Коли він зрідка бував тверезий, то кричав на артистів. Але Юрі аавжди здавалося, що кричить він не сердито, а тільки тому, що до цього спонукає його обов'язок. П'яний він був кволий і благодушний. І тоді Юрі ставало жаль його. Чому? Юра й сам не ішав. Може, тому, що в нього довірливі, як у дитини, голубі і печальні очі. А може, тому, що про нього гарно говорить Марта.
Марта — це дванадцятирічна дівчинка, її ще раніше привіз пан Шредер з Чехословаччини. Вона теж колишня артистка Цирку. Але працює у пана Зайднера прибиральницею: змітає і мис підлогу в його окремому вагончику, поливає квіти у вазони х, які пан Зайднер дуже любить, і, коли він сидить, п'є та Сіоішерервно палить, носить йому сигарети. Більше нічого від мої він не вимагає.
При згадці про Марту на серці у Юри теплішає. У неї — ху-домьке біле личко і густе біляве волосся, яке нерівними пасмами спадає на лоб, на щоки і на худенькі плечі. Розмовляє вона :і Юрою і Петею по-своєму, по-чеськи, але виявилось, що багато сліп дуже схожі на українські та російські, і тому розмовляти і нею не тільки не важко, а навіть цікаво.
— Мені пощастило,— каже вона Юрії— Пан Зайднер не б'є мене. А он Юля Франтішек потрапила до м'ясника пана Ціммер-мана, то її хазяйка уже кілька разів так побила, що відливали подою. Юля каже, що вона ще ні разу не наїдалася досхочу.
— А як же вона туди потрапила? — питає Юра.
— А так, як і всі ми. Коли пан Шредер привіз нас сюди, то нас вибирали: "Мені — оцю...", "А мені — оцю..." Ми ж — дармові. От м'ясник її й вибрав, бо вона здоровіша від усіх нас була. А я — найхудіша. Пан Зайднер мене взяв. Мабуть, пожалів, що я така худа. Він добрий...
Марта розповідає все це з дитячою безпосередністю. А Юрі від тої розповіді стає страшно. Хіба ж можна, щоб людину вибирали, як крам у магазині?
Але ж і він сам, і Петя, виходить,— теж "дармові", теж маленькі раби.
Артистів Юра близько ще не знає. Бачив на арені фокусника. Але його навіть злякало побачене.
Фокусник показував голову якогось бородатого діда з лютим виразом обличчя. Ця голова гримасувала, хропіла не по-люд-ськи, скаржилася, що в неї немає рук і вона не має змоги навіть почухатися. У Юри від того голосу бігали мурашки по тілу. А публіка реготала і неймовірно аплодувала. Потім фокусник показував кістяк, який міг робити такі самі рухи, які робить і жива людина. Це було ще страшніше й гидотніше. Але публіка ще дужче реготала й аплодувала.
...На ратуші пробив годинник.
Юра схаменувся. Вже нерано. Рівно о восьмій вони з Петею мусять постукати до пана Янчука і привітати його так, як він навчив: "Хайль ГітлерІ Доброго ранку, пане Янчук!"
Потім він протягом п'ятнадцяти хвилин читатиме хлопцям фашистську газету, де хвалькувато розповідається про успішний наступ гітлерівської армії на Сході. Це читання, як видно, дає панові Янчуку неабияку . насолоду. Чим далі наступають німці на Східному фронті, тим більше впевнюється він у тому, що зробив цілком вірно, втікши з Радянського Союзу до Німеччини.
2
Увечері Генріх Зайднер зайшов у вагончик до Владислава Янчука.
— Давайте, колего, перехилимо по чарочці. За ваше входження в лоно неповторного німецького циркового мистецтва. За знайомство.
Він уже й так не досить твердо тримався на ногах. Але Янчук зрадів такій нагоді. Треба ж дізнатися, що за людина цей пан Зайднер. Треба ж знати, з ким йому доведеться жити пліч-о-пліч і працювати!..
