А може, я помщуся тим, що не вб'ю?
Зброжек. Ха! Найду іншого — яка ж це помста? За ці гроші мене вб'є навіть пан Зарембський. Хо-хо! Товариш Граса помститься самому собі! Без квартири він одразу загине. А зараз іншої квартири навіть через маклера не знайде товариш Граса. А роботи тим паче. Граса сам знає, що тепер легше слонові пролізти у вушко голки, ніж біднякові в будь-які двері. На дні Вісли легше знайти сухе дно, ніж над Віслою роботу. А в Граси спухлі ноги, вже ні на що непридатне серце. Я це знаю, тому що в мене самого астма. Все одно до нас швидко, якщо не завтра, постукає в двері смерть і гукне: "Пора!" Та й для чого жити, якщо криза засушила дерево життя, дерево з золотим листям. Нема листя! Облетіло! Самий лише сухий чорний стовбур, на якому незабаром зависне трупом світ!.. Увесь світ! Тож заробимо вдвох на моїй смерті. Дітей забезпечимо! Дітей!.. Граса не хоче?
Батько. Ні.
Зброжек. То геть у могилу, пся крев! Завтра о сьомій ти підеш під три чорти!.. Черв'як! (Пішов).
Батько. Я заради своїх дітей на коліна стану, а заради твоїх вбивати не візьмуся й тебе. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити! У-у-у!..
2
Але Маклена вже не чула останніх батькових слів. Вона наздогнала Зброжека, загородила йому дорогу:
— Я вас уб'ю!
Зброжек (з несподіванки і не пізнавши в пітьмі Маклени, здригнувся). Хто це?
Маклена. Я!.. Я вас уб'ю!
Зброжек. Ти?… Уб'єш?… (Придивляється).
Маклена (рішуче). Так!
Зброжек. За що?
Маклена. За все це!
Зброжек. Та за що, дитино моя?
Маклена. За все, що пан зробив і робить. Про що тільки-но казав батькові… І пропонував. Я вб'ю!
Зброжек. Якому батькові? Що я казав?
Маклена. Я все чула! Всю розмову з батьком! І те, що пан на коліна хотів батька поставити, і те, що давав йому п'ятсот злотих, щоб він пана вбив. Я вб'ю!
Зброжек. У тебе, дитино, мабуть, гарячка, якщо тобі верзеться щось подібне (Доторкнувся пальцем до її лоба, вона відштовхнула рукою). Авжеж! (Доторкнувся, а сам хотів дізнатися, чи є щось у неї в руках). Ти захворіла на голодну пропасницю. Тобі треба в лікарню.
Маклена. А коли я піду в поліцію?
Зброжек. Чого?
Маклена. І розкажу про це? Панові поліцейському комісару?…
Зброжек. То пан поліцейський комісар скаже: "У тебе, дівчинко, голодна пропасниця". І відправить тебе в лікарню.
Маклена. А коли я лікареві скажу? На вулиці крикну?
Зброжек. То тебе відвезуть в божевільню.
Маклена. — Ох, які ж ви тирани!
(Захиталася, ніби від зубного болю.)
Дракони! Ні!.. Дракони лише в казках були — з трьома, з шістьома головами. А у вас усіх одна голова, маленька голівка, як у глиста. Ви такі великі, великі глисти! О, коли б можна було вас усіх розчавити! Коли б можна було!..
Зброжек.
— Голодні галюцинації! І що панянка чула там
(жест на підвал)
якусь розмову, — теж були галюцинації. Нічого подібного не було!..
(Відійшовши, зупинився. По паузі.)
Скільки тобі років?
Маклена.
— Тринадцять.
Зброжек.
— То ти, певне, і зброї в руках не тримала?
Маклена.
— Я?.. Я з ельземкомівцями[5]в тир ходила. Я вже стріляю в найдальшу ціль…
Зброжек.
— А розумом як?
Маклена.
— За цю ніч навчилася.
Зброжек.
— Як?
Maклена
— Що пан хоче сказати?
Зброжек.
— Що? Якщо панянка вміє стріляти, то я вже боюся, щоб вона мене не застрелила сьогодні, коли я піду до поліції щодо вашого виселення. Ще й дуже рано піду. О п'ятій годині. Га?
Маклена.
— Хай пан не боїться. У мене немає зброї.
