На півночі третє рукотворне озеро Бейхай (Північне море) потопало у суцільному парку. На острові посеред цього озера височіла знаменита Біла пагода у стилі Тибету. На південь від парків центр південної стіни Імператорського міста прикрашали знамениті ворота Тяньаньмень (Ворота небесного спокою). Саме через них треба було провести воїнів до головного палацу.
Хо Чжоцзоу підвів свій загін до воріт зовнішньої стіни і на заклик вартового відповів:
— Дивовижний ранок туманного дня!
Ворота повільно прочинилися, і загін почав заходити на територію Татарського міста. В ар'єргарді колони їхала карета з принцом, яку оточували, охороняючи, вершники. Хо Чжоцзоу умовляв принца не їхати з ними, щоб не наражатися на небезпеку, але той зажадав бути разом із визволителями трону. Це мало сенс лише в разі швидкої перемоги: якщо імператорський двір буде поставлений перед фактом, а Хо Чжоцзоу, який мав великий вплив при дворі, зможе підкорити охорону під владу принца, Чжу Юцзянь посів би трон відразу й безперешкодно.
Через півгодини загін підійшов до Воріт небесного спокою Імператорського міста. Процедура повторилася, і на пароль ворота відчинились. "Занадто просто й легко...", — промайнула тривожна думка в голові Хо Чжоцзоу, але відступати було вже запізно, шлях пролягав лише до Забороненого міста. Коли колона минала палаци, у яких жили жінки і євнухи, раптом засвистіли стріли і воїни почали падати. Тишу розітнули крики й стогони. Колона розсипалася, і воїни згуртувалися навколо карети принца, витягнувши луки і стріляючи невідомо в кого. За кілька хвилин гучний голос наказав усім скласти зброю.
— Хто це нам наказує?! — закричав у відповідь Хо Чжоцзоу.
— Чен Баотонг, начальник імператорської охорони.
— Ти мене упізнаєш? Це я, Хо Чжоцзоу!
— Упізнаю, аякже. Саме тебе мені і наказано заарештувати разом з принцом.
— Не впізнаю хороброго воїна. Невже тобі подобається бути під владою жінок та євнухів? — Хо Чжоцзоу намагався виграти час, а сам гарячково розмірковував, як тепер діяти.
— Мені непогано, я маю багато привілеїв. Мене це влаштовує...
— Але ж це катастрофа для країни! Ще декілька років — і країна загине!
— А що мені до країни?.. Я виконую свої обов'язки, а хто мені наказує, — байдуже, аби платили гарно. То я питаю востаннє — ви здаєтеся?!
Вони стояли між двома палацами на відкритій площі. Стріляли з ганків палаців з двох боків. Попереду і ззаду у напрямку руху було видно також ряди лучників. Хо Чжоцзоу зрозумів, що вони оточені і надії на перемогу немає. Він підійшов до принца і, вклонившись, запитав:
— Ваша величносте, чи бажаєте ви здатися і зберегти своє життя? Я сподіваюсь, що батько вам пробачить. Можете казати, що у всьому винен я, бо так воно і є насправді.
— Дорогий мій Хо! Батько може і не дізнатися, коли і як мене уб'ють. Ти бачиш, що він за жінками і веселощами нічого не бачить і не знає. А ти що надумав?
— Я думаю пробиватися вперед до Північних воріт хоча б тому, що попереду лучників менше. Правда, надії мало, але...
— Добре, командуй!
Хо Чжоцзоу сказав декілька слів воїнам, а сам крикнув:
— Гаразд, ми здаємось!
Івась не чув, що сказав Хо Чжоцзоу воїнам, тому не повірив своїм вухам. Однак згодом все стало зрозуміло. Почекавши, поки охоронці імператора опустили зброю, загін, пустивши перед собою вершників і оточивши карету з принцом, з відчайдушністю смертників рвонув уперед на спантеличених лучників. Відстань була невелика, і ті не встигли підняти луки, за винятком декількох. Але постріли не досягли мети унаслідок метушні. Вершники розкидали перешкоду з людей і очистили шлях до відступу, більш схожого на наступ. Піші воїни ар'єргарду прикривалися щитами, а лучники на конях спиною до руху стріляли у переслідувачів. Таким чином досить швидко загін відірвався і щодуху помчав до Північних воріт без найменшого спротиву. Охорона палацу не очікувала такого розвитку подій і не виставила тут жодних постів. Коли загін наближався до Північних воріт, декілька воїнів помчали вперед, щоб ліквідувати варту. Спритно видершись на стіни, вони безшумно і непомітно, наче тіні, підкралися до вартових і миттю знешкодили їх. Пролунав лише стогін й тіла глухо гупнули додолу. Декілька воїнів відчинили ворота і загін швидко помчав до виїзду з Татарського міста. Однак він потрапив на зміну вартових, яких було тепер удвічі більше. Ще й з дороги від Південних воріт Імператорського міста чути було лемент, який засвідчував, що Чен Баотонг розгадав наміри втікачів і погнав навздогін охоронців.
Хо Чжоцзоу, миттєво зорієнтувавшись, наказав частині загону знешкодити варту, а частині вершників, які прикривали відступ, залишитись у засідці на дорозі. Усе було виконано чітко і блискавично. Воїни у темряві підкралися до вартових, які намагалися зрозуміти причину далекого лементу. Ще мить, — і вартових мов і не було: хто упав зі стіни, а хто — біля воріт. Масивні і важкі ворота відчинилися, випускаючи з Татарського міста утікачів з каретою принца. Зачинені ворота заблокували великими колодами. Охоронцям, які підбігли за декілька хвилин, швидко відчинити їх не вдалося. Чен Баотонг, переконавшись у невдачі, наказав формувати загін для пошуків бунтівників.
