Не одна дівчина в селі плаче од його. Стережись, Василино!
Василина й справді збентежилась. Якийсь страх напав на неї, неначе облив її холодною водою.
Ніч спадала на садки, на ставок. Вода під млиновими колесами дуже гула та шуміла серед вечірньої тиші. Василь обняв Василину і пригорнув до себе. Василина почувала, що її серце було спокійне, як тиха вода в ставку, її лице було холодне; вона несподівано почутила, що в неї душа холоне для молодого Василя.
Василь недовго стояв з Василиною; вони швидко розійшлися, неначе Василина хапалася до панського двору.
"Я вже не так люблю його, як любила під зеленим дубом коло куреня,— думала Василина, тихо йдучи до двору.— Чогось у його стали не такі гарні губи, чогось у його так глибоко запало перенісся, і лице стало чогось коротке. Чи він був слабий, чи схуд..." — міркувала молода дівчина, вертаючись до двору.
Василина прийшла в двір. Вже зовсім смеркалось. Панський дім білів в темряві: вікна чорніли навіть в пекарні... а з пекарні було чути скрипку... Василина одчинила двері в сіни, з хати було чуть шум, регіт, а скрипка вищала та щебетала. Одчинила вона двері в пекарню — звідтіль полився світ широкою хвилею. Вікна були позавішувані свитками.
На столі горіло дві свічки. Стіл був застелений скатертю. За столом сиділа Одарка поруч з мірошником з панського млина. Ярина сиділа кінець стола, а проти неї на ослоні сидів писар з контори. Другий писар грав на скрипці, а Олена подавала на стіл тарілки та полумиски. На столі стояла здорова миска вареників в маслі, тарілки з сметаною, молочна каша. Перед мірошником стояла пляшка горілки. Мірошник, здоровий, чорновусий та повновидий чоловік, наливав в чарку горілку і частував Одарку й Ярину.
Василина ввійшла в хату і не знала, де стати, де сісти.
— Здорова була, чорнобрива! — гукнув з-за стола мірошник.— А ходи до нас, та сідай коло нас, та випий з нами по чарці.
Василина стояла серед хати і не знала, куди притулитись.
— Це якась горда та пишна,— обізвався писар.— Просимо вечеряти!
— Вечеряйте на здоров’я, спасибі! — несміливо обізвалась Василина.
— Та сідай-бо, Василино, не будь така пишна,— сказала Ярина і трохи посунулась.
Василина сіла коло стола і не знала, чи їсти, чи не їсти. Писар накидав вареників в тарілку і поставив перед Василиною.
— Потривай-бо, пане писарю! Треба ж почастувати дівчину,— сказав мірошник, подаючи Василині чарку горілки.
Василині було чогось сором. Вона одхилила лице і затулилась рукавом.
— Бач, як одвертається! А якби я був молодий, то, може б, прихилилась до мене,— сказав мірошник.
— Та випий-бо, коли тебе просять,— обізвалась з-за стола Одарка,— оце, яка ти справді пишна!
— Та спасибі, я не п’ю горілки,-сказала Василина,
— Знаю я, як дівчата не п’ють! При людях не можна, а за дверима, та ще з хлопцями, то й можна,— сказав мірошник.
— Випий, Василино, а то ще викажеш на нас,— сказала Олена.
Василина взяла чарку, притулила її до губів і випила півчарки. Міцна горілка запекла в роті, як вогонь. Молода дівчина закашлялась. Всі засміялись.
— Ого-го! Видно, що первістка,— загуркотів мірошник, як млинове колесо.— Ану, хильни ще раз так, щоб було видно дно.
Всі причепились до Василини. Вона й справді хильнула до дна, і в неї одразу заморочилась голова, а на душі стало чогось так весело, що вона голосно засміялась.
— Гі-гі-гі! Мати Каленика привела, та не скажу, як звуть,— загегав, як гуска, один писарчук і простяг руку, щоб поженихатись з Василиною. Василина так потягла писаря по руці ложкою, що він аж засичав.
