Коло шатра стояли добрі вози; вештались гарно повбирані цигани. Я півдня стояла коло того шатра, думала, чи не побачу свого Грегора, а його не було.
Настала красна весна. Зацвіли абрикоси. Вже й Великдень минув, минули й проводи. Ото раз вночі, вже аж перед світом, чую я через сон, щось затупотіло під хатою, неначе приїхало на коні. Я прокинулась й затрусилась. Чую, стукає в двері. Я скочила з постелі й прожогом побігла в сіни. "Насте, одчини"! — каже хтось. Я зараз впізнала його голос. Одчинила я двері. Надворі видко, як удень: місяць стоїть серед неба. Дивлюсь, коло хати стоїть високий вороний кінь, прив'язаний до акації, шерсть на йому аж вилискується проти місяця. Коло коня стоїть Грегор і одв'язує од сідла здорового мішка. Я так і кинулась до Грегора. А він каже: "Засвіти, Насте, світло, та швидко! Як можна швидше!" Побігла я в хату, засвітила світло. Він увійшов у хату та й каже: "Позапинай вікна". Я позапинала вікна одежиною та хустками. Дивлюся на його, а він стоїть передо мною блі-дий-блідий та неначе втомлений. Очі страшно блищать, а на лобі синіє попруга неначе од батога, аж кров запеклася; сорочка на йому розідрана од коміра аж до пояса. Голе плече й половина грудей блищить, неначе викована з міді. На сорочці й на руках червоніє кров. "Грегоре, серце моє! Чи ти з ким бився, чи на тебе напали розбійники? Хто це тебе так покалічив?" — питаю я в його. А він каже: "Нема часу розказувати; візьми оцей мішок та сховай в погребі або де в соломі, аж поки я до тебе знов прийду". "Що ж це таке в мішку? — питаю я,— може, мені якого гостинця привіз?" Не втерпіла я, взяла та й розшморгнула зав'язку. Дивлюся, а там дорогі шовкові сукні та тонкі дорогі сорочки: все пом'яте, жмутами набите в мішок... Я догадалась та й кажу: "Грегоре, ти когось обікрав! Не хочу я краденого добра. Я бога маю в серці. Нащо ти крадеш? Я не буду держати цього добра в своїй оселі. Ти й сам пропадеш і мою душу згубиш". Він спахнув, як огонь. Чорні очі страшно блиснули, аж в мене ноги затрусились. Я не вгляділа, звідкіль він вихопив ножа, вхопив мене однією рукою за плечі, а другою^ підняв ніж надо мною та й каже: "Ховай зараз оцей мішок та нікому й слова не кажи, що я в тебе був, тебе бачив. А коли ти кому слово скажеш, то я тричі всаджу оцей ніж тобі в груди й покраю тебе на шматки, як покраяв свою жінку та її коханка. Чуєш! Я тебе вб'ю, хоч люблю тебе, як свою душу. З злодіями нема жартів"!
Гострий ніж блиснув надо мною в здоровому кулаці. Грегор став страшний, як сатана. Люті очі блищали, неначе в звіра. В мене в душі похололо. Як стояла я, так і похилилась на його руку. Він мене одіпхнув ні живу ні мертву, вхопив мішка, вибіг надвір, вкинув у погріб та й знов увійшов у хату. Я сиджу на лаві, як мертва. Він вхопив мене обома руками, пригорнув до себе та й каже: "Я тебе злякав; не бійсяі прощай, та нікому не кажи, бо й сама на Сибір підеш разом зо мною". Вибіг він надвір, скочив на коня та й вилетів з двора. Я за ним надвір, а за двором ще троє сиділо на вороних здорових конях. Я тільки почула, що коні заприхкали й полетіли на гору, як птиці.