* * *
Загін Хо Чжоцзоу, супроводжуючи карету з принцом, летів ледь помітною дорогою серед кущів і низеньких дерев. Хо Чжоцзоу розумів, що євнухи не полишать їх у спокої, не зоставлять жодного шансу на життя. Бо якщо піде розголос по столиці, то може знайтися багато таких, кому теж була не до вподоби розбещена огидна верхівка. А це вже могло викликати заворушення...
Тому китаєць наказав прямувати у майже недосяжні гори. В одному з гірських селищ жив його далекий родич, вірна йому і принцові людина.
Починало сіріти. Ранок поступово виганяв темряву з піднебесного простору, яка пручалася і ховалася під кущами і деревами, щоб, коли зійде сонце, замаскуватися, перетворившись на тінь. Хо Чжоцзоу, зупинившись, обернувся на ледь помітне у ранковому тумані Імператорське місто. Невдача вразила його: він жалкував за тим, що країна втратила великий шанс для змін, що жага до ситого життя, до привілеїв та беззаконня перетворили людей, колись порядних, на зрадників.
* * *
Вісім років минуло, немов вісім днів...
Мурат спав на килимку в кутку убогої хатини. Спав неспокійно, бо бджола дзижчала та билася в слюдяні вікна. Коли пролунали ще чиїсь кроки і розмова, Мурат (наш Юрась) прокинувся остаточно і сів на килимку. До хати увійшов військовий, за ним у напівпоклоні — Атманджа. Він улесливо заглядав у рота набундюченому начальникові і щось швидко розповідав. Той різко обірвав його: "Зараз побачимо!"
Атманджа наказав Муратові, щоб той уставав і збирався. Військовий критично дивився на Мурата, але коли той підвівся на повний зріст, його обличчя стало привітнішим і він, підізвавши до себе, почав мацати йому м'язи.
— О, шайтан! Так ти справжній кахраман!
Атманджа засвітився від задоволення. Військовий поплескав Мурата по плечі:
— Гарно, гарно! Молодець! А ти, — звернувся він до Атманджі, — завтра приведеш його зранку до казарм біля палацу. Можеш навіть сподіватися на винагороду.
Начальник звів очі догори і додав:
— Якщо Аллах змилосердиться...
Мурат, коли Атманджа з гостем вийшов, стояв ошелешений, настільки несподівано почався ранок. Він здогадувався, що його життя у сім'ї Атманджі було тимчасовим, що все це лише прелюдія до життя іншого, важчого і складнішого. Він уже призвичаївся до життя у цій сім'ї, хоча й воно було нелегким. Атманджа виявився непоганою людиною, Мурата не бив, хоча, правду кажучи, і не було за що. Той слухняно виконував усі накази: пас худобу, порався в полі та у винограднику, продавав на ринку горіхи і солодощі. І не було випадку, щоб він нашкодив хазяїнові чи обдурив його. Останні три роки Атманджа наказував йому працювати на будівництві мечеті, носити каміння. Хоч це було і важко, але Мурат заспокоював себе, мовляв, це гарна нагода стати сильним і витривалим. Зрештою, Мурат тішив себе думкою, що він досі живий, не голодує, не мерзне, має дах над головою. Бо коли він бачив, як знущаються над невільниками в порту та на сільськогосподарських роботах, які вони змучені і благають смерті, зводячи очі до неба, — потайки дякував Богу, що життя у нього склалося так, а не інакше.
Атманджа у хвилини доброго настрою розказував Муратові про те, що його очікує.
Він розповідав, що Османська імперія найвеличніша у світі, бо султан і його геній створили систему відбору найталановитіших дітей як турецьких, так і слов'янських, яку назвали "девширме". Раз на декілька років султан оголошував у своїх балканських провінціях, населених переважно християнами, набір хлопчиків і юнаків на державну службу. Брали найчастіше дітей у віці 6-7 років, рідше, але теж досить часто, підлітків, інколи навіть до двадцятирічного віку. Однак набір ніколи не був поголовним, для кожної общини встановлювали спеціальні квоти. Синів-одинаків ніколи не забирали. Спеціальні чиновники, що подорожували у супроводі ескорту яничар на чолі з офіцером, відбирали здорових і тямущих хлопчиків, які здавалися їм найбільш перспективними. Яничари такому чиновникові були потрібні радше для наочної агітації, ніж для примусу, — девширме загалом був вельми популярним інститутом. Для бідних селян з глухих сіл це була нагода полегшити побут сім'ї і водночас дати своїй дитині шанс на краще життя. Брали дітей лише з християнських родин, що було приводом для заздрості сусідів-мусульман: відомо багато випадків, коли батьки-мусульмани підкуповували християнську сім'ю, щоб та видала їхнього сина за свого і "пропхнула" таким чином у девширме.
Згодом боснійські мусульмани після тривалої боротьби добилися для себе права брати участь у девширме нарівні з християнами. Рекрути, набрані таким чином, ніколи не поверталися додому. Їх привозили до Стамбула, де насамперед навертали до ісламу й піддавали всебічним іспитам, щоб виявити здібності. Найбільш обдарованих відправляли у спеціальну закриту школу при султанському палаці. Там їм давали блискучу освіту — турецька, арабська і перська мови, мусульманська теологія і право, історія, географія, література, основи математики і медицини та одночасно — широкий курс фізичного розвитку, верхова їзда, володіння усіма видами зброї.