— Та й легенька ж у тебе ручка! А ще й молода! Що ж то буде, як постарієшся?
Довго уся челядь пила й їла, а далі попилась і вийшла з-за стола.
— А поведи нас, Одарко, в панські покої,— намагався мірошник.
— Ой, боюся! Часом панич приїде,— сказала Одарка.
— А як приїде, то ми повтікаємо,— сказав писар,— ходім та пограймо на тому фортуплясі, а ви, молодиці, потанцюєте.
— А справді ходім,— закричали молодиці.
Молодиці забрали свічки і повели гостей в покої. Писарець сів за фортеп’ян і вдарив по клавішах. Старі клавіші засичали, як гусаки. Струни задзвеніли, як на цимбалах. П’яний писарець не грав, а просто бив дрібно кулаками по клавішах, де влучав. Молодиці пішли по залі козачка. Мірошник вивернувся на широкій старомодній канапі і вилупив п’яні баньки на молодиць. В залі піднялася курява. Струни під кулаками в писаря аж стогнали, аж квакали, а молодиці гацали по хаті, неначе де-небудь в шинку.
— Та й добре лежати на цьому сучого сина ліжку! — гукнув мірошник і простягся на всю довжину канапи, як гора. — Здається, лежав би тут до самої смерті.
Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака. Василину розібрала горілка. На неї найшла охота до танців. Ярина вхопила її за руку і потягла в танець.
— Ото грає панський обрік в бісових молодицях,— сказав мірошник, дивлячись на танці й скоки. Надворі забрехали собаки. На улиці щось загуркотіло. Мірошник як опечений скочив з канапи. Одарка скочила з канапи на поміст так легенько, що трохи не проломила дощок, віко од фортеп’яна стукнуло. Писарець одчинив вікно і плигнув через вікно в садок; за ним плигнув другий писар, а мірошник, зовсім п’яний, зав’яз у вікні, зачепившись ногою за одвірок, та й полетів сторч у квітки. Одарка зачинила вікно й кинулась в пекарню. Миски з варениками, тарілки, пляшки, все неначе летіло на крилах з стола під піч, під лавку. Один полумисок з варениками не потрапив утекти під лавку та вскочив у помийницю. Ситі вареники здивувались, що недавно плавали з головою в маслі, а це чогось опинились в помиях.
Василина перелякалась навіки, хапала все з стола і ховала під лавку, разом з полумиском стягла з стола скатерть і всунула в піч. Перелякана пляшка горілки скочила з стола слідком за скатеркою і покотилась по землі. На лаві зосталась писарева скрипка. Ярина вхопила її, бігала з нею по хаті, не знала, де її діти, а далі всунула в грубу в попіл.
— Борони боже, Василино! Не признавайся паничеві, бо буде нам, буде й тобі,— сказала Одарка.
Василина зблідла, як смерть, стояла, згорнувши руки, і трусилась. Вона вперве на віку вплуталась в лихо проти своєї волі і трохи не плакала.
Заскрипіли сінешні двері, затупотіли в сінях люди. Одарка вхопила свічку і вийшла в сіни. Ястшембський пішов до покоїв.
— Пхе! Що це так смердить в покоях? Чи тютюн, чи оселедці? Поодчиняй, Одарко, вікна! — сказав панич.
Одарка поодчиняла всі вікна, тільки боялась одчинити те вікно, через котре повискакували писарі з мірошником.
— Поодчиняй усі вікна, бо там позаду їдуть гості,— сказав Ястшембський.
Незабаром у дворі знов загуркотіла бричка і в покої ввійшли близькі сусіди Ястшембського, молоді паничі з дрібних дідичів, пан Хшановський та пан Прушинський.
Ястшембський похвалився їм, що знайшов собі таку дівчину-красуню, за яку ні в казках не сказати, ні пером написати. Молоді паничі зумисне приїхали подивитись на Василину. Вони жили в батьків і часто приїжджали до одинокого Ястшембського подуріти на волі.
