Хлопці, ви біжите за Христею, а за вами Славця... Славцю, де ж ти?
Михайлишинова гладила волосся донечки:
— Та йди, Славцю, як цьоця каже! Ади, цьоця дасть цукерка!
Славця поклала пальчика в ротик і боязко держалася маминої спідниці. Михайлишинова запопадливо поправляла прим'ятого "метелика" на голівці дитини.
— А як же, панночко, вона піде! Вона в мене добра дитина...
Кажу їй: до газу най-най не пхайся! — то абисте просили — не рушить курка.
Михайлишинова ще витерла Славці носика — і нараз Славка доклала свою лапку у простягнену Мімину руку.
— Ходім, Славочко, до дітей. Будемо всі разом танцювати, добре? — і обидві манджали вже на сцену. Тим часом Борисик І Богдасик скакали раз-по-раз з підвищення на підлогу і раділи, що це викликало такий гуркіт.
Врешті всі вже стояли за сценою, і Міма дала знак Мельничукові. Хор заспівав мурмурандо "Як з Бережан до кадри".
— Христю, не спіши, бо Богдасик не встигає за тобою! Славочко, не скачи, а біжи такими дрібненькими, рівненькими крочками! А тепер крутіться на місці. Не дуже скоро, щоб голівка не закрутилася! І так легесенько — так, як вітрець несе зів'ялі листочки. А тепер всі клякайте на праве коліно... Ні, не те! А котрою ж рукою хреститеся?
Всі підняли праву руку, тільки Славочка — ліву. Михайлишинова аж підбігла до сцени:
— Славунцю, та не цю! Тамту другу! Скоренько цю спусти, а другу піднеси — так, як кажеш "Па, Бозі"! Бо то знаєте, пані Рощукова, вона в мене дуже розумна дитина! Аж дивіть, її паннунця до представлення взяла, таку маленьку ще! І каже — їмосць будуть самі їй якийсь там стрій шити... А я маю ще вшити народній одяг. Вже ходила до Шварца шукати стрічок та штучних квіток. Щоб лиш мій старий грошей дав, а то, що заробить, зараз до сальону несе, а ти хоч гинь з дитиною...
Рощукова співчутливо хитала сивавою головою.
— Е, ви місис Михайлишин, не журіться! Я вам дам той стрій, що моя Ена носила, як ще мала була. Як то знаєте, їх ексцеленцію Кира витала... Геть і спідницю в кратку, і жупан мала, і вінок на аксаміті.
— Бог би вам заплатив, пані Рощукова! А то мій певно знов бив би, якби почув, що я гроші на стрій видала!
— Або мені це що шкодить? Таж і так моя Ена вже з нього виросла, а на свою Беверлі не одягне його... Якраз тепер був би добрий на неї! А то не найс, каже, та й ніхто тут такого не носить... Та що, знаєте, за німця якогось видалася, хоч він ніби і доктор... Та й все вже не так.
— Прошу ще раз, пане Мельничук! А ви, листочки, добре вважайте, щоб гарненько простелити доріжку Споминові. На концерті матимете в руках уже правдиві листочки та розсиплете їх по сцені, а тапер лиш так наніби... А ти, Тамарко, будь готова!
Прошу...
Листочки клячали вже цим разом справді всі на правому коліні, а поміж ними вийшла на сцену Тамара. Держалася просто, а золотаве волосся вилося аж на рамена.
— Ой на дубах золотіє листя,
Йде шляхами спомин у намисті
— дзвеніло її сопрано у півтемній залі.
—Хтось нам шепче казку про дні слави...
Запанувала мертва мовчанка.
— Ромку!
—Що, прошу? — схопився Роман, немов його зі сну збудили.
— Ромку, та йди на сцену! Тобі вже час вставати з могили!
Через хвилину Роман уже "позбирався" і святочно говорив:
Смерти той не знає,
Хто за Вкраїну умирає!
Десь на бічних кріслах захлипала Михайлишинова.
***
Хор розходився. Хто домів, хто до сусідньої кімнати на пиво. Роман подав Славку просто зі сцени в руки Михайлишиновій. До Міми підступив Волтер Коцюба.
