– розгубилася Дзвінка.
– От і я запитую – який? Регулярний чи ні?..
– Навіщо це вам?..
– Значить нема…
Дзвінка вже трохи опанувала себе, виразно глянувши на о. Михайла, сказала:
– Раніше – чотири-п'ять разів на рік. А зараз ніякого.
– Це погано. Ви ще молода… Саме в критичному віці… Я вас розумію…
– То що ж мені робити?.. – вже розпачливо запитала Дзвінка.
– Моліться. За себе, а найбільше за свого чоловіка. Бог милостивий. Хтозна, може він і перестане пити.
– Я пробувала. Не допомагає…
– Молитва має бути щирою, з глибокою вірою, в стані емоційного розчулення. А якщо це тільки завчений текст – нічого не вийде. Це просто слова.
– Знаю, знаю.., – закивала Дзвінка. – За вірою вашою й отримаєте. "Просіть, і – буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам!" Все це так… Але крім молитов потрібно ще щось робити?
– Ну, то робіть!
– Намагалася… Не все так просто…
– Звісно, непросто…
– А, може, змиритися і не пориватися з мотикою на сонце?
– Смирення – це гарна християнська чеснота… І це дуже добре, але, тут о. Михайло усміхнувся, – тільки тоді, коли ви справді можете змиритися всім серцем і всією душею. Якщо ви приймаєте все, що відбувається у вашому житті зі спокоєм, як належне, як волю Божу. Інакше у вас назріватиме внутрішнє невдоволення, протест, бунт, який закінчиться емоційно-нервовим вибухом. Це небезпечно.
– Щось подібне я вже відчуваю. – зізналася Дзвінка. – Відомо, якщо не можеш змінити ситуацію, – зміни відношення до неї… Розумом розумію, але серцем… Не можу це прийняти. Не можу…
– Згоден. А надто коли ще молода…
– Що ж тоді?..
– Я вже казав – молитва, щира розмова з Богом. Саме в ній велика сила, яку ви недооцінюєте.
– Бог не відповідає на мої молитви…
– Не так швидко, якби вам того хотілося…
– Добре, отче, я зрозуміла: молитва, смирення, терпіння, а де ж тоді життя?.. У чому воно?..
– У тому, що ви щойно назвали.
– Я запитую вас про земні радощі. Ці гарні чесноти – це чесноти ченців або людей поважного віку. Невже я мушу терпеливо жити з п'яницею, без сну, без любові, без доброго слова, в той час, коли мої ровесниці все це мають, і, до того ж вдавати, ні, не вдавати, а справді бути смиренною, а від того й щасливою.
– Ось бачите, – сказав о. Михайло. – ви вже бунтуєте…
– Я просто так не можу! – скрикнула Дзвінка. – Не можу…
О. Михайло знову нічого не відповів, натомість легенько стиснув її пальці. Дзвінка, на диво собі, теж відгукнулася потиском.
Вони ще довго сиділи на поваленій колоді, трималися, як школярі, за руки, вдихали пахощі розігрітого літнім сонцем лісу і говорили. Вечоріло. Священик і вчителька обмінялись номерами мобільних телефонів.
– Якщо потрібно – дзвоніть! – сказав о. Михайло.
На прощання панотець ніжно обняв Дзвінку за талію й легенько поцілував у щоку. Відтак спритно осідлав велосипед і заторохкотів колесами, збиваючи сиву куряву на сільській дорозі.
Дзвінка стояла на краю лісу, вже вкотре збентежена й розгублена. Що це було?.. Розмова, тримання за руки, обійми, поцілунок… Дружня підтримка?.. Розрада?.. Бажання допомогти?.. Чого хоче від неї цей сільський, щоправда, дуже симпатичний, священик? Вона не знала. Але відчувала своїм жіночим "я", що подобається йому. І що найцікавіше – він подобався їй! Саме так, подобався. Вона сьогодні зрозуміла це чітко та виразно. Але симпатії симпатіями, а життя життям. Вона заміжня жінка, він одружений чоловік, до того ж особа духовна. Ну зустрілись, ну поговорили… Тільки й того.