Чи це він, чи ні? Чи снилось мені, чи й справді це все було! Насилу-силу ворушиться в мене думка. Опам'яталась я, дивлюсь: місяць світить, як удень. На горі видко усей Кишинів. Доми й церкви біліють. Скрізь тихо, як у сні. Мені стало холодно. Чую, що я уся дрижу. В грудях стукотить серце, неначе хоче вискочити. В вухах задзвеніло, потім зашуміло. Я дивлюсь на хату, двері одчинені. Мені чогось здалося, що мене обікрали злодії та хотіли вбити, що один злодій замірився на мене блискучим ножем. Я крикнула і, як несамовита, побігла вулицею до Хаброні. Стукаю в її двері та кричу. Вибігла Хаброня й перелякалась. "Що це з тобою, Насте?" — питає вона в мене. Ото ввела вона мене в хату, засвітила світло. Я вся дрижу, аж зуби цокотять, а голова горить, неначе в огні. "Хаброню! — кажу я,— дай мені свяченої води. Нечистий спокушає мене: був у мене сатана оце тільки що та трохи не зарізав мене". Напилась я свяченої води, та мені й полегшало. "Мабуть, приїздив оце до тебе отой злодій Грегор",— каже Хаброня. "Та еге ж! — кажу я,— та такий страшний, побитий, та трохи мене не заколов ножем".
Розказала я усе чисто Хаброні, а вона каже: "Це до тебе справді нечистий причепився. Коли б часом не сталося тобі якого горя. Ото злодії когось обікрали, а завтра поліція буде нишпорити та трусити по городі. Треба нам зараз десь діти того мішка, бо ти будеш сидіти за його в тюрмі".
Пішли ми з Хабронею, витягли з погреба того мішка, взяли заступа, та через городи, та на гору, та зайшли аж за гору, та й закопали його в проваллі. "Тепер ходім та лягаймо спати! — каже Хаброня,— а як ще прийде до тебе той нечистий, то ти поклич поліцію".
Прийшла я додому та вже й спати не лягла. Сиджу на призьбі та боюся і в хату ввійти: так і манячить блискучий ніж над моєю головою. Тільки що почало розвиднюватись, дивлюся я, аж летять шляхом проз двір москалі на конях, а за ними поліція та і дмухнула на гору. Коли біжить Хаброня та й каже, що вже трусять у сусід на кутку, перетрусили усе в хаті в куми Марти, знайшли якийсь лантух з краденим добром. Кажуть, цієї ночі завіз до неї якийсь молодий циган. Марту вже взяли в тюрму. Не вспіла Хаброня вийти з мого городу, набігла поліція до мене, перетрусила усе чисто в хаті, в скрині, в комірчині, в погребі. Тільки що одчинили скриню, в мене в душі похололо: ото, думаю, знайдуть те дороге намисто, що подарував Грегор, то й буде біда. Перекидали усе в скрині, а намиста нема! Аж мені дивно стало! Мабуть, вкрав той, хто подарував, бо я часом кидала незамкнуту скриню, як він був у мене. Як пішла поліція з двору, я аж перехрестилась. Ото пішли ми з Хабронею на базар, чуємо, усі говорять, що цієї ночі цигани розбійники вбили на шляху за Кишиневом якусь паню, її горничну й погонича. В одній корчмі на яру пили ті цигани. Опівночі верталася додому в своє село якась багата пані. Цигани знали, що вона буде вертатись з гостей, та й засіли в рову під горою коло самої корчми. Тільки що карета минула шинк, вони вискочили та й спинили коні. Один циган кинувся до погонича і вдарив його ломом по голові. Погонич так і покотився з козел. Тоді цигани витягли з карети паню. Один циган вдарив і її ломом по голові; вона впала. В кареті сиділа горнична. Вони витягли й горничну й почали її бити ломом. Вона впала навзнак на землю і все закривала лице долонями, бо була дуже гарна. Цигани розмізчили їй пальці на пелюстки і таки вбили. Потім випрягли коні, поскакали в село й напали на дом тієї пані. В домі вже усі спали. Цигани повиймали вікна, понадівали на лице машкари, пов'язали слуг, вбили економа, розламали скрині й позабирали гроші та усе дочиста добро. В той час, як вони порались в домі, пані опам'яталась і якось долізла до шинку. В шинк заїхали молдавани і нагодився якийсь пан. Шинкаря жида зв'язали, а пан та молдавани кинулись в село, наробили гвалту і погнались за циганами. Цигани вскочили в Кишинів, а з Кишинева шляхом до Дністра та в ліси. Погоня побігла за ними. Пастухи розказали, що бачили чотирьох циган на дорогих конях, що вони вскочили в ліс і десь поховались в лісі.
