Неліквідів. Та малюється, та фарбується, та брови пінцетом вискубує. І то ж скажіть, зілля невигубне: чим дужче трухлявіє, тим дужче молодиться!
Надя ж, коли їй перевалило за сорок, одразу ж згасла, наче переступила оту невидиму межу, за якою лише старість. Пішла з офіціанток, бо стала дуже втомлюватись, взялася мити посуд в тому ж ресторані: робота не така вже й легка, та не треба поміж столиками бігати з тацею, догоджаючи клієнтам. Надя тепер поверталася з роботи набагато раніше, в першу зміну працюючи, тож у неї лишалося більше часу побути з дітьми, зробити щось по господарству.
І чим більше років наклацувало на отому годинникові, що його не перекрутиш назад, тим більш схожою ставала на тещу. І коли бурчала на нього, то йому дедалі частіше здавалося, що не жінка лає, а теща. І голос той же, й інтонація, й жести — хоч бери та затуляй вуха, очі заплющуй!
З роками ставала зліша. Чи то вся жінота така, біс його знає, тільки часом здавалось, що вона має якесь аж задоволення, коли його лає. Що не зробить, як не ступить — все не по її.
Прокинеться вранці, хочеться хоч хвилину зайву в постелі поніжитись (неділя ж сьогодні, на роботу не бігти!) — вже він і ледащо, й убоїсько, й розлігся, наче кабан, звідки в неї й слова ті образливі бралися.
Схопиться перший, щоб тільки не чути того буркоту, — не догодить і тут:
— О, вже заворушився, ведмідь! Поспала б ще трохи, так хіба ж такий не розбудить?
Піде вмиватись — не дасть і вмитись як слід:
— Уже набризкав, чорт клишоногий!
Бере ганчірку, витирає перед носом.
— Та я сам після себе витру!
— Витреш, як же! Тільки й зна, що бруд по хаті розносить.
Снідати сядуть — і тут спокою нема: шукає, до чого б прискіпатись. Часто не міг би й сказати, що він їв, — весь час чекав від неї слова образливого.
Часом, щоправда, її наче підмінять: й усміхнеться, й слово скаже ласкаве, і прийме, й подасть — завжди б отак! І він оживав — не знав, що зробити для неї такого хорошого, чим-небудь віддячити. В магазин? Так ми зараз! Де сумка? Надя не встигне й зблимнути, як він уже за сумку та з квартири. "Ану, бабоньки, розступіться, бо мене Надя послала!" Набере всього, біжить веселий додому. Підлогу натерти? Килими повитіпувати? І тут його просити не треба: бігцем килимки ті у двір, мимо доміношної братії, що день і ніч ладна "забивати козла", — витіпа, виб'є і знову ж до Наді: "Товаришу командир, яка ще буде робота? Давайте, бо руки сверблять!" Все б робив, аби вона завжди отакою була!
А накотить знову на неї: робота кінчається, люди квапляться додому швидше, а йому — як на заріз. Коли подума, як вона його зараз зустріне, — знав би, то й не женився б ніколи!
Іноді думав у розпачі: кинути все к бісовій матері, податися звідси подалі! Хоч на край світу, на Колиму. Одне життя, більше не буде, то навіщо так мучитись?
В душі ж знав, що нікуди він не поїде, не кине дочки.
Роки минали, й дочка підростала. До садочка, потім до школи, до першого, до другого класу... Зі сходинки на сходинку, все вище й вище — і він наче ріс разом з нею, і в технікум, на вечірній, вступив, коли її до першого класу відвів, щоб разом і навчатись... "Здурів, — вичитувала Надя сердито, — зовсім змалився, надумався за парту! Штанці б ще короткі надів!" — "І надіну, мені, Надю, недовго", — оджартовувавсь. "А сім'ю хто годуватиме? Чи все на мене одну?" Боялася, бач, що за навчанням і про роботу забуде.
