Перемагаючи долю. Книга 3: Повій вітре! (уривок)

Олександр Зубченко

Сторінка 7 з 7

Багато козаків вправлялися зі зброєю, влаштовуючи поєдинки між собою, лише не до крові. Юрко весело дивився на товариство, часом і сам ставав до двобою, і тоді показував дещо таке, від чого запорожці чухали голови та намагалися повторити. Він багато чого навчився від Івана, та й до того мав неабиякий досвід, перебуваючи в яничарському війську, де для навчання влаштовували для рекрутів особливі поєдинки з невільниками, яким давали в руки зброю. Але найбільший досвід отримав Юрко в боях під Кумейками і під Боровицею, та у визвольній війні під проводом Острянина. За ці роки він дуже змужнів, роздався в плечах, заріс довгими вусами, пишний оселедець хвацько опускався за вухо і годі було впізнати того юного Юрка, що шість років тому вступив до запорозького війська.

Нарешті запорожці переправилися через протоку і вийшли на крутий правий берег. Хтось крикнув:

— Агов, побратими! Погуляємо як слід?!

— Гей! Гей! — відгукнулися всі та дали остроги коням. За хвилину загін мчався чвалом по степу до непомітних шляхів, якими йшла розділена на безліч дрібних загонів орда. Трохи заспокоївшись, пішли ступою, пильно виглядаючи на обрії ворога. Тепер молодий та пильний козак їхав навстоячки на коневі і вдивлявся у широкий простір навкруги. Раптом він крикнув:

— Є! Загін душ зо тридцять!

Баламбура підняв руку, закликаючи до уваги, і сказав:

— Ось і прийшов час, пани-брати, погуляти козацькій шаблі по шиї татарви! Степане! — звернувся він до літнього жилавого козака, що виділявся настовбурченими вусами. — Візьми півсотні та рушай найскоріше навперейми!

Той кивнув на знак згоди, крикнув охочим і скоро півсотні запорожців зникли за горбом.

— А ми, братчики, трохи вичекаємо та поїдемо навздогін! — задоволено мружачи очі від передчуття бою сказав Грицько. Юрко, що їхав поруч, посміхнувся і тільки молодого вуса підкрутив.

Почекавши десять хвилин та їдучи ступою, Грицько різко свиснув та, піднявши руку з шаблею над головою, пустив коня чвалом у напрямку татарського загону. Ті ж, мабуть, свисту не почули, бо його вітер відніс убік, тому продовжували неспішно йти степом. Але через кілька хвилин, за які козаки наблизилися на відстань у півверсти, хтось із татар, обернувшись, сполохано залементував і загін помчав від запорожців у глибину степу. Баламбура одразу ж помітив, що невеликі степові татарські коні трохи спритніші і відстань між загонами почала повільно збільшуватись. Чи то козацькі коні відгодувалися на волі, чи то не бігали чвалом давно, але татари віддалялися.

Баламбура та й багато хто з козаків скреготали зубами від безсилої люті, але нічого вдіяти не могли. Залишалося тільки сподіватися, що досвідчений Степан Губа зможе перейняти зі своїми козаками татарський загін. Так воно й трапилось…

Баламбура, що спостерігав, скачучи, за татарами, раптом помітив, що вони заметушилися, почали пориватися у різні боки, але в цей час на них напав козацький загін і почалася жорстока січа. Козаків було майже вдвічі більше, але татари були вправними вояками. Вони то стріляли з луків, то кидалися на козаків зі своїми кривими шаблями та довгими списами, то стрибали з коней просто на вершників з козацького боку і разом з ними падали під ноги коням. Боронилися вони відчайдушно, розуміючи, що шляхи до втечі перекриті, тому намагалися найдорожче продати своє життя. А, як відомо, навіть маленька тварина, яку загнали у глухий кут, може настільки несамовито і розлючено боронитися, що врешті-решт пробитися на волю.

Баламбура зі своїми запорожцями врізався у гущавину бою і вони почали сікти татар, немов добра хазяйка капусту для соління. Відчайдушні крики, брязкіт зброї, хрипи та іржання коней — все перемішалося під похмурим небом. Перевага козаків була настільки відчутною, що за кілька хвилин татари були порубані, коні без вершників бігали розгублено у степу, а деякі знайшли своїх господарів та торкалися теплими губами похололих облич, намагаючись розбудити їх від вічного сну. Запорожці весело гейкали та збирали трофеї: коней, зброю та одежу з чоботами. У деяких татарів знайшлися гроші, тому їх зібрали докупи і віддали Баламбурі на зберігання та на потреби товариства. Серед запорожців було кілька вбитих та з десяток поранених, тому вбитих поховали по-похідному, але з почестями, а пораненим надали допомогу. У трьох козаків були тяжкі поранення, тому для них зв'язали кошики та причепили між трофейних коней, щоб при нагоді залишити у якомусь селі серед добрих людей.