Розказують нам це люди, а я тільки мовчки поглядаю на Хаброню, а вона на мене. "Мабуть, це порався твій
Грегор та твої гості,— каже Хаброня.— Тепер же мовчи та нікому й слова не кажи, що ти їх бачила, бо підеш на Сибір". "А може й не вони,— кажу я.— Хіба мало циган бродить по Басарабії?" А сама чогось аж трушусь: і світ мені став немилий, і сон мене не бере. "Невже,— думаю,— мій Грегор не то що злодій, а ще й розбійник!"
Минув тиждень, я ходжу ні жива ні мертва. Коли чую, знов люди гомонять на базарі, що вже впіймали тих розбійників і що вони вже сидять в Кишиневі в тюрмі. Кажуть, що з-за границі, з Молдаванщини вже давно перейшла на Басарабію ціла юрба циган розбійників, розбивала по дорогах та переховувалась в лісах над Дністром. В глибокому яру, між горами, була страшна гущавина. Усей той яр так заріс кущами, що не тільки не пройде чоловік, але й собака не пролізе. Через ту гущавину тече малесенька течія й тільки по тій течії з одного боку можна пройти в ту гущавину і навіть конем проїхати. Розбійники вирубали там дерево та кущі й стали шатрами. Москалі та поліція позганяли народ з сіл. Кажуть, що собаки донюхались до того місця й почали брехати, як на звіра. Порубали кущі, увійшли москалі з рушницями й зловили п'ятнадцять циган. Шатра були вистлані й обвішані всередині дорогими килимами. Там стояло й четверо дорогих коней на припоні тієї пані, що цигани хотіли вбити.
Почула я це та й голову похилила... Через два дні вже чую, що трьох циган засудили на смерть і їх будуть стріляти за городом другого дня вранці. Хаброня потягла й мене на те місце. Іду я ні жива ні мертва. І боюся так, що мене аж пропасниця трясе, і цікава я знати, чи то Грегора впіймали, чи кого іншого.
Прийшли ми за город на долину. Ще й сонечко не сходило, а народ біжить туди, аж спотикається. Дивлюся я, на горі стоїть сила народу, а на долині біліє три стовпи. Народ гомонить, гуде, як бджоли в улику. Баби хрестяться. Викотилось з-за гори сонце. Я глянула на шлях, з гори полилася неначе річка москалів з рушницями на плечах. Сонце блищить на рушницях. Курява піднімається, як дим. Коли це в куряві, неначе на хмарах, з'явився перший високий віз, потім другий і третій. Глянула я, на першому возі високо-високо над людськими головами гойдається сивий, аж білий чоловік, прив'язаний до дошки спиною. Я впізнала того діда, що був у
23—Нечуй-Левнцькнй, т. 4.
353
мене в гостях з Грегором. Він сидів, похиливши сиву голову, й не дивився на людей. Не встигла я одвести од його очі, знов угляділа віз, а на йому сидить Грегор без шапки. Як угляділа я його, та й крикнула не своїм голосом. На мене ніхто й не глянув, неначе я крикнула серед лісу... Дивлюся я, на третьому возі сидить той високий молодий циган, що був у мене в гостях з Грегором. Люди гомонять, що то попереду повезли батька, цигана Кос-така, а за ним його старшого сина Сандула, а за ним меншого сина Степана. Той Сандул був мій Грегор.
Позводили їх усіх трьох з возів і поприв'язували до стовпів.