В залі засвітили свічки. Молоді паничі позапалювали цигари, балакали та свистіли, ходячи по хаті.
Молодиці повбігали в гостинну за ділом і без діла і вештались по покоях. Паничі жартували з ними та женихались.
— А де ж, пане Ястшембський, твоя Василина? Може, спить, зачарована в якомусь палаці серед густого лісу? — питали паничі в Ястшембського.— Чи не можна часом її розбудити.
— Одарко! Поклич мерщій сюди Василину,— сказав пан Ястшембський.
Одарка пішла до пекарні і покликала Василину. Василина не хотіла йти й опиналась.
— Та йди-бо! — штовхала її Одарка.— Чого ти боїшся? Хіба вони тебе з’їдять, чи що.
Одарка упхнула Василину в залу. Василина стала коло порога.
Хшановський взяв свічку, підійшов до Василини тихесенько, як кіт до миші, і присвітив до її лиця. Василина обернула лице до стіни і затулилась рукавом.
— Та не соромтесь-бо, оберніться до мене! Оце які ви соромливі! — жартував Хшановський та все одтягував Ва-силинину руку за рукав.
З-під білого рукава блиснули дві чорні брови, як дві веселки, і пара чудових очей.
— Гарна, гарна дівчина, та тільки бриклива,— говорив панич, та все одтягував Василинину руку за рукав.
— Одчепіться! Бо як дам, то й перекинетесь! — крикнула дико Василина.
В Василини ще й досі гуло в голові од чарки горілки. Вона махнула на панича рукою і зачепила його рукавом по лиці. Ще зроду Василина не бачила такого недоладного лиця, яке мав молодий Хшановський. Перед нею стояв молодий панич, високий, як очеретина, тонкий, як дошка, з маленькою головою, з довгеньким лицем, таким блідим та жовтим, як у слабої панни. Бліді рожеві губи були тонесенькі. З-під тонких руденьких брів насилу були примітні ясно-сірі очі, такі сірі, неначе Хшановський був зовсім без очей. Над губами стриміли, неначе позасмоктувані, маленькі вусики, а руденька рідка борідка розділялася на два довгі клиночки і вся світилась наскрізь. Через бороду було видно всі щелепи й підборіддя і навіть комірчики. Василині чомусь здалося, що то стояла на задніх лапах миша, на котрій облізла шерсть. Лице у Хшановського так світилося, неначе було налите водою. Василина глянула йому в вічі і навіть трохи злякалась. Для неї чогось здалося, що то нечиста сила.
Не встигла Василина одвести очі од Хшановського, а до неї приступив з свічкою пан Прушинський, вже не дуже молодий панич, здоровий, широкоплечий, з великою головою, з цілою гривою міцного волосся на голові, з розкішними чорними бровами на високому лобі. Все його лице дихало силою, мужньою красою.
— А чого це ти ховаєшся од нас? Чи спатки хочеш, чи їстоньки? — сказав пан Прушинський і повернув Василину до себе лицем.
Василина вже не мала сили одмахуватись. Паничі оглядали бідну дівчину, курячи цигари і пускаючи дим на її лице.
— Одарко! Ти б нам подала чого закусити! — гукнув Ястшембський.
— То дайте ключі од комори,— сказала Одарка.
Через годину в гостинній на столі стояли ті вареники,
що неподоїдали писарі з мірошником, шинка, оселедці, стояли пляшки з горілкою та винами. Кругом стола вилися молоді гарні молодиці, а Василина все стояла в куточку, обернувшись до стіни. Прушинський лежав на канапі і пускав з рота дим в стелю рядком дрібних кружків; Хшановський лежав в кріслі, задравши тонкі, як палички, ноги на спинку стільця, а Ястшембський сидів верхи на стільці.
— За те, що ви мене ждали та спати не лягали, нате вам, молодиці, по чарці,— сказав Ястшембський.
Одарка підійшла до стола і, регочучись на весь рот, випила чарку до дна.