Будуть тепер добре стеречи жовнїри наших пастухів.
— Може ще й пасти закажуть на горі — промовила Соколиха, пораючи ся коло печи — тодї хоч камінями годуй худобину, і так всю пашню забрали під ті кляті касарнї. Як би зловили того, що нинї підпалив, а добре вкарали, мали-б другі пострах, та ба! шукай вітра в поли.
— У містї розповідають, що Остапа Сенькового замкнули в арештї — сказала сусїда, входячи в хату.
— Або се він запалив мазь? — спитали всї.
— Нї — вирвало ся несамохіть Юркови, що доси мовчки прислухував ся розмові.
— А ти відки знаєш? він, чи не він, коби тебе там не було! — гримнув батько. — Як всадили, то й посидить, най худоби пантрує[2], не збитків. Юрко стих, а сховавши кусок хлїба за пазуху, пігнав на пасовиско.
Маркотний ішов під гору, згадуючи товариша, що може і справдї сидить невинно в арештї.
— От, здавало ся, така дурниця, а тільки, лиха задля неї — думав, потріскуючи батогом. — Та коби хоч громадї пасовиска не відобрали, нїде би пасти сї дві коровицї! Отось наробив, Юрцуню, докоряв сам собі, бючи ся кулаком по чолї.
А що, як би признати ся? випустять Остапа і пасовиска не возьмуть. Всадять тебе на день, або вибють пан капраль, тай по всему!
Зимний дрощ струсунув єго тїлом. Ага! а як се всьо витерпіти?, аж тряс ся цїлий на саму згадку кари, що жде за псоту. Болїти ме шкіра, тай ще тато дома надоложуть. А Остап за віщо дурно терпить? громадї завіщо пасовиско відпаде? Може піти сейчас до касарнї і признати ся, казав до себе, позираючи в сторону вартуючого жовнїра. Боже, як страшно! колиб не Остап і не пасовиско, не признав би ся!
— Нї, іду, най і вбють! — рішив, зриваючи ся з місця. — Гей! Гриню! — крикнув на товариша з паші, — попантруй но мої корови, духом верну!
І сьмілим кроком звернув в сторону домику, де мешкав пан капраль. Сїни були відчинені. Юрко увійшов. На стїнї висїли три рушницї і довгий батіг, з тоненьких ремінцїв уплетений. Під Юрком захитали ся ноги, вхопив за одвірок, щоби не впасти.
— Застрілять з отсеї фузиї! — майнула страшна гадка.
— Хто там? — почулось з покою.
— Се твоя й смерть! — зойкнув хлопець, як не час було надумувати ся. Грізна стать вусатого жовнїра неначе виросла перед ним з землї, жиласті руки вхопили кріпко за обшивку. А тобі чого? бісурмане! гукнув з усеї сили над застрашеним Юрком.
— Та я… я… прошу пана… — почав сердега, а в горлї немов щось здавило.
— Говори! бо…
— Та я, прошу пана… затим, щобисьте пустили Остапа з арешту і не брали пасовиска громадї!
— Здурів хлопець! — крикнув, не понимаючи нїчого, капраль і звільнив обшивку.
— Се я підпалив рано мазь в рові — вже свобіднїйше докінчив Юрко — а тепер карайте! — і як довгий повалив ся до ніг страшного судиї.
ІХ.
Уратовала!
Густі платинки снїгу не перестають падати від раня. Такі вже гори всипали, сьвіта Божого не видко! А вітер віє-завіває, крутить білі тумани пустими полями, мягким пухом встелює дороги, що і слїду їх не найшов бись.
Край села стоїть хатина. Дрібні віконця ледви визирають із соломяної загати, ледяна рука рисує по них взористі цьвіти. Ух! як темно сегодня в хатї, як зимно! Погас огонь в печи, недоварена страва стигне в невеличких горнятах. На постели лежить хора жінка, блїда! блїда — спечені губи шепочуть щось в нестямі, важкий віддих поносить грудьми. В ногах ліжка тулить ся до себе двоє малих дїтий, закрутивши босі ноженята старою кожушиною. Тихо! сумно… В сїнех почуло ся голосне тупанє, се мабуть хтось витирає чоботи зі снїгу.