— Міс... міс Мері... В "Прері-гавзі" дають дуже гарний фільм!
Міма глянула на нього здивовано.
— Міс Мері, ходім разом у кіно...
— Що, прошу?
— То я вас прошу — ходіть зі мною в кіно. Не турбуйтеся — я маю вже квитки...
Волтер мав бездоганно гладке сіре убрання і блискучу чуприну.
— Дуже дякую, але я зараз мушу шити з панею Боринською одяги для листочків.
— Ну, що там листочки?! Ходім!
— Дякую, я справді не можу сьогодні!
— То колись іншим разом...
— Тето Мімо, Борисик волочить мого Івана за ногу по сходах!
Тето, Іванові дуже болить!
— Йду, Христенько! Пробачте, пане Коцюба! — і Міма, щаслива, погналася рятувати лялика.
Волтер Коцюба пошкрябався в потилицю.
***
Після служби Божої всі стояли, як звичайно, громадками під церквою. Це була найкраща нагода людям, щоб зійтися та наговоритися досхочу. А до того миле було останнє, мабуть, тепло цього року.
Кругом старшого брата, Майка Рощука, зібралися всі старші і поважні громадяни, а він провадив:
— Або я що, хвалитися буду, чи що? Прийшли до мене отець з тим хлопчиною, що на пана вчиться, просять, що, кажуть, дуже треба грошей на операцію якомусь скитальцеві... То я книжечку з кишені, виписав чек і дец-ол! Ще й так досить у мене в банку лежить! Тільки кажу, отче, мене там не називайте, але в церкві людям таки скажіть, що я зробив, най знають і беруть собі примір з мене.
Роман патрулював під дверима парохіяльної канцелярії, куди пішла Міма, щоб якнайшвидше вивести її з-під церкви.
***
— О, бачите, панно Мімо, це мені дуже подобається, пане добродію! Десь ви мусіли добре над цим рушником насидітися!
— Та нічого, це така дрібничка! — спаленіла Міма.
— Гарна дрібничка, пане добродію! Таж я знаю, бо моя жінка теж дома вишивала. Скільки то в нас було і портьєр, і подушок!
А в церкві які красні фелони були, а корогви! Та що, було три дівчини до послуг, а ще одна господиня, то був на все час! А тут, бідна, ще мусіла донедавна і працювати, а ще й так і дітей обійти і прибрати... Не так воно й легко! А в церкві — мов і там чужина! Ваш рушник буде перша, пане добродію, українська вишивка в церкві! Думаю, найліпше прикрасимо ним образ Матері Божої Неустаючої Помочі.
— А хіба не можна б доручити сестрицтву, щоб прикрасили церкву вишивками?
Лице отця потемніло.
— Ви не розумієте, панно Мімо, того, що тут не Галичина!
— О, я розумію, але якби так спробувати... Пані Рябенкова має чудові взори і певно радо повчила б сестриць.
— Ну, ну, що ви там, молоді, ще не видумаєте...
— Ви ж самі казали, прошу отця...
Але отець був так виразно незадоволений, що Міма прихапцем попрощалась і пішла. Та, видно, ця неділя була під якоюсь поганою зіркою, бо на коридорі переловила Міму пані Боринська і з якимсь, як виглядало, не надто прихильним наміром завела її до сальонику на канапу:
— Панно Мімочко, я вас і пана Тополю дуже ціню, я переконана, що ви бажаєте добра нашим дітям...
— Пані добродійко, хіба щось...
— Та ні, ні, я знаю, що ви це все з доброго серця, як то моя бабуня казала... Але подумайте, що сталося: прибігає до мене вчора до кухні Борисик, з носика тече кров!
— Ой!
— Та таки справді тече кров! Я що лиш одягнула його була ранком у синеньку сорочинку в горошки, — а вона вся в крові.
— А тобі що, кажу, дитинко? —
— Богдась дав мені по носі!
— А то ж чого?
— Бо мусів: така гра була!
— Та яка гра?
