Відомі всім були тільки її примхи та дивацтва.
А дочка? Чи знала Обеременчиха, що на думці в її єдиначки й що на серці в неї? Здавалось іноді, що знає, але бувало й так, що тільки руками розводила, нічого не розуміючи. Чи кохала Орися Павла так, як він її?.. Що потурала його впаданням коло себе, то з цим вона не ховалася; а от оскільки це потурання мало місце в її далекосяглих замірах — про це тяжко було поки що сказати щось певне. І мати терпляче чекала дальшого розвитку молодої приязні, тільки непомітно для молодят (власне, для Орисі), всякими обережними способами сприяючи їй.
Вже смеркало, коли мати з дочкою вернулися з городу. Повечеряли в хаті, й мати, обійшовши та оглянувши господарство в дворі, лагодилась до сну, а Орися нашвидку принесла з криниці води й поливала з глечика квіти. Вечір був тихий та гарний, і, не вважаючи на втому по довгім трудовім дні, дівчині не хотілося спати. Та й те ж іще, що вчора казала Павлові прийти, й він ось-ось заявиться. Можна було б на це не зважати й знов не вийти до парубка, подражнити його, помучити, але Орисі дуже кортіло розпитати про вчорашнього нічного гостя.
— Кидала б, дочко, своє поливання, — мати їй у вікно, — йшла б спочивати: навешталася, наробилася з отим полінням за цілісінький день, натомилася… В мене й руки, й ноги як не мої, а в попереку — наче хто кілка загнав…
— Я ще не хочу, мамо, спати, — відповіла Орися.
— Де вже там не хочеш! То так здається, а схилиш голову на подушку, то незчуєшся, як і заснеш…
Але тут згадала Обеременчиха, що вчора, лягаючи, Орися закликала на сьогодні Павла, тому не вмовляла далі, а тільки сказала: "Ну, та Бог з тобою, тільки не барися", — й зачинила віконце.
Десь на другім кутку передмістя чувся веселий регіт, вигуки, а далі й співи — буяло молоде життя, як те шумне пиво, відганяючи сон-дрімоту в душні хати, на старечі розумні голови, на застояну, холодну кров. А у вишнику відважно затьохкав завзятий співець ночі, викликаючи на співне змагання своїх пернатих сусідів.
"Гарно… ах, як гарно!" — замислилась Орися, й нахилений над кущем півоній глечик застиг, нерухомий, в її руці.
Та й не мислі то були… Вчуття якогось неусвідомленого щастя в рості, в буянні, щастя, що переймало всю істоту, хотів ти того чи ні, викликало ніжні, як мрійний сон, рожево осяйні видіння, що й темінь вечора сповняли срібним, мерехтливим, прозорим сяйвом…
— Орисю? — почула вона приглушену позву від перелазу.
Затрепетала, як пташка, від раптовості й збудилася з солодкого марення.
— Ти, Павле? — озвалася. — Йди сюди.
Скрипнули в темряві ступійки в перелазі під могутньою ногою вечірнього гостя, а за хвильну його велетенська темна постать виринула з пітьми перед дівчиною.
— Добривечір! — привітався напівголосно, скинувши й знов насуваючи на голову бриля. І дивно було Орисі, й радісно разом, що голос велетня ніби, як їй здалося, тремтить… Чула в тім і повагу — де повагу — побожність! — до себе, й його якийсь незрозумілий острах перед нею…
"Боже! — мигнула блискавкою думка. — Такий дужий і боїться мене!.."
— Добривечір! — відповіла й засміялася вголос на свою потайну, бистру думку, дрібно-дрібно, гарно-гарно, ніби урвала й розсипала по тихій воді разок намиста. — Не поломив перелазу?
— Ні, Орисю, — засміявся він і собі.
"Чого в нього голос тремтить? — подумала знов і знов засміялася. — Змерз, чи що?"
Взяла відро й глечика й занесла в сіни. Вийшла знову, витираючи руки хвартухом.