— А то метїль нинї, крий, Матїнко Божа! — заговорила перша, хухаючи в замерзлі руки.
— Зимно-ж бо і у вас, докинь дров, Катре! — звернула ся до дївчини.
— Лишила-м огонь, погас, заки я з вами вернула — відказала Катря, накладаючи хворосту на померкле вуглє. Жінка приступила до постели.
— А що се вам, Петрихо, нездужаєте? — спитала, наклонивши ся над хорою.
Ся лиш легко зашевелїла блїдими губами і жалісно застогнала.
— Мама вже від вчера лежать ось так в нестямі — замітила Катря. — Не їдять, не говорять, а в грудех щось їм страшне харчить.
— Горячка — сказала стара сусїдка, що прийшла відвідати хору, — перестудила ся десь небога і запаленє певно дістала.
Катря отерла фартушком слези, самі так і напливають їй в очи.
— Чим би їм помочи, нанашко? — спитала.
Стара похитала головою.
— Та яка тут поміч! переборе слабість, то й виздоровіє, на се зїля нема. Не плач! Пан Біг милосерний не опустить вас сиротят. А ти радше звари там чого отсим, — говорила, вказуючи дїти на ліжку. — Я ту до вас вечером зайду з Мариною і чоловіком, то і посидимо через ніч при кудели, не так скучно буде тобі — а тепер оставайте здорові! Она ще раз глянула на хору, зазирла в горшки і вийшла.
Крізь відхилені сїнні двері закрав ся зимний вітер у хату. Високо спалахнула поломінь на коминї, хора задрожала з болю, чи зимна, жалісно постогнуючи. Катря мерщій кинула ся накрити матїр кожушиною. За часочок наляла теплої затирки в миску і покликала Стефка і Доню вечеряти. Попоїли дїти, полїзли на печ гріти ся. Попрятала Катря начинє, докинула дров на огонь, внесла з сїний воду у хату. Сїла при постели, задумала ся. На дворі лютує метелиця, а в єї души мов ті платинки снїгу вертять ся, крутять невеселі, журливі думи. Рік, як поховали батька, а тепер ось мати нездужає. Що жде їх завтра? До кого пригорнуть ся кругом соротята? Слези так і здавляють єї, та она боїть ся голосно захлипати, меньші дїти почують і собі в плач вдарять.
Малі шибки аж зазвенїли від вітру.
— Господи! що там дїє ся! — подумала Катря і підійшла до вікна, затикаючи єї подущиною, щоби на матїр часом не повіяло. — Та чи то вже й справдї нема лїків на мамину слабість? Мусять бути, но хто їх знає? доктор, той би щось порадив. От, як торік захорувала Сенькова Олена, то привозили доктора, і поміг. І панї учителька казала їй нинї, чи не післати-б по него до міста…
Єї думи перервали судїди, що прийшли навідати ся до хорої. Якось відраднїйше стало самотній дївчинї, звісно: живі люди заговорять, потїшать. В хатї вже зовсїм стемнїло. Катря засьвітила лямпу. Сусїдки взяли ся прясти, старий закурив люльку. Хора глубоко закашляла і стала метатись по постели.
— Дим задусив єї — промовила сусїда — покинь курити!
— Мабуть чи не на груди занедужала небога — говорив старий, прятаючи люльку, — а то на таке зимно не дуже і безпечно! Готова і она полишити сї сиротята…
Катря голосно заридала.
— Цить! — потїшали жінки — під вечір все слабість змагає ся, переборе ся день, два, і виздоровіє.
— А може-б їй доктора? — крізь плач зойкнула Катря.
— Се би і не зле — відказав старий сусїд — но відки єго сейчас возьмеш. До міста, правда, лиш пів милї, та нинї на таку фуфелицю і кіньми туди не дібєш ся. Нема що і гадати, пожди до завтра, може хто коний пожичить.