А за смирення панотець правильно казав… Треба якось себе налаштувати на позитив, і спробувати мирно співіснувати зі Степаном. Бунтом та втечею нічого не зміниш. Нічого…
Ввечері, коли ліжко було розстелене і Дзвінка вже збиралася лягти спати, на її телефон прийшло перше повідомлення від о. Михайла:
"Ви дуже гарна жінка,
Пам'ятайте про це!"
Серце голосно закалатало в грудях, аж перехопило подих, а щоки залив густий рум'янець. Дивне повідомлення… Навіщо?.. Це комплімент чи ствердження, аби додати їй віри й впевненості в собі, підняти настрій?.. Дзвінка вже вкотре нічого не розуміла.
Життя – потворне і прекрасне, веселе й сумне, розумне й безглузде, талановите й бездарне, високо духовне й аморальне, сповнене любові й ненависті, воно приносить щастя й страждання, задоволення й біль – все в парі, все в єдності…
Життя багатогранне, багатовимірне, різноманітне й різнопланове. Життя – це подарунок, який хтось вирішив зробити тобі.
Ти часто дошукуєшся відповіді: навіщо?
Не питай! Все одно ніхто тобі не скаже, бо сам не знає. Хоча вдає, що знає. Існує багато пояснень і тлумачень. І ти можеш до якогось дослухатися, в чомусь себе переконати і жити з ним. Або ж просто жити, без будь-яких запитань. Просто жити…
Якби ж можна було жити просто?..
Р. 8
Десять днів відпочинку на селі в тітки Ганни минули, і Дзвінка мусила повернутися додому, вийти на роботу, щоб разом із учнями та їхніми батьками зробити ремонт у класі.
Місто, щойно вона зійшла з автобуса, звідусіль оточило її висотними будинками, розпеченим смердючим асфальтом, безперервним потоком машин, які мчали, сигналили, газували й гуркотіли. Велелюддя перехожих миготіло щораз новими обличчями, – тільки встигай розминутися, обійти, дати комусь дорогу. Дражливим здавалося все, навіть малі діти, які бігали, кричали й плакали. Та найгіршим був сморід від спаленного бензину, котрий нахабно пхався до носа, застрягав у горлі й душив, душив… Дзвінка задихалася. Згадала, як було добре на селі, в хатині під лісом! Де лише поля, садки, пахощі хвої і квітів. Де все таке природнє, просте й зрозуміле.
Та вона має звикнути до цього міського смогу і шаленого ритму, зрештою, вона ж тут мешкає, а в селі лише гостювала. Але чому ж тоді так важко?.. А, можливо, – і ця думка знову прийшла їй до голови – вона знаходиться не там, де мала б?.. Живе не своїм, а чиїмось життям, яке намагається прийняти, якому хоче скоритися і до якого прагне прилаштуватися… Та ніяк не може. Дивно, адже більше двадцяти років вона мешкає в місті, а такого внутрішнього тиску та дискомфорту ніколи не відчувала. Що змінилося тепер?.. Нічого, все те саме, тільки вона інша.
Невідворотна реальність, на жаль, передбачала єдино можливий варіант існування, і вона це добре розуміла. А тому йдучи знайомою вуличкою до свого будинку, Дзвінка ледве тягла ноги, понуро схиливши голову, з якоюсь приреченою покірністю, крок за кроком.
Дев'ятиповерховий велетень невпинно наближався, розкинувшись буквою Г, шкірився білим пластиком вікон, запрошував усередину, щоб заключити в тісні обійми двохкімнатної квартири, за порогом якої все чуже й нічиє. Простір, обмежений кільканадцятьма квадратами, хоч і з усіма зручностями, видавався в'язницею із співкамерником Степаном.
Переступивши поріг свого помешкання, Дзвінка відразу ж біля дверей наткнулася на мішок із сміттям. Затхлий сморід закрутив у носі. Жінка метнулася в спальну, тоді на кухню, відчинила навстіж вікна, зробила протяг.
