Ганна рішуче взяла до рук папірець, але не одразу могла прочитати. Перед очима на документі наче мела завія, ні однієї літери не збагнути. Поступово очі стали бачити, це було демобілізаційне посвідчення на ім'я Мусія Гандзі. "Все?" — запитав Ганну Мусій.
Жінка заломила руки й застигла в мовчанці. Мусій уже думав, чи не зомліла часом,— таким кам'яним зробилося обличчя. "Як же так? — прошепотіла Ганна.— Люди добрі, куди ж іти?" Вона застогнала. "А ті невільники, яких ти оддав до Німеччини? А колгоспники, яких спалено в школі? А жінка, яку повішено серед села? А червоноармійці, яких виказав гестапо?" — "А твій хлопець,— перебив Мусій,— якого окупант убив? А чоловікова смерть на фронті? А моя сестра, яку взято до солдатського будинку? А наша земля, стоптана фашистом? Усе став мені на карб. Давай, згадуй далі..." Ганна раптом заплакала. Це трапилось цілком проти її бажання, поза свідомістю. Отак річка, непомітно вливаючися в ставок, поступово виповнить його й тоді прорве греблю.
Це правда, що Ганна сама не була в партизанах, але знала ж їх усіх, годувала, лікувала. До кого приходили з лісу? До Ганни. Хто ходив для них аж у місто на вивідку? Ганна. Хто ховав їхні папери, як не Ганна? Хто попередив партизанів про каральний загін? Ганна послала свого хлопця. Ні, партизанкою вона не була, це правда,— партизани жили в лісі, а вона вдома. Це й люди скажуть. Але вона ніде не чула, що й пан староста теж був із ними!
Чого ж прокрадалася під його вікно — послухати німецьких офіцерів? Коли староста допитував її в канцелярії,— . нащо він вивідував про партизанів, якщо сам був із таких? Наче сталося тільки вчора,— ось стоїть стіл, ослін, портрет скаженого Гітлера, бородатий Мусій курить німецьку сигару, оглядає жінку безсоромними очима; "Я знаю, що ти-партизанка, в моїх руках твоє життя й смерть. Колись ви з Дариною знеславили мене перед людьми, а тепер колесо перекрутилося, тепер я зверху..."
Мусія злякав бурхливий вияв Ганниних почуттів. Він схилився до неї й мовчки погладив по голові. Ганна шарпнулася вбік од його руки,— "не вірю я тобі, Мусію, купив документа, кажи — купив? Що з того, що ти був на фронті, твоя провина не така, щоб змити! В районі реєструвався, кажи?!"
XIV
Містер Сміт збирався вже від'їздити. Борщ підніс його настрій до стану екстазу: місіс Джен записала негайно ж, як треба готувати цю страву. "Пане полковнику,— сказав Сміт,— я шкодую, що ваша дивізія стрічалася на Ельбі6 не з англійцями, а з американцями. Я волів би, щоб то були мої земляки".
Гості вже обізналися з господарськими справами колгоспу, поспівчували, що дощів давно не було. Колгоспний садок, повні дерева фруктів, які безжально гнули віти до .землі, розчулили Сміта й особливо місіс Джен, котра хотіла покуштувати хоч по одній штуці з дерева. Це виявилось нездійсненним, і пані Смітиха, як її назвала Дарина, почала складати зірвані для проби фрукти просто до парасолі.
На весіллі догулювали гості з останньої бригади, що, попоївши, танцювали до сьомого поту на шпориші серед двору. Не раз і не два сам Сміт, бувши під джмелем, устрягав поміж танцюристів, але черевце заважало, він не в стані був витримати належний ритм. "Вам легко працювати,— сказала місіс Джен полковнику,— у вас однакові люди, немає наших протиріч..." Смітиха трохи кохалася на соціології й хотіла, щоб усі про це знали. "Я б не сказав,— посміхнувся Василь Іванович,— у нас немає однакових людей, є спільна мета".
Сміт попросив дати йому звичайного колгоспника, щоб перевірити деякі свої припущення. "А що саме вас цікавить?" — питала перекладачка. "Мене цікавить почуття особистої власності".— "Давайте, — сказав Василь Іванович,— вам відповість кожний, на кого скинете погляд..." Сміт не посміхнувся, а тільки зробив спробу сховати очі. "Я цікавлюсь,— сказав англієць,— чи пам'ятають колгоспники власну землю, передану до спілки, чи вже забули?" — "А як він думає,— встряв дід Корнійко, розмовці саме спинилися коло музик,— свою землю всі знають!" Сміт повернувся до діда й попросив перекласти йому відповідь. "Так, так,— покивав він головою,— я вас розумію. Ви вночі, коли ніхто не бачить, виходите на степ, відшукуєте колишню власну землю, падаєте коло неї на коліна й цілуєте її цілунком власника?" Бригада, яка гуляла на весіллі, щиро зареготала. Проте Сміт не звернув на це уваги, він мав справу з дідом. "Дід Корнійко в розмові з міжнародним копиталом!" — гукнув п'яненький Карпо Цар.
Дід розповів Смітові, що сам він не бідняк, землю там мав, три гектари було землі. До колгоспу вступив свідомо, індусом-індивідуальником не був. Тільки пан гість мусить знати, що наш масив складається в основному з земель поміщика та куркульських, яких ми ліквідували як клас. Значитья мав три гектари, а тепер тисячу гектарів власності, великим паном стою в гурті: коли хочу — граю на скрипочку, а не хочу — косу в бригаді мантачу чи просо полю. "Скажіть, стара людино,— запитав Сміт,— такої думки всі колгоспники, як ви?" — "Е, не питайте, чимало людей наших прийшло до колгоспу зовсім без землі, з голою душею!" —"А право власності на коня, корову чи машину, яку неофіт передав свого часу в загальне користування?"