Катрю сї розмови не в силї потїшити, она чує, що тут одна хвилинка рішає о житю єї дорогої матери. Від постели несе ся глухе стогнанє і кашель, сусїдки перекидують ся сумними, не добре віщуючими поглядами. Она не може довше нагадувати ся, нїяка сила в сьвітї не здержить єї від ратованя найдорожшої особи.
— Посидьте! — просить, встаючи з лави, — піду по тїтку Оксану в село.
— Та ми тут і на цїлу ніч вибрали ся — повідають сусїди — іди, буде нам з нею веселїйше.
Катря поцїлувала тихо хору, накинула велику хусту на плечі, узула мамині чоботи і скочила у двері. Острий вітер так і обгорнув єї розпалене личко, так і зморозив у мить незасхлі ще сльози. На воротах пристала хвилинку, відтак звернула доріжкою лїворуч. Не туди ішло ся до тїтки, не туди! та она і не думає о тїтцї, она йде в місто по доктора. Єї тяжкі чоботи западають глубоко в заспи, тумани снїгу бють в очи, но їй байдуже, коби дійти лиш на гостинець, а там вже далї простїсїнько в місто. От, вже й фіґура при дорозї! Боже, змилуй ся! хрестить ся Катря і стає шепотїти вечірні свої молитви. Скорше мине час — думає. Она іде, не спиняєсь, аж горячо робить ся їй з утоми, перебивати грубі верстви пухкого покривала. Чоботята повнїські снїгу… Далеко ще до міста? глядить в долину, набираючи віддиху. В темряві нїчого не видить, лиш платинки снїгу, як і передше, гарцюють млинцем перед нею. Їй робить ся лячно так самій в сїй нічній глуші. Якась великаньска стать з витягненими раменами суне прямо внапротив. Боже, що се? Іти, чи вернути? Нї, най дїєсь, що хоче, хрестить ся, дрожачи уся, і іде відважно на чудовище. А мара все завзятїйше крутить ся при дорозї — Катря вже при нїй. Ах! се вітер вертить зірваний стовп польовий! всьміхнула ся сама до себе. — Хиба не зайде нинї, якась непоборима сонність стулює єї повіки. Як би так де сїсти і хвилинку спочати, хоч би і в снїг лячи, на маленький лиш часочок — думає — ледви тягнучи ноженята. Та годї! можна би заснути, а то снїг би засипав і єї на смерть. А там мама вмирає! зойкнула в розпуцї і знов з усїх сил рванула ся вперед крізь заспи. В далинї заяснїло небо горою. Ах! се вже місто! — скрикнула втїшно, ще хвилька, — дім доктора зараз на скрутї. Она знає, де — і доктора знає, на весну щіпив їй віспу в школї — такий добрий пан! Міцнїйше звязує хустку, бо зимно починає тепер доскуляти, хоч піт заливає личко. Палцїв в ногах і не чує, геть десь позамерзали в снїгу, що насипав ся до чобіт. Та ось лиш часочок дороги! Серед нічної глуші пронесли ся протяжні звуки міского годинника. Катря пристала, наслухуючи. Була десята година, коли опинила ся перед домом лїкаря. — А як нема дома — блиснула страшна гадка у души. — Нї, єсть, ось в вікнах сьвітить ся. Слава-ж Тобі, Боже! Она напружила послїдні сили, щоб доволочи ся під двері. Мала єї стать спинає ся в чоботятах до дзвінка, замерзлі пальчики з усеї сили притискають порцелянову галку — відтак знеможена паде́ на поріг.
Лїкар ще не спав, сидїв в комнатї, читаючи часопись. Нараз піднїс голову. Чи се свист вітру, чи справдї хтось задзвонив в передпокою? Він став наслухувати. Нї, мабуть лиш здавало ся єму, дзвоненє не повторяє ся.
По часинцї двері від кухнї відхилили ся, а в них показала ся голова старого Федора.
— Прошу пана доктора — заговорив — якесь дївча замерзло у нас на порозї, надибав-єм, вертаючи з міста, і взяв сюди.
Лїкар кинув ся у кухню. Обсипана снїгом, лежала на постели Катря, мов нежива.