– О, Славка, привіт! – здивовано, але цілком дружелюбно привітався Степан, помітивши дружину. – Тебе так довго не було, що я вже скучив. Не віриш?.. Бач, навіть юшку зварив.
– Добре, – байдуже відказала вона.
– Я старався, – хвалився далі Степан. – Думаю, смачна вдалася.
– А де Сашко? – тільки й запитала.
– Спить…
Дзвінка зиркнула на годинник – була четверта година дня. Здивовано звела брови, заглянула в кімнату до сина. Він, одягнутий у спортивний костюм, лежав поперек ліжка, а що вже був великий, то ноги звисали аж до підлоги. Біля подушки стояла каструля (напевно щось їв), збоку – пляшка з недопитою солодкою водою, і, зовсім поруч, – велика пачка з-під чіпсів. Весь одяг: штани, панама, футболки, шкарпетки, труси, куртка – рівномірно розкиданий, валявся на підлозі. Тут же, лежали рибальські вудочки, гачки, сітка… На столі працював ноутбук, а біля нього купа якихось паперів, зошити, книжки. Скраю примостилася, мабуть, ще звечора залишена тарілка з недоїдками, які старанно намагався вилизати Мурзик.
– О, Господи! – зойкнула Дзвінка і хутко зачинила двері.
– Не дивуйся, – озвався Степан. – Він сьогодні рано-вранці їздив на рибалку. Втомився…
– Я не дивуюся, просто не можу до цього звикнути. І це мій син?..
– Дивися на речі простіше, тоді й жити буде легше, – радив Степан. – То ж пацан… Вони зараз усі такі…
– Такі.., – ствердити, а чи переконати себе намагалася Дзвінка.
Подалася на кухню, заходилася прибирати. Роботи тут було чимало: все засмалене, в кіптяві, брудне. Степан, наче хороший чоловік, допомагав їй. Він уже вкотре не пив, ось уже три дні. Дзвінка навіть подумала, що ось так, у перервах між пиятикою, можна й миритися. А що?.. Живуть же люди… Головне прийняти це як факт, як долю, і не намагатися щось змінити, а що найголовніше – не бунтувати!..
Раптом телефон озвався новим повідомленням від панотця:
"Ви мені сьогодні снились."
Щось тенькнуло всередині, вона зраділа як мале дитя, й зрозуміла, що чекала на це повідомлення. Власне, Дзвінка не знала якого змісту воно буде, але воно неодмінно мало бути. Відчувала, хотіла, прагнула… Коротенька фраза, а скільки трепету, загадкової втіхи...
Він про неї пам'ятає, пише...
Маленька таємниця, що віднедавна поселилася в її серці, гріла якимось незвичним теплом, піднімала настрій. Вміло кинуті слова співчуття в її змучену, спраглу чоловічої ласки душу, пробивалися несміливими паростками незбагненного і ще досі невідомого їй почуття.
Невдовзі смачна вечеря парувала на столі, лоскотала ніздрі, збуджувала апетит, зібрала всю сім'ю. Степан, як це часто буває у пияків, вихвалявся, казав, що знайшов хорошу роботу і з завтрашнього дня піде працювати. Дзвінка слухала його пустопорожню балаканину, на знак згоди кивала головою, але не вірила жодному слову. Таке вже було не раз.
Сашко, добряче виспавшись, сьорбав юшку із зловленої ним же риби, і розказував:
– Тепер канікули, і я буду часто їздити на рибалку. Це ж так кльово! Сидиш собі рано-ранесенько на березі водойми, тиша навкруг, спокій, пташечки співають… Непорушно дивишся на поплавок і… чекаєш. Аж раптом – клює! Оце клас!.. Це треба спробувати!
Натхненне обличчя сина, його очі, що горіли завзяттям, тішили Дзвінку, вона бачила в ньому багато хорошого.
Вечір пройшов добре, наближалася ніч.