А той застібнув червоні чоботи з високими халявами, вбрався в королівську одіж, розчесав бороду, і в погляді його зблиснула рішучість та ясність думки.
Уважно озирнув він присутніх і запросив сідати.
– Сідайте всі. Одна голова добре, а шість – краще. Будемо думати. Даник сповістив нам… Данику, де ти?
Як вихором здуло Даника з ліжка. Ось уже стоїть у нічній сорочці, але такий бравий вигляд у нього, наче зараз готовий хоч у бій, хоч у розвідку.
– Доповідай! – Відважний сидить у кріслі, ногу за ногу заклав, руки на колінах, голова гордо назад відкинута.
Даник недарма був королівським сином. І поглядом схожий, і поставою. Заговорив розважливо й неквапливо.
– Завтра може статися лихо. Можуть згаснути яскраві зірочки, зелене із сірим змішається. І ще там є живе, якому потрібно бути зовсім в іншому місці.
Доповів та стоїть виструнчившись. Звик до порядку і тримається гідно.
– Молодець. Вільний.
Даник знову в ліжку. Але вже не ліг – сів скраєчку і завмер.
Узагалі дани воювати не любили, непотрібна це була для них справа. Але їм часто доводилося захищатися від нетів, що промикалися до їхнього краю й капості різні коїли. Такі от неспокійні сусіди дісталися данам! Тому – що поробиш! – разом із посадами головного садівника, головного управителя птахів і метеликів, головного спостерігача за гарною погодою була в данів і посада головного військового радника. А головним військовим радником, як ви, напевно, здогадалися, був Дан Здоровань.
– Усі чули? – Відважний турботливо посадив на підвіконня крихітку-павучка, який спустився зі стелі. Павучок задріботів тонкими ніжками і побіг у садок. – Зовсім знахабніли, хочуть срібну межу перейти.
– Не бувати цьому, Відважний! – вигукнув Дан Здоровань. – Уздовж кордону станемо, нікого не пустимо.
– Уздовж кордону – це добре, – блакитний вітер виплив на середину кімнати, – але я тут на дозвіллі дещо придумав, про що вже мав честь вам доповідати.
– Там Оксана з Тишком! – не втерпів Славко. Він почувався винним у тому, що вони влипли в халепу, і тепер нічого не пошкодував би, аби лиш їх урятувати.
– Авжеж, либонь, цього разу їм не викуп потрібен, – замислено промовив Дан Данів. – Тут справа серйозніша.
– Ось я і пропоную серйозне діло. Не забувайте, будь ласка, що я й сам у цьому зацікавлений – адже дівчинка забрала мій чарівний капелюх.
– Може, потрібно перепливти річку, то я готовий, – прорипів паркан і переставив усі свої дощечки, намагаючись при цьому не подряпати підлогу.
– Пливти потрібно, але не річкою, – ухильно відповів блакитний вітер. – Так ось, мій чарівний капелюх дуже багато для мене значить. Річ в тому, що капелюх, який опинився в дівчинки, незвичний…
– Ти ж обіцяв розповісти про свій план, – урвав його Славко. – Про капелюх ми потім поговоримо.
Однак Відважний розсудив інакше. Він покликав хлопчину і наказав йому принести іншого капелюха. За хвилю вітру вручили фантастичний витвір із пір'я, квітів, хитромудрих візерунків із вовняних ниток і з барвистою китичкою вгорі.
Поряд із таким головним убором його капелюх, який, як ви пам'ятаєте, був схожий на прану-перепрану панамку, здавався б узагалі таким, ніби його бегемот жував-жував та й виплюнув.
Вітер помацав ту дивовижну річ, подув на кожну пір'їнку і квіточку, зітхнув і відмовився.
– Якщо я візьму цей пречудовий дарунок, – зауважив вітер, – то можу забути про свого старенького капелюха. А я до нього звик.
Славко нервував. Вони клопоталися дрібницями. Час минав, а ще ніхто нічого не запропонував.
Але тут вітер став надзвичайно серйозним і попросив усіх нахилитися до нього.