Не забув. Вранці дочку до школи (мама ще спить, з ресторану прийшовши опівночі) — і бігцем на роботу: "Ану, показуйте, де тут важче!" Ламав спину за двох, себе не шкодуючи, аби заробити більше, аби Надя не колола очі копійкою, а надвечір, по дому впоравшись, щоб Наді легше було, біг через усе майже місто на лекції: наука, вона, браття, ніколи не давалася даром. За неї он у минулому на вогнища йшли. Вертався додому водночас майже з Надею (добре, що Василько вже в шостому класі, було на кого лишати малу), діти давно вже сплять, а він, щось до рота похапцем вкинувши, за підручники і тут же, на кухні, до другої-третьої години ночі.
Прийде Надя, загляне:
— Не спиш?
— Та не спиться щось.
— Знов за книжками?
— А що ж дурному робити?
— Ну, сиди, може, назначать міністром. Ото сміху буде!
Ще в каструлі загляне, у сковороди: наварено на завтра, насмажено — лаяти ні за що. Піде мов аж невдоволена.
А він, зітхнувши полегшено: "Пронесло, слава богу!" — знов за підручник.
Тиша, всі сплять, тільки будильник вицокує, і так йому зараз спокійно, так хороше, що іншого й не хотів би.
Чотири роки майже непомітно минули, закінчив технікум, одержав диплом, перейшов на іншу роботу, в господарство зелене, робота он яка цікава, якщо до неї ставитись по-людському.
— А чим ми од вас гірші! — сказав якось одному художникові. — Ми теж малюємо. Тільки ви фарбами, а ми деревами й квітами.
А й справді, чим не картина ота клумба, що на Хрещатику! Де квітка до квіточки, колір до кольору — очей не відвести. Або сквери, ними ж закладені? Чим не картини?
Або візьміть он усі оті парки, що над Дніпром. Київ у них — наче в рамі святковій. То ви що собі думаєте, всі оті дерева й кущі, всі доріжки й галявини, по яких ви, відпочиваючи, ходите, самі по собі з'явились?
Є в них і художники, й декоратори, й архітектори навіть. А як же без них? Картину намалював та й повісив. Не сподобалась — зняв, а сквер, парк на десятиліття, а то й на століття. Сто разів примір, поки різатимеш.
Відтоді, як технікум закінчив та влаштувався в зеленому господарстві, зовсім іншими очима став дивитись на місто. Раніше їде в трамваї чи в тролейбусі, стоїть дерево — ну й нехай собі стоїть на здоров'я, хіба що помітить, яке в нього листя червоне, якщо це восени, а тепер... "Ех, не там посадили, де треба! Його б трохи вбік, поміж будинками треба, там йому місце святе!" І вже здається йому, що дерево те наче живе: саме проситься пересадити його на інше місце.
Дочку у вихідні частенько до парку водив, щоб удвох уже милуватись. Василько більше з хлопцями, з друзями, в хаті не втримаєш, як що, так і зник. Надя теж до прогулянок не дуже охоча: "Чого я там не бачила? Дерева, вони і є дерева, як їх не посади". А Зою, поки мала, ще можна було навчити іншими очима дивитись на все, що росте. Мріяв: виросте Зоя, десятирічку закінчить, оддадуть в інститут. Художній. Буде художник в їхній сім'ї!
— Ще б чого! — сердилась Надя. — Ти, доню, свого дурного батька не слухай: всі оті художники голими спинами світять. В ресторан зайдуть — по копійці скидаються. Поступай у торговельний — ходитимеш у шовках та в золоті.
Так і сталось по-Надиному: не в художній, а в торговельний вступила дочка. Скінчила, ось уже четвертий рік в райторгвідділі, золотом-шовками щось не дуже й пахне ("Не в мене вдалась", — не раз журилася Надя), зате з кожним роком стає дедалі зліша, грубіша з батьками, особливо з ним: він уже й не розбере, од кого більше йому дістається — від жінки чи від дочки. Не могла, мабуть, простити батькові, що вдалася не в матір, а в нього.