— З великим задоволенням, пане Зайднер,— відповів він поштиво.— Прошу вас, сідайте.
Але Зайднера й не треба було запрошувати. Він уже сам важко сів на стілець. Витяг з кишені повну пляшку горілки, кручену булку, шматок ковбаси і все це поклав на невеличкий дерев'яний стіл, наглухо прибитий до підлоги — щоб під час переїзду не совався по вагончику.
— Випийте, пане Янчук, і розкажіть про себе, поки ми ще не п'яні,— сказав Зайднер тоном, з якого важко було зрозуміти, наказує він як старший по службі чи просто чемно просить.
Цього Владислав Янчук не чекав. Він розгубився на якусь мить, а далі стримано і насторожено відповів:
— Пан Шредер знає мене... Я йому розповідав... Зайднер посміхнувся куточком рота:
— Авжеж, пан Шредер все знає. Та й як йому не знати! Він — ділова людина...
Янчук знову не зрозумів: хвалить Зайднер пана Шредера, чи засуджує його, а чи, може, й глузує з нього. Сказано було так, що можна по-всякому подумати.
Владислав Янчук гарячково шукав, як би відкараскатися від цієї непевної розмови.
Але після двох чарок, які Зайднер випив одну за одною, він забув про своє запитання і почав досить-таки непослідовно розповідати про себе:
— Чому я не в доблесній армії фюрера?.. Уже був. Там і кривим став. Перша ж куля — в ногу... Прийде час, коли і таких, як я, заберуть. А поки що ми не потрібні. На вашу Росію міцні хлопці пішли... Я колись теж був артистом і у вашій Радянській Росії бував, на першах (довга жердина, якою користуються під час виконання циркових номерів) працював. А тепер от не можу, самі бачите... Я не довго на передовій був, але дружина моя встигла мене за цей час покинути. З іншим артистом десь повіялась. Кривий їй не потрібен...
Він одним рухом перехилив у горло чарку горілки і, нічим не заїдаючи, запалив нову сигарету. Довго дивився в Янчукове обличчя, ніби вивчав його. Очі в нього були сині і журливі.
— Дружина у мене була гарна. Ельза... Гм, Ельза...— задумливо повторив він і посміхнувся куточком рота.
Янчук косив на Зайднера хитрим, настороженим, вивчаючим оком. Своїм пронирливим розумом він уже зрозумів, що має перед собою не того бездоганного німця, якого називають німцем чистої арійської крові, цей не піде за Гітлера у вогонь і в воду. У нього в душі — якась надщерблина.
— Ну, а що ж далі? — порушив Янчук мовчанку, яка затяглася аж надто довго.
— Далі?..— звів свої журливі сині очі Зайднер.— Було й далі... Після шпиталю пішов я на бурякові плантації... Там діти працювали. Ось такі завбільшки хлопчики, як ваші. І такі дівчатка, як моя Марта... І я з ними. І одержував так, як вони,— по сімдесят пфенігів у день. Тільки на їжу і то ледь-ледь. А попереду зима. Що робити?.. Найнявся сторожем у міську камеру попереднього ув'язнення. Не вірите? — запитав він, рвучко відкинувшись на спинку стільця і дістаючи з кишені сигарету.— А чого ж? У мене нікого немає. Ніхто мене не знає. От і найнявся. Але не витримав, колего. Не можу дивитись на ув'язнених. Там далеко не завжди сидять ті, кому треба було б... Пішов гардеробником у вар'єте "Чорна троянда". Ви знаєте це вар'єте, колего?..
Він уже, мабуть, не розумів, з ким балакає, і запитав так, наче вони з Янчуком — давні знайомі. Янчук, звичайно ж, не міг знати вар'єте "Чорна троянда".