— Ну, чом же не кажеш, чого прийшов на ніч глядя? — запитала, вдаючи невдоволену. — Прийшов і мовчить.
А йому й справді немовби язика відібрало, хоч добре ж знав і не забув, чого йшов. Взагалі волів би все мати її коло себе, спозирати красу її безвічно, але мовчки, бо бентежився, балакаючи з нею, та й що можна додати словами до того щастя, що грало в нім від її близькості!.. Сьогодні прийшов би, якби й не покликала була, бо ж мав справу, що про неї конче мусів говорити. Сам себе підбадьорював у думці, підстьобував думкою, як батіжком, і, проте, мовчав. Може, й найбільше саме тому, що справа була надто нагла й зачіпала головне її.
— Он той… учора… — почала знов, упадаючи в звичайний з ним поглум, — видно відразу, що молодець, — де й речі взялися, хоч і заговорив уперше тільки…
Це дошкулило. Раптом забалакав.
— Та я, Орисю, й прийшов… правду кажучи… побалакати… Про все з тобою… сьогодні… Завтра вже той…
"От лиха година! — думав уводночас, досадуючи сам на себе. — Наче не мій язик…" Обличчя її він не бачив як слід у темряві, але відчував, що воно насмішкувате, й гаряча кров заливала йому твар.
— Ну? — підстьобнула його.
Помовчав хвильку, важко дихаючи, далі — як у прірву зірвався, заплющивши очі:
— Орисю… я прийшов… той… Давай поберемось!..
Вимовив врешті, а сам аж голову вбгав у плечі, ніби обуха по тім'ю сподіваючись.
Сміх застряв у неї в горлі… Всього сподівалася сьогодні, тільки не цього. Аж хитнулася від нього, серце забилося, як спіймана пташка. Відчула, ак спаленіла аж до вух.
— Ти… ти що ж, — вимовила нарешті згорда, — хочеш, щоб я пішла?
— Ото, хай Бог милує! — кинувся він на місці й благуще простягнув руки. — Таж у мене тільки й той… що тебе бачити біля себе, а ти…
— Що це тобі на думку спало? — промовила по хвильці спокійніш і поважно. Орися відчула, що це не пустота звичайна парубоцька, що з Павлом щось діється, а що саме — поки що не в силі була збагнути.
— Та мені, Орисю, — говорив уже сміливіш, — інакше й не приходиться… Так випало, що або сьогодні дізнаюся, чи ти вийдеш за мене, або подамся на Січ.
— На Січ?! — здивувалася ще більше. — Чого?.. А мати ж як?
— Мати?.. Так і будуть, як досі були… Що я їм?.. Вони мене хлібом годують, а не я їх.
— Добрим хвалишся.
— Я не хвалюся, Орисю, а так воно якось сталося… Та я ж навідуватимусь додому, якщо поїду… А коли б не поїхав і зостався, то… тільки заради тебе…
— Ні, Павле, — перебила рішуче, — так не буде… Я не держу тебе…
Помовчав хвильку.
— Нелюбий я тобі?
— Ні, не те… Не думала ще про це… Ти не сердься на мене… Просто я ще не хочу віддаватися… рано ще…
Раптом засміялася й казала далі:
— Не надівувалася, не нагулялася ще в неньки… Та їдь, куди надумав, а я подивлюсь, який з тебе козак вийде…
Оглянула темну поставу його з голови до ніг.
— Так собі міркую, що не в послідніх, ха-ха-ха!.. Їдь, їдь, Павле, заживеш козацької слави та, мабуть же, й багатства.
— А ти тим часом заміж вийдеш за якогось багацького сина, — процідив крізь зуби похмуро, але здержливо.
— Може… зарікатись не буду… Чи можна знати, що завтра буде? А серця не вмовиш, коли притьма забажає…
Сміялася ще, а серце боляче щеміло: гамувала його сміхом.