Шкільні, інститутські подруги її давно вже заміжні, мають дітей, а Петя-Зоя й досі не може знайти собі пари.
Та в неї щось хлопців і не було. Скільки пам'ятає: все сама та сама, навіть із танців верталась сама, може, тому й на танці ходить перестала. "Потрібні вони мені!" — фиркала гордо. Прибирається ж і досі, наче артистка, все найновіше, наймодніше — на ній, добре, що батько гроші додому приносив, вся зарплата йде на харчі, на квартиру, так що можна вже свою, до копійки останньої, потратити на плаття нове чи на імпортні чоботи. Принесе, порадіє день-два, покрутиться перед дзеркалом, на роботу одягне, а мине місяць чи другий — уже не подобається. І лежить десь у шафі, припадаючи пилом, поки Надя не підбере та не однесе в комісійний: не пропадати ж добру! Там одразу ж ухоплять — одірвуть з руками.
Так у них і крутилось: із Зої та в комісійний.
Ну, йому коли б дочка була щаслива. А щастя якраз і катма. І часто відчував свою велику вину, що дочка була схожа на нього. І не міг на неї навіть сердитись.
А коли вже зовсім нестерпно ставало, відчував: от-от не витрима, зірветься, а тоді наговорить такого, що й сам потім не буде радий... Коли вдома таке заварювалось, що й святий би не витримав, — одягавсь поспіхом, йшов у парк, що, на його щастя, недалеко й був: там, на повітрі на свіжому, поміж дерев та кущів, понад дніпровськими кручами, потроху одходив. І часто жалкував, що дочка вже доросла. Що не може її взяти за ручку й провести по всіх оцих алеях, відповідаючи на сотні по-дитячому мудрих, по-дитячому наївних запитань. "А в дерев ніжки є?.. А чого вони не бігають?"
Чого дерева не бігають? І чого бігаємо ми?
Метушимось неугавно, кудись весь час поспішаючи, шукаючи й самі не знаємо чого, і отак у метушні безнастанній незчуємось, як і вік пролетить, і немає нам часу постоять, нема й хвилини подумать, до самого себе приглянутись: для чого ми є на світі? І хто ми такі? І чи варті всі оті клопоти, нами ж і вигадані, що з'їдають все наше життя, отаких ось хвилин: тиші устояної, величного спокою. Стеблини зеленої, галузки розквітлої. Чи хоча б оцієї хмарини у небі.
Якось зіткнувся у дворі з Луноходом: теж не всидів у хаті мужик, залили, мабуть, за шкуру. "Підемо в парк?" — "Підемо!" Й одразу ж подав йому руку. Долонька, гаряча, суха, з такою довірою тулилася до його широкої долоні, що в нього і серце зайшлося. Йшов поруч, солідний отакий чоловічок, і були вони, мабуть, зараз дуже подібні один до одного, і він усією душею відчував цю подібність.
— Ти не знаєш, чого вони казяться?
Лунохід серйозно подивився на нього:
— Тебе били?
— Краще б, мабуть, побили...
— Щипались?
— Оце ти вгадав. Тільки не тіло — душу щипали. Тебе коли-небудь за душу щипали?
— Ні... Мене за руку.
— А мене, брате, за душу.
— А де твоя душа, покажи.
— Душа... Душа, вона, брате, всередині.
— Коло серця?
— Може, що й коло серця. Її ще ніхто не бачив.
Задумався Лунохід: пробує уявити, мабуть, душу. Яку ще не бачив ніхто.
— А в мене є душа?
— В тебе? Обов'язково!
— Отут? — показав рукою на груди.
— Та, мабуть, що там. Де ж їй ще бути?
— Мою душу ще ніхто не щипав! — похвалився Лунохід.
— Виростеш — і до душі доберуться.
— Не доберуться.