підпускав, але це "случай" такий, що варто придивитись до нього зблизька. Закликав Федора до себе, до свого кабінету. Федір увійшов і зупинився спокійно біля порогу. Чого має йти далі, коли там все блищить і чисто, як на столі, а у нього чоботи, як звичайно чоботи. Не ходив же він по килимах, а по грязі.
– Ге, Федоре... Що це ви там надумали? – почав Дормидонт.
Федір перш за все мусів би здивуватись, чому це о.Дормидонт, який всім у Дермані від малого до старого завжди казав і каже Ти, а тут раптом завикав. Що це Федір таке? Князь чи оконом, чи пристав воєнний? Не сподобалось Федорові таке. Вже коли всім ти, то хай і йому те саме буде. Ніколи він себе поміж чесними людьми не вивищував і в ніякі ви не перся. А це, що він свого Конона у школи віддав, це вже його діло. Це вже "касається" тільки його самого і все...
– Та що видумав, батюшка... Нічого такого не видумав, – каже спокійно Федір, так ніби тут дійсно нічого й не було...
– Як це нічого не видумав... А що то там з тими школами? Га? – І о.Дормидонт дивиться на Федора, ніби слідчий суддя на великого злочинця.
– Хм... – розвів руками Федір і пожував беззубим ротом, – як вам, батюшко, сказати й сам толком не знаю. От віддав сина в ... Ну, в школу! Та й все...
– А нащо ж ви його туди віддали? – знов питає о.Дормидонт.
– Ну, батюшко! Не для того, щоб там бомки стріляв... То вже звісна річ...
– Ха-ха-ха! – розреготався о.Дормидонт, а це добра ознака, коли він регочеться. Він відкинув свою велику, патлату голову назад, вишкірив міцні білі зуби і сміявся, мов кінь. Це знов-таки не сподобалось Федорові. Як таки з такої простої речі та й сміятися. А ще духовній особі...
– Бачите, Федорe ... – казав о.Дормидонт. – Все то добре. Добре. Тільки не розумію я, чому ви хочете мати вченого сина. Думаєте, що тільки в науці є щастя? Маєте одного сина. Маєте землю. Маєте господарство. Кого на тій землі посадите? Як хочете, то я вам скажу: коли б я міг, я б зараз скинув оцю рясу, закачав би рукави і пішов би орати землю... Землю орати! Чуєте, Федоре!
– Землю я орю, – спокійно сказав Федір і вткнувся поглядом у підлогу, ніби там була перед ним земля.
– І ваш син має її орати! – аж викрикнув о.Дормидонт. – Земля потребує не тільки рук, а й голови... А ви й ваш син її маєте. Розумієте?
Федір затупцяв своїми чоботиськами, ніби він стоїть на гарячому.
– Я думаю, батюшко, що це йому і при землі не завадить, – сказав він так само спокійно і по-своєму засоромився.
– Азбуку вчити, – кричав далі о.Дормидонт, – потрапить кожний дурень. Але бути порядним господарем... Го, го! Це штука. Ми маємо під ногами добру землю. Топчемо її, а не вміємо на ній жити.
Що Федорові до того, що піп кричить. Хай собі кричить. І яке Федорові діло, вмієм чи не вмієм ми жити. Кожний робить, як робить, як йому на душу положено. О.Дормидонт за землю. Звісно, у нього, мабуть, і за пазухою земля, і живіт землею випханий, і в голові земля. Він он і за Господа Бога забув, а все землю скуповує та вілі будує, та хутори ставить, та в поле повсякчасно бігає, та з жидами вештається, та селян збирає і розтовкмачує замість отченашу, як мають сади садити, щепи щіпити, коросту з коней та собак зганяти, корови доїти. Добрий мені, прости, Мати Пречиста, піп видався, коли у нього такі думки, що все у землю віддав би, а селян ні одного з села навіть на городового до міста не пустив би.
3 Федором вони не договорилися. Кожний зістався при свойому. Федір з чим прийшов, з тим і пішов. Федір йде спокійно монастирським берегом до себе, похитує головою і сам до себе заговорює: – Так то воно так... А все-таки не так... Земля... Певно, що земля... Знаємо... Довго він про це не думає. Mae про що інше думати. Що то там, як прийде робити, як то розплатитися з боргами, садок, поле, гній... Є про що думати, аби тільки голови хватило...
Але питання з наукою вирішив сам Конон. Одного разу він прийшов додому, підійшов до батька і просто сказав:
– Бийте, забийте, а до школи я більше не піду...
У Федора заперло дух.
– Га? – сказав вищим голосом Федір. – Га? Що ти сказав?
– Те, що ви чули... Не піду! – вперся Конон, і дивиться на батька зовсім не лагідним поглядом. Щось у ньому, як у півня, що сперся і наїжився проти свого сусідського індика...
– Не піду та й не піду!..
Федір відчув прикрість і навіть біль. Він стиснув міцно-міцно широкі тонкі уста, потім поплямкав беззубим ротом і мовчки відійшов. Вперше Конон відчув і зрозумів свого батька. Вперше зробилося йому погано на душі.