— Ну, то прощай, Орисю, — промовив понуро. — Дай хоч руку на розлуку…
Він міцно стиснув тоненькі, теплі пальчата її й важко зітхнув:
— Покохав я тебе, голубко, паче всього на світі, та… Ат! — махнув рукою. — Бувай здорова!.. Згадуй часом, може, десь мені легко гикнеться… Вклонися під мене неньці… гарна вона в тебе й до мене все ласкава була… Прощавай?..
Повернувся, зігнувшись, і злився з темрявою.
Що з Орисею?..
Відчула раптом, як здавило всередині, й кров відхлинула від серця, а земля захиталася під ногами.
— Павле! — зойкнула не своїм голосом, почувши, як заскрипіли ступійки на перелазі. Зляканий соловейко урвав своє тьохкання, дослухаючись до шепотів ночі. Мати прокинулася на ліжку, теж прислухалася, перехрестилася, думаючи, що то вві сні їй учулося, й знову заснула.
Павло швидкою ходою вертався до квітника, стривожений не в жарт. Серце йому трохи не вирвалося з грудей. Почувши знайому важку ходу, Орися кинулася назустріч і повисла йому на грудях.
— Любий… милий, коханий мій, — щебетала крізь сльози, а він, щасливий до безкраю, обняв її своїми могутніми руками й вів до хати. — Не їдь… не треба… Тоді тільки, як ти зник у темряві, відчула я, яка без тебе самітна, й той… який ти мені любий… Не поїдеш? Ні?..
— Не поїду, серденько, не поїду… Хто ж від свого щастя тікає? — говорив, пригортаючи й цілуючи її, — Який я щасливий… так зненацька… несподівано…
— Я побалакаю завтра з ненькою й скажу тобі ввечері, гаразд?
— Гаразд, гаразд, голубко, — я на все згоден і ждатиму, скільки сама схочеш, бо ж я знаю тепер, що ти моя й ніхто не відбере тебе в мене…
Соловейко, заспокоєний тим, що тривога була даремна, засвистав на добраніч ще голосніше.
На другім кутку співали дівчата й хлопці…
Крига марно чекав цього вечора в Лейбиній корчмі.
VI
Польного гетьмана привітав Канів за два дні тільки.
Приїхав із малим шляхетним почетом із кварцяних старшин та з сотнею кварцяних жовнірів. Ні обозу, ні гайдуків, ні слуг: про це все мав подбати староста канівський, що врочисто зустрів гетьмана геть-геть за містом і разом із козацьким старшим та січовою старшиною супроводив через усеньке місто аж до свого уряду.
Тому, що за січовим звичаєм старшина сама не мала права приймати жодних важливих рішень без товариства, перед старостинським урядом зібралося з нагоди прибуття польного гетьмана все січове товариство, що наїхало в той час і гуляло в Каневі. Не знаючи, в чому справа, чого жадає від товариства польний, низовці зустріли його і його почет мовчки, вишикувані на своїх румаках, у повній зброї, півкругом на майдані перед самим урядом.
Увесь майдан укрито було цікавими. Коли високий гість під'їхав на своєму білому арабові до січовиків, а кварцяники покрилися в старостинськім великім дворі за довжелезними стайнями та надвірним будуванням, цікавий натовп присунувся ближче, щоб чути, про що гетьман говоритиме з січовиками; а січовики теж чекали цього з цікавістю, хоч були похмурі й не ховали на обличчях свого виразного недовір'я та підозри.
Польний згорда привітався й став до товариства якось боком, а передом до натовпу більше, ніж до тих, що до них мав справу. Видно було з усього, що гетьман ненавидить козаків з усього серця панського й глибоко зневажає їх, а коли й приїхав, щоб єднатися з ними, то лише тому, що примушений був якимсь наказом згори.
А говорив він про те, що найясніший король, піклуючись із ласки монаршої про своїх підданих днями й ночами, звернув свою увагу й на кількаразові прохання Війська низового Запорозького, обіцяючи його задовольнити в повній мірі, коли військо січове й надалі лишиться в покірному послухнянстві в його королівської мосці й Речі Посполитої польської.