Зброжек.
— Та я й не боюся. У мене є…
Маклена.
— Я зрозуміла пана.
Зброжек.
(відійшовши, ще раз озирнувся)
— Але все це галюцинації. Чуєш? Голодні галюцинації.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
1
І вдосвіта не переставав дощ. О п'ятій годині, не кваплячись, Маклена встала. Навшпиньках підійшла до батька.
— Спить!
(Запалила каганець, поставила на піч. Тихо розбудила Христинку.)
Христинко! Встань — зачиниш за мною двері. На гачок. Щоб вітром не одчинило. А то буде холодно спати… Я йду… на роботу. Може, скоро прийду, а може, й ні. Якщо тато незабаром прокинеться, скажи, що я пішла на роботу, скоро прийду, а може, й ні. І якщо почне знову прислухатися у вікно, скажи — хай спокійно спить, ніхто сьогодні не стукне, скажи, у вікно, хіба що вітер. Ніхто не постукає, може, хіба що вітер. Тоді скажеш татові, якщо мене довго-довго не буде, що я домовилася з паном Зброжеком, найнялася зробити те, на що він підмовляв батька. Не забудеш? На що він підмовляв батька, скажеш, якщо мене довго-довго не буде. Ну от!.. Ти в мене вже помічниця, ти в мене вже підручна, ти вже майже дівчина. Тільки ти чомусь усе мовчиш, дівчино! От і зараз. Сказала б що-небудь, дівчино моя, хоч одне слівце. Ніч така велика, темна, без вікна, а ти все спиш та спиш, Христинко. Га, Христинко? Ну от, знову спиш! Ну чого ти все спиш?. Скажи!.. Га? Що ти там шепочеш, як раченя в мішку?..
(Прислухалась; щось бурмотить Христинка.)
Ага! Тобі дуже хочеться їсти, коли ти не спиш… Ну що ж… Я зараз піду, а ти й заснеш. Я зараз, Христинко! Ось тільки ще раз погляну, чи все гаразд, отак от погляну
(озирається)
і піду. Ось я вже й іду, Христино! Якщо мене довго-довго не буде, щоб ти знала, що… сіль — у горнятку в запічку, а у вузлику — трохи крупи… Звариш батькові й собі.
(Пішла, вернулась.)
Сіль тримай у запічку, щоб суха була, а якщо знадобиться — візьми отак пучечку
(показала як),
під чисту ганчірку і пляшкою на столі трошечки, пляшкою потри. Та дивись, не розбий! Адже нею ще мама терла…
(Подивилась на пляшку і вийшла.)
2
О п'ятій годині устав і пан Зброжек. Він теж не спав. Біля ліжка — рахівниця. Горить свічка. Стоїть пляшка вина. Випивши чарку, він наливає ще. Напівп'яний обмірковує, планує, рахує.
— Тільки на доріжці. Так! На доріжці!.. Я ніби вийшов… А насправді я стою отак…
(показує як)
і вона стріляє ззаду, в шию. Тільки в шию! Легше мені, зручніше їй і правдоподібніше. Га? Постріл ззаду…
(Надпивши вина, планує далі.)
Я тримаю годинник, затис в одній руці. Загадкова деталь, питання для слідчих, і дівчинка не візьме. Гроші в кишені, частину розсипано по землі…
(Тут маклер шепоче, що можна буде недодати.)
Темно, не помітить. Га? На доріжці. Еге ж, тільки на доріжці… Отже
(перерахував, за звичкою відкладаючи на рахівниці),
премії підраховано, пістолет куплено, де і як — обмірковано…
(Поглянув на годинника.)
Лишився ще… заповіт, маклере.
(Одягнувся. Взяв свічку й пішов до дочки.)
3
Розбудив дочку. Піднявши свічку вгору, почав заповіт:
— Я йду. З дому. Будь ласка, зачини за мною двері.
Анеля.
— А мама?
Зброжек.
— До дверей мені треба ще дещо сказати. Але боюся, що мамі це здасться сном. Взагалі вона тепер, як ти знаєш, плутає дійсність із сном і навпаки…
Анеля.
(глянула на годинника)
— Так рано?
Зброжек.
— Хто рано встає, тому Бог подає.
Анеля.
— Адже ще зовсім темно.
Зброжек.