– Я довіряю вам велику військову хитрість, – прошелестів він ледь чутно, – і потрібно дотримуватися секретності! Я пропоную…
Та цієї миті, любі мої читальники, у мене в кухні збігло молоко. Поки я хапала каструлю, здувала піну, вітер уже все розповів. Головний радник записав план операції до грубенького блокнота. Славко про щось розмовляв із Даном Відважним, а паркан то згортався, то розгортався від хвилювання.
Я кинулася до Даника, щоб розпитати, про що все-таки домовилися, але Даник міцно спав, загорнувшись у теплу татову ковдру.
Нічого не залишалося, як чекати до ранку, коли все стане зрозуміле.
Напередодні вирішального дня
У королівстві Нетуша вночі темно й безлюдно. Немає кущів, де могло б зачаїтися довговухе зайченя, немає трави, де міг би прошурхотіти вуж, немає квітки, де могла б сісти бджола. Спить король, сплять його вірні вояки. Нетушка згорнулася клубочком і теж спить. Завтра її одвезуть у село, до тітки, і королівська дочка заснула, так і не вирішивши, добре це чи погано. Заснула Оксана, притулившись до колючої Тишкової голови, а Тишко, щоб не подряпати дівчинку, намагався лише дрімати. Але над ранок і він міцно заснув.
Тільки величезний старий баобаб не спить. Його грубі гілляки розучилися гойдатися, давно не дає він плодів, і взагалі часом забуває баобаб, що він – дерево. Багато-багато років тому, коли вперше його кора репнула в одному місці, а потім тріщина почала глибшати, він іще не знав, до чого це призведе. Тріщина перетворилася на дупло, дупло ставало дедалі глибшим, сягало самісінького осердя, а згодом – і коріння. І настав день, коли вперше в дупло плигнув пес та й не зміг вилізти відтіля. Витягнули його за три дні, тому що він страшенно гавкав, кричав по-собачому "Допоможіть!". І неможливо було не почути його.
А потім туди опустили мотузяною драбиною злочинця, давали йому трохи їжі й води, і вийшов він із дупла вже старим дідом. Отак баобаб зробився в'язницею. Баобаб не спав, але темними ночами до нього приходили спогади. Про те, як він був зовсім маленьким деревцем і довкола нього завжди гралися малюки, на гілках сиділи птахи, а жінки збирали з його гілля смачні плоди. Вчені стверджують, що баобаби живуть п'ять тисяч років. Цей баобаб був дуже старий, може, йому й було вже стільки літ. Уявляєте, скільки різного можна побачити й запам'ятати за п'ять тисяч років?! Тільки згадуй!
Старе дерево навіть по-своєму любило своїх бранців, звикало до їхніх голосів і вподобань. Йому було шкода, коли вони покидали його: одні вмирали, інших відвозили кудись, але ніколи ніхто не повертався до баобаба, і від того йому було трохи сумно.
Він чув, як нети говорили про дівчинку й зелене чудовисько, яких мають запроторити до в'язниці, й цієї ночі він думав про них: які вони й чи надовго до нього. Про чудовисько він нічого не міг вигадати, а про дівчинку – міг. Він знав, що дівчинка – це маленька людина, якій ще треба рости й рости. Значить, вона може довго жити в нього в дуплі, тож старому баобабу буде не так сумно…
Удосвіта відчинилися двері, до комірки увійшов заспаний нет і сказав:
– Приготуйтеся. Ти, дівчинко, поправ свій бант і всміхайся. А ти, що скидаєшся на дворнягу, постарайся мати приємніший вигляд. Король вшанує вас великою милістю – він особисто буде присутній під час ув'язнення.
– І йому не соромно?! – крикнула нету Оксана. – Хіба можна маленьких ув'язняти… ув'язувати…
– Засовувати до дупла! – підказав Тишко.
– Так, засовувати! До темного дупла! Баобаба! – вигукнула Оксана, наступаючи на товстого нета. – І ще особисто!
– І ще король!