Дід Корнійко любив поговорити з приїжджими людьми, він тоді зростав у власних очах і задовольняв свою громадську натуру. "Авжеж, містер язикова сверблячко,— сказав дід,— ви питаєте, чи ходить там баба або чоловік до колгоспної стайні та ферми, щоб погладити свою колишню скотину, дати їй шкуринку з сіллю, почухати за вухом? Було, не буду брехати. Перших років до двох таке було. А оце вже років із п'ятнадцять, як нема. Перейшла ласка на курей у своїй садибі, на підсвинка, крокодила, в кого що є..." Люди знову зареготали. "Ви жартуєте,— сказав Сміт,— але це для мене теж відповідь..." — "А чого ж не пожартувати,— закінчив Василь Іванович,— колгоспна система пережила окупацію і стоїть перед новим розквітом, чи багато такого в вашій старій Англії?"
Коли гості сідали до машини, всі обступили їх із чарка-ми, щоб дорогу прилити, хай не курить. Сміт розчулився — наскільки це дозволяла його натура й історія Великобританії за останні п'ятсот років — і сказав "спіч" до цих добрих людей, які, коли б забути, що вони колгоспники,— так нагадували йому трудівників сільської Англії. Він зичив людям дощів по потребі й години по дощах, побажав швидко відбудуватися після німця, одягтися й озутися, скуштувати комфорту життя й забути про війну. "Хай живе біленька затишна хата,— захоплено говорив Сміт,— вкрита золотим солом'яним дахом, хай живе жінка, одягнена так, як дружина полковника,— і ніколи не носіть іншого вбрання"
Добре, що скрипка з бубном та акордеоном догадалися за?, грати туш, бо так кортіло Василю Івановичу побажати Смі-тові чортів на дорогу. "Наше село зветься Весела Кам'янка,—гукав хтось до гостей просто в машину,— бийте телеграми дрібним почерком! Пошлемо й вам соломи на стріху!" Василь Іванович, наказавши Уласові сісти на бігунки й їхати слідом, проводжав гостей на їхній машині. "Ми читали, щр ваш народ дотепний, мій полковнику,— казав дорогою Сміт,— а сьогодні ви були наче заклопотані, чи вірно я помітив?" Господар посміхнувся, не стверджуючи й не заперечуючи.
Він виліз із машини, розіклав мисливського стільця, з яким ходив, як із палицею, сів чекати Уласа, а Сміти поїхали до грейдера, пообіцявши на той рік прибути з новою візитою. Начальник туристської установи їхав на задній машині, люто чхав од пилу. Передня машина несподівано зупинилася. Шофер виліз і заглянув під капот до мотора. Він хотів непомітно щось вийняти звідти й викинути, але Сміт теж виліз на дорогу, наблизилось заднє авто,— і всі побачили в руках у шофера невеличкого гарбуза. "Що, гарбуза тобі піднесли?" — гукнув другий шофер. "Як, як він сказав?" — нетерпляче звернувся Сміт до перекладачки. Бідній дівчині незручно було з'ясовувати, що так за народним звичаєм кінчається невдале сватання,— отже, вона щось промимрила невиразне. Місіс Джен зазначила, що вона читала щось подібне у Гоголя, але не пам'ятає символіки. Сміт замислився й записав випадок до записної книжки.
XV
Цю дорогу полковник любив. Улас, знаючи це й помітивши, що названий батько сидить позаду на бігунках прикро замислений, повернув конячину на цей трохи дальший шлях. Полковник довго не помічав, куди вони їдуть, а потім, коли Улас спинив коняку, щоб поправити (нібито!) наритники, Василь Іванович раптом побачив, де він є, зітхнув і прийшов до пам'яті. Часом, замість їхати до волочильників, сівачів чи косарів, полковник опинявся тут, сидів годину чи й дві. На коліна клав агрономічну книжку,— це виглядало цілком природним ділом для новака голови колгоспу, який не знає ще агротехніки. Але думки його стрибали геть від мирних премудростей. Ще військові роки не вийшли з душі, хоч як він вживався в мир. Дивився на гайок по лощині й не міркував про снігозатримання, про пасіку під захистом дерев, про крокви для нових хат із власного дерева. Натомість уявляв, яка гарна засідка, вийшла б там для танків, якою несподіваною була б їхня поява, Високе місце обрав на вісь оборони, навколо якої можна повертати фланги, приковуючи ворога, розв'язуючи собі руки для глибокого обхвату. І тоді в агрономічній книжці, де були плани сівозмін, з'являлися несподівані військові позначки, червоні й сині стріли — з гречаного поля аж на овес, а з чорного пару на буряки... ".
На думку раптом прорвалося саме те, що він досі настирливо одпихав і затовкмачував, що, сприйнявши очима не пускав до серця,— все та ж Дарина. І Дарина заволоділа думками обох: полковника й Уласа. В той час, як хлопець лаяв її, вбачаючи в появі її на весіллі щось легковажне й незрозуміле,— полковник увесь сяяв од хвиль почуття, які пливли на нього разом із теплим стрічним вітром, пахощами гречки, в'ялої трави, свіжої соломи, зелених конопель. Люба його Дариночка! Ти підійшла довірливо й сердечно, наче й не було довгих-довгих днів чекання, підійшла й узяла під руку, як мужа,— нехай бачать іноземці, бачить весілля, що вони стоять поруч перед світом і людьми. Не мовили між собою й слова. Так було заведено — до вчорашнього не вертатися. Як же він зануриться тепер у роботу! Одна згадка, що вдома чекає Дарина, примусить його співати цілий день.