— Не знаєте? Так от. Там бувають здебільшого офіцери великої непереможної армії фюрера. А вони ні в чому собі не відмовляють... Дуже веселе вар'єте! Заробити я там міг. Чайовими. І навіть непогано міг би. Але... дуже веселе вар'єте! І тоді я пролетів над містом на вірьовочній драбинці, спущеній з вертольота...
— Вам досить пити, пане Зайднер,— сказав Янчук.
— Ні, він був зовсім не проти того, щоб Зайднер напився ще дужче. Навпаки, він хотів, щоб це сталося. Тоді б Зайднер розказав про себе ще більше. Тому й зробив таке застереження. Знав, що його слова тільки заохотять дуже п'яну людину до нової чарки.
Генріх Зайднер засміявся:
— Ха-ха-ха!.. Я вип'ю, хочете ви цього чи не хочете. Але ви, мабуть, думаєте, що це я з п'яних очей верзу? Ні, таки справді пролетів. Та й не так собі просто, а летів і робив трюки. Так, як колись на першах. Заробив грошей. А крім того, на якийсь час став популярним. Ось тоді пан Шредер і зацікавився мною: "Генріх Зайднер? Німець?" — "Чистокровний!" — "Іди керува ти оцим балаганом. Будеш мати на шмат хліба і на чарку горілки". І маю. А тепер давайте вип'ємо. За здоров'я пана Шредера. За здоров'я великого фюрера! Хайль Гітлер!
Його тремтячі пальці не втримали чарки, і вона брязнула об дерев'яну підлогу. На мить в очах Зайднера промайнула цілко-вита свідомість і він вигукнув:
— Ах, чорт! Повна чарка горілки пропала!..
Але тут же махнув рукою:
— Нехай їй... Нову наллємо.
Коли випили ще по одній, Владислав Янчук запитав:
— А хіба всі оці артисти... не німці?
— Ха-ха-ха! — знову засміявся Зайднер.— Такі, як ви, колего, такі, як ви... Еквілібристи — італійці. Фокусник — француз. Клоун — датчанин. Гімнасти на першах — бельгійці. О! — він підняв руку і кволим рухом стиснув кулак.— Вся Європа в руці у пана Шредера. У нього й на консервній фабриці, і на шкіряному заводі працюють французи, італійці, чехи, болгари, поляки... А тепер ось іще й росіяни будуть. Тільки в аптеці — німці. Але це такі, як я. А вас, значить, теж заарканили? — несподівано повернувся він до свого найпершого запитання.
Владислав Янчук зам'явся:
— Як вам сказати... Нічого на світі випадкового не буває...
— Ага, значить, сам... добровільно?
Дивно: ця вщент п'яна людина була ще здатна ловити співбесідника на недомовках і натяках. З ним треба бути обережним. І Янчук знову ухилився від прямої відповіді:
— І це не зовсім так...
— Ну, якщо не хочете казати, то й не треба. Мені все одно... Готуйте швидше номер, пане Янчук. Мені потрібен повітряний політ. Публіці вже набридли всякі там музичні ексцентрики з їхніми дурними пісеньками. Я пошлю їх під три чорти!
— Номер скоро буде готовий,— сказав Янчук.
А думав він зовсім про інше. Цей пан Зайднер, хоч і німець, але не міцно сидить у сідлі. Варто тільки його підштовхнути, і він полетить шкереберть та скрутить собі в'язи. Треба йому допомогти в цьому!
3
Кожного разу Юра заходив у цирк з відчуттям відрази.
Ні, це не той цирк, який він знав удома! Туди він завжди біг охоче. Там все сяяло чистотою, охайністю, від усього віяло теплом, все було своє, рідне.
Тут же все чуже. Оці розмальовані чорними ромбиками стіни, суцільні дерев'яні сірі лавки з чорними номерами, завіса з величезною чорною свастикою, і навіть трапеції, на яких Юра і Петя тренувались,— все це здавалось бридким, чужим і принизливим.
Там артисти допомагали одне одному готувати номер, радились, уболівали за загальну справу.