Так Баламбура з козаками полював на розрізнені татарські загони та здебільшого розбивав їх, винищуючи до ноги, бо вершників у тих загонах було не більше, аніж п'ятдесят. Коли траплялися загони із двохсот вояків, запорожці все одно намагалися перешкодити їхньому пересуванню, нападали на них вночі, скубли так, що, як кажуть, пір'я летіло, та розчинялися у темряві, залишаючи кілька десятків вбитих і поранених та дозволяючи кільком бранцям втекти під час метушні серед татар, що боронилися і втрачали пильність.

Томаш Яблонський

За місяць такої степової війни козаків залишилось близько сотні, решта були поранені або вбиті. Десь тиждень татарських загонів у степу не бачили, тому Баламбура наказав перейти ближче до заселених земель, щоб хоч трохи відпочити та загоїти рани. Та скрізь на шляху козаки бачили жахливі картини, бо на місці сіл і хуторів були лише згарища, що диміли, та тіла вбитих старих і немовлят, яких татари у ясир не брали. Запорожці стояли над згарищем, знявши шапки та ковтаючи непрохані сльози, потім, піднявши шаблі над головою, клялися помститися за смерть невинних людей.

А татари, попаливши та пограбувавши села та містечка, тягнулися зі здобиччю назад, до Криму. Тут їх і перестрівав Баламбура, бив нещадно та визволяв невільників, відпускаючи їх додому. Але татарських загонів було надто багато, і тому видалося справжнім дивом те, що вони досі не розбили козацький загін. Проте і козаки не могли протидіяти татарській навалі, хоча робили для цього все, що могли.

Одного сонячного дня запорожці вистежили досить значний татарський загін, що мав понад сім десятків вершників, які вели велику колону невільників на південь. Чоловіки та жінки, хлопці та дівчата, босі, обірвані, знеможені — вони ледве йшли, приминаючи високу жорстку траву, та проклинали все на світі, благаючи у Бога смерті. Баламбура, оцінивши бойові можливості та кількість татарського загону, задумався на хвилину. Він розумів, що надто ризиковано нападати на такий великий загін, бо козаки також були втомлені боями і життям у степу, знесилені від недоїдання та від майже постійного перебування верхи на конях. Але, з іншого боку, вигляд невільників та їх кількість спонукали Грицька зважитись на напад, хоча і дуже небезпечний.

Атакували з двох боків, спершу одна півсотня з тилу, щоб татари повернули назад, перелаштувалися і, гадаючи, що козаків менше, впевнено напали на них. Коли ж починався бій і татари не слідкували у його вирі за степом, друга півсотня нападала з іншого боку і врізалася з тилу в татарські лави. Починалася мішанина та метушня, що заважала татарам боронитися. Такий план атаки дозволяв навіть меншими силами отримати перемогу, не кажучи вже про сили, які переважають. До того ж, до козаків приєдналися чоловіки з-поміж невільників, що кидалися на татар, стягували їх з коней та майже гризли зубами, забиваючи до смерті.

Баламбура з Юрком літали як соколи над бойовищем, вражаючи на смерть кожного татарина, який ставав на шляху. Так вони надихали запорожців на подвиги та лякали татар, що занепадали духом, дивлячись, як легко і невимушено б'ються побратими.

Нарешті все стихло, тільки бігали коні та ходили козаки по степу, добиваючи поранених татар. Бранці, раптом усвідомивши, що тепер вони вільні, кинулися до своїх рятівників, обіймаючи та цілуючи спітнілі і розпалені боєм обличчя. Козаки ніяково відсторонювалися, але деякі дозволяли і собі гарячі поцілунки у відповідь на цілунок гарної дівчини. Коли зібрали врятованих людей разом, то Баламбура помітив підлітка на коні у шляхетській одежі. Хоч він був і замурзаний, та одіж була геть подрана, у його вигляді було помітно зверхність і відчуженість. Він зберігав такий собі панський вигляд навіть попри жахливі умови. Його єдиного татари посадили на коня, бо намагалися вберегти від пошкоджень, щоб отримати багатий викуп від рідні. Він був лише легко прив'язаний за руки до сідла, щоб, бува, не втік, а кінь був прив'язаний до коня командира загону, якому і дісталася така здобич.

Баламбура розмовляв польською, тому спитав у бранця:

— Чий ти є? Як твоє прізвище і звідки ти?

Хлопець зверхньо подивився на Грицька і відповів:

— Я єстем Томаш Яблонський, польський шляхтич, син Вацлава Яблонського, власника маєтку у Тальному.

Потім трохи знітився і вже прохально проказав:

— Розв'яжіть мене, будь ласка, пане козаче!


Кінець ознайомчого фрагменту!

1 2 3 4 5 6 7