— Без грошей і при сонці темно. Так темно, що навіть женихів не видно. І вони дороги не бачать, хоч і люблять темряву. Як ти гадаєш: коли б оце повернулися наші гроші, прийшов би до тебе пан Владек?
Анеля.
— Не нагадуйте мені про нього. Не треба!
Зброжек.
— Погордував він тобою. А як образив! Як старчиху-прохачку з жебраками в ряд поставив. Мало не змусив, каже, любові випрошувати…
Анеля.
— Ні! Ні! Я не просила. Я тільки спитала, чи є в нього хоч якесь почуття до мене, хоч крапелинка совісті? Після його пропозиції…
Зброжек.
— Совість у нього є. В кожної людини є своя совість. Але кожен виявляє свою совість тоді, коли од неї можна мати користь. Совість, як і все на світі, коштує грошей. Ось будуть у нас гроші, то в пана Владека прокинеться до тебе совість. Вона його приведе чи він її принесе, а вже він прийде до тебе. Прибіжить!
Анеля.
— Я зачиню перед ним двері.
Зброжек.
— Влізе у вікно.
Анеля.
— Я замкну своє серце!
Зброжек.
— Він постукає. Почне ходити перед очима, як жебрак попід вікнами, і просити. Його мучитимуть почуття і совість. Го-го-го! Під дощем чи в мороз, у хуртовину, всю ніч, а проходить. Удосвіта постукає. "Хто там?" — спитаєш спросоння. "Любов!" Та він уві сні до тебе пролізе, крізь твій дівочий сон голубий пробереться, ляже біля ніг, припаде і овіє жагучим коханням.
Анеля.
— Не буде цього! Ніколи не буде! Адже в мене… у нас грошей нема.
Зброжек.
— А якщо будуть? Завтра? Навіть сьогодні? І твої гроші? Тоді буде чи не буде?
Анеля.
— Не буде…
Зброжек.
— А що буде?
Анеля.
— Я… я не знаю.
Зброжек.
— А я знаю. Він пробереться знову в твоє серце. Не він, то інший такий самий. І ось тепер я скажу, я мушу сьогодні, перед тим як ти зачиниш за мною двері, сказати тобі, що коли він і пролізе в серце, то це ще не біда. А біда, нещастя з процентами буде, коли він через серце пролізе знаєш куди? У кишеню! Що серце, що наше серце, коли святая святих тепер у людини — кишеня, якщо вона не порожня, звісно! Кишеня! Спустошивши кишеню коханки, кожен коханець дивиться на неї, мов крізь замерзлу шибку. І хоч як ти його грій, він уже буде холодний. І побіжить із твойого серця, як арештант із тюрми. До іншої, звичайно. Мій тобі батьківський заповіт: хочеш довгого і щасливого кохання — зроби з серця сіни в кишеню, а в кишеню нікого не пускай. Тоді сидітимуть у серці, аж доки сама не виженеш.
Анеля.
— Якщо в кишені будуть гроші. А якщо грошей нема?
Зброжек.
— Гроші будуть. Я зараз іду по гроші. Я сьогодні дістану грошей.
Анеля.
— А якщо не дістанеш?
Зброжек.
— Неодмінно! За будь-яких умов! Чуєш? Навіть коли б я нагло вмер чи мене вбили б… Чому ти так дивишся? Кожного з нас тепер можуть убити. Такий час. Або ми, або нас, як пишуть комуністи, — хто кого.
Анеля — рух і переляк. Німе запитання.
А ти вже й витріщилась, мов коза на різника? Я кажу — навіть. Навіть коли б мене вбили — дістану. Адже я застрахований од смерті. Я тепер, так би мовити, безсмертний. У Першому страховому товаристві — на тридцять тисяч доларів, у Золотому якорі — на тридцять. У Третьому — на сорок, у Транспортному — на двадцять. Отож, коли б мене навіть убили, ти повинна одержати за це з мамою сто двадцять тисяч премії. Та за такі гроші краще навіть померти сьогодні, ніж завтра ні за що, га? На них можна купити цілу фабрику Зарембського і весь цей будинок. Неодмінно треба купити, щоб зберегти, врятувати гроші од кризи. І коли я куплю, то ось тобі моє батьківське слово — я в документах напишу і на вивісці великими золотими літерами: "Фабрика Зброжека і Д", тобто і дочки.