– Але це ж велика честь для вас! – пробурмотів нет і зник за дверима.
– Дивно, – зітхнула Оксана. – Ніколи не припускала, що таке може бути насправді! Треба ж додуматися – та ще й хтозна-чому – до в'язниці!
Оксана погладила дракончика і сказала:
– Ну, що ж, давай вмиватися, причісуватися. Мене мама вчила. Хоч що там станеться, треба завжди дати собі лад.
– Мені причісувати нічого, – Тишко трусонув зеленими лусочками. – А вмиватися я люблю, – і він почав себе вилизувати довгим шорстким язиком.
А в цей час уздовж срібної межі, що ділила дві країни, марширували мовчазні нети.
Велика військова хитрість
Уздовж кордону поміж країнами данів і нетів, позначеного срібною межею, збиралося військо. Слід у слід ішли нети. Один зупинявся, потім другий – і так на однаковій відстані уздовж усієї срібної межі стояли нети. Неначе хтось розставив великі поштові скриньки.
Ними командував Нет Клишоногий. Накульгуючи, ходив він біля самої межі, уважно придивляючись до зелених кущів, які росли зовсім поруч. Здавалося, ще трохи – і він стане рачки й почне принюхуватися до буйної рослинності за межею, хоча незрозуміло, навіщо це йому.
З іншого боку йшли рівними рядами дани. Попереду – Дан Здоровань. Так і йшов він у жовтій сорочці, підперезаній золотою стрічкою, ішов, посміхався, пісеньку насвистував. І не тому, що війни не боявся, а тому, що життя любив – сонечко ясне, дощик благодатний, траву зелену, квіточки-волошки, пташечок і все, що на білому світі радість приносить.
У супроводі кількох нетів до межі наблизився Нет Похмурий. Підійшов і Дан Здоровань. Тільки срібна межа розділяла їх. Дан ввічливо вклонився. Нет подумав трохи і теж кивнув.
Нет Похмурий почав перший.
– Учора, – сказав він, не кліпаючи червоними недобрими очима, – до нас із вашого боку пробралися шпигуни.
– Які шпигуни? – усміхнувся дан. – Дівчинку і дракончика схопили ваші вояки. Ви їх ліпше відпустили б.
Славко стояв зовсім поруч із Даном Здорованем, але йому суворо заборонили втручатися в перемовини. "Щось не так скажеш, і всю справу зіпсуєш. Ти ж дуже нервуєш", – пояснювали йому дани.
Зараз Славко зціпив зуби, щоб мовчати. Але це так важко! Йому хотілося крикнути: "Віддайте моїх друзів негайно!" Але він мовчав.
Вітер із парканом розташувалися неподалік. Точніше, розташувався паркан, а вітерець раз у раз шугав то в один, то в інший бік, виглядаючи щось таке, що тільки йому й було відоме.
– Ми зловили ваших шпигунів, – провадив Нет Похмурий. – А хто вони – дівчатка чи дракони – нас не стосується. Король Нетуш Перший засудив їх на довічне ув'язнення в королівській в'язниці. Це почесна темниця в старому баобабі, призначена для важливих державних злочинців. Велика честь для ваших шпигунів.
– Довічне – це що? – запитав вітер у Славка, несподівано сівши йому на плече.
Славко тихенько пробурмотів:
– Довічне – значить на все життя.
– Нічого собі! – свиснув вітер і полетів поділитися повідомленням із парканом.
Посуворішало обличчя Дана Здорованя, навіть русяві кучері потемніли.
– Як же ви, не розібравшись, таке покарання дітям вигадали? – запитав він, ледь стримуючи гнів.
– Так вирішив король! – підняв руку Нет Похмурий і поспішив додати: – Але король згоден відпустити їх за викуп.
– Який? – коротко запитав Дан Здоровань.
Якби його воля, він залюбки урвав би перемовини із цим самовпевненим нетом.
– Олія для смолоскипів, – відповів Нет Похмурий.
– Ми так і думали, – спокійно мовив Дан Здоровань.