— Ми її в дубі на городі найшли! А хто не вгадає, той дістане буквою по носі!
— Я, знаєте, панно Мімочко, люблю дійти в кожній справі аж до самого дна. Отже дивлюся, а ті букви повитинані з барвного картону. А я вже й сама думала, чого це хлопці були останнього тижня такі спокійні, а в Богдасика носик теж щось ніби підпух... Де ж їм, таким маленьким ще, завертати голови азбукою!
— Пані добродійко, вони, як на свій вік, дуже гарно умово розвинені діти! — здобулася врешті на оборону Міма.
Пані Боринська злагідніла:
— Алеж ні, мені лиш важливо, щоб діти собі носів не розбивали... Бо це вже мені кілька парохіянок казало, що як на п'ятий рочок, то Борисик і Богдасик дуже розумні діти!
***
Роман ждав і ждав під церквою, а тим часом з парохіяльної канцелярії вийшла голова сестрицтва, Флоренс Нагнибіда. До неї збіглися всі сестриці.
— Ну, і що отець казали?
— А, не питайте! — і голова витерла сльозу крайчиком хусточки з рожевим мереживом. — Не хочуть навіть слухати про Гелов-інденс, хоч я їм казала, що з того гроші будуть. Якийсь мені рушник старокрайовий під ніс тичуть, кажуть, що краще б сестрицтво їм фелони та фани повишивало...
— А ви що на те, місис Нагнибіда?
— А я їм кажу, що з того нічого не буде, що ніхто не має часу.
— А вони що?
— А кажуть, що в старім краю люди від сходу сонця на полі робили, а таки, кажуть, церква ціла вишита була. А тут, кажуть, церква пуста, не пізнати навіть, що за люди в ній моляться!
— А ви що?
— А я кажу, що я сама два свічники уфундувала, а вони як не почнуть сваритися!
— Ой так, так, — спочутливо кивала заквітчаним капелюхом дячиха Савуракова.
***
— Алеж то треба святої терпеливости, щоб тебе діждатися!
— Та я лиш носила той рушник отцеві.
— Котрий "той"?
— Та той, що вишила за твій Збруч!
— Збруч?
— Забув? За опону і цвяхи!
— Ага, вже щось пригадую! Ти золота, тіточко! Тепер твоє громадське сумління вже зовсім вибілене.
— Не смійся! Але, до речі, — хто і кому допоміг, що то отець йому аж цілу проповідь присвятив?
— Проповідь? Ага, так... Я не знаю...
— А я думала, що ти щось мав із тим до діла.
— З якої речі я?
— Мені так здавалося.
— Ні, я ні! І взагалі не люблю такими справами цікавитися!
Хтось комусь дав, то добре зробив, але розпитувати всіх і вся про подробиці — це пахне бабськими плітками.
— Ромку, чого ж ти зараз сердишся?
— Та ні, я не серджуся, тільки... Вибач, якраз їде мій автобус, а завтра маю іспит з німецьких ідеалістів.
Роман погнався за автобусом, а Міма, сумна, попленталася домів.
***
Шановний Друже!
Не знаю, знайомі Ми з вами, чи ні. Та дізнався я від товариша Вашу адресу і хочу щиро та дружньо стиснути Вашу руку. Я теж знаю шум лісу і слухав колись його казок...
Роман перекреслив "казок", написав "легенд", погриз другий кінець ручки і писав дальше:
Багато я чув про Вас і сповнений пошани до Ваших вчинків. Тому не дивуйтеся, що мене зацікавило Ваше становище. Мій товариш поінформував мене про Ваше положення...
Перекреслив "положення". Виходило, що легше було роздобути тисячку долярів у Майка Рощука, ніж написати супровідний лист до неї. За вікном сутеніло. Замінив "положення" на "недугу", і вийшло так:
Мій товариш поінформував мене про Вашу недугу, про необхідність операції і зв'язані з нею кошти. Тут, де я живу, знайшовся добродій, що згодився дати потрібну суму. Пересилаю її Вам. Не протягайте з операцією!
Я самітній, як і Ви.