– Дуже мені шкода було батька, – оповідав він ген пізніше. – Шкода і трохи дивно. Чекав, що батько підуть, візьмуть посторонка... Ні. Не пішли і не взяли, а тільки мовчали і мовчали...
Але все-таки за той короткий час, що Конон був у школі, він дещо почув. Почув, що є слово історія. Це не була звичайна історія, а "Історія государства Російського" Івайловського невеличкого формату у жовтавій окладинці. Конон був хлопець не дурний. На ціле життя залишилось у нього, як то був заснований Київ, як то жили там три брати – Кий, Щек і Хорів і сестра їх Либідь. Як то ділились слов'яни на полян, древлян, кривічів, угличів. Як то вони жили в лісах, полювали на звіра молились Перунові і вічно між собою воювали. І не було у них порядку. І пішли вони до варягів, що жили десь там за морем і там вони сказали: земля наша велика і обильна, але немає у ній порядку. Прийдіте, княжіте і володійте нами... Так вони, ті слов'яни, сказали. І прийшли варяги і оселилися у Києві. І прийшов їх князь Рюрик, з ним два його брати Трувор і Сінеус. Рюрик осів у Києві, Сінеус в Ярославлі. Ні, Трувор у Ярославлі, а Сінеус десь у Суздалі чи де там у біди лихої...
Почув також Конон слово "географія". Ніхто у Дермані з мужиків не знав такого слова. Першим довідався про нього якраз Конон Балаба, син Федора. Географія це така велика, не дуже груба також у жовтавих палітурках книжка, на якій намальовано звізду, перетяту навхрест. На кінці кожної схрещеної лінії поставлені літери: О, Н, В, 3. Тільки ті літери з латинська і значать вони: ост, норд, вест, зюд... По-нашому це буде: схід, північ, захід, південь. Чотири сторони світу. На всі боки. Великий світ, як заглянеш у ту книжку. У Дермані живуть собі люди і думають, що "тільки світа, що у вікні"... Боже, Боже!.. Світ страшно великий. У першій клясі Конон ще не вчив географії Російської імперії, але зате у тому самому класі висіла карта імперії. Конон до неї придивився. Він мав голову і одразу зрозумів її. Він знайшов там Волинську губернію. Це в чорноземній полосі, але та Волинська губернія це отакий малесенький шматок у порівнянню з цілою імперією. Величезна країна. До Москви буде, щоб не збрехати, зо дві тисячі верст. Можливо, трохи меньше. До Києва – і то біля чотириста верст. А вже до Петербургу, до Архангельська, до Владивостоку... Тисячі і тисячі верст, п'ять, десять тисяч... Безліч, безліч простору. Куди не піди, куди не поїдь. Жити у цій країні є де і можна... Якась просто безконечність, бо ніхто в Дермані не уявляє собі, де межі і границі всього того, чи є такі межі взагалі і чи не тягнеться часом Росія через цілий світ. І коли б хтось, десь, колись, якийсь приблуда-кацап, що розносить і продає всілякі дрібні речі, як гребінці, зіпсуті криві дзеркальця, намисто і між тим і коси, якби не він один раз розказав, що є в Росії таке містечко Радивилів і що за тим Радивиловом зараз знаходиться Австрія, то направду всі думали б, що кінця Росії ніде немає. А про Радивилів люди трохи чули. Деякі чули, як ходили до Почаївської лаври, деякі знов через того самого Казмірця, що ніби переганяв до Радивилова крадені коні і там їх переводили за границю...
У школі почув Конон ще одне слово – "геометрія". Це також книжка у зеленавій полотняній палітурці. Склав її якийсь Вуліх. Через цю книжку Конон вивчив кілька латинських літер, які пізніше в життю дуже йому пригодились. Він довідався також, що найкоротше віддалення між двома точками – це пряма лінія. Це заставило Конона задуматись, бо чому і для кого таке писати, коли це зрозуміле, і він ніколи не зупинявся над такими дурницями, бо ніхто не буде доказувати, що вівця тому вівця, бо її стрижуть, чи корова тому корова, бо її доять. Так воно є і не треба про це писати. Пізніше, значно пізніше і то не раз, Конон оповідав: "Довідався я там чимало, але як почали вчити про чорноземну полосу... Ну, не можу... Так мене і потягнуло до землі. Не міг нічого робити. Рве мене на куски, серце не видержує. Тягне мене до хліва, до гною, до чепіги... Ходив, ходив, думав, думав і рішився: не буде з мене ученого. Не вийде. Я не знаю... Може, тисячу літ предки мої з землею мали діло, і як мені отак одразу від того відв'язатися... І пішов додому..."
Федір пережив великий удар. Від того часу ніколи не подивився ласкаво на сина. А той пішов старою дорогою. Почав ходити по дівчатах. Мало йому було Запорожжя. Ні, він мусів бути і на Кір'янчуках, і на Семенюках, і на Залужжі, і де тільки нечиста сила його носила. Не минав ні одних вечорниць. А що, як відомо, хлопці з іншого кутка не дуже долюблюють, коли до них чужі заглядають, то Кононові приходилось постійно вести завзятющу війну.