Він завжди розпочинав розмову "із середини", без вітання і зайвих вступів. – Може, й швидкість не буде великою, зате й вітрюги не перекинуть. Виростеш – примудруєш іншу.
— А сьогодні ж неділя, — кажу я, не для того, щоб нагадати дідові, що ніколи раніше в неділю він не працював, а щоб не опинитися в нього в підмайстрах.
— Неділя, знаю. Але треба поспішати. Боюсь, що не встигну закінчити.
— Чому не встигнеш? — дивуюся. – Ще ж і зима не починалася. А на воду спускатимемо навесні.
— Отож і боюся, що навесні спускатимете вже без мене, — мовить дід, покректуючи та прокашлюючись. — Роботи достобіса. А спустити треба восени, поки заплава не взялася кригою.
— Навіщо поспішати? – всміхаюсь я. – Все одно восени ходити під вітрилом холодно. – ... Але раптом замовкаю і, при світлі низько спущеної лампи та вранішнього сонця, придивляюся до зсірілого дідового обличчя.
— Тому й поспішаю, що човен цей — мій останній, — проказує Весляр, спідлоба зиркаючи на мене. — Відлітати у вирій, не завершивши таку, от, справу, якось не по-нашому.
Дід закінчує "сокирно" обтесувати майбутню щоглу, кладе її на верстак і береться за рубанок. Але я заходжу так, щоб знову виразніше бачити його дуже змарніле за останні дні обличчя. Я вже чув, як учора мати лагідно докоряла дідові, що час облишити свою майстерню і відпочити, а ще краще — лягти у лікарню.
— Яка лікарня?! — аж образився дід. – Яка, у біса, лікарня?! Ти що, не бачиш, що човна ще й досі не добудовано?
— Та у нас їх аж два: моторний і вітрильний! Вони ж таки змайстровані!
— Е, та то просто човни. А цей же — для Ігоря, — розтлумачує Весляр, вражаючись, що мати не розуміє такої простої речі.
— Ігор може обрати будь-який із тих двох, — наполягає на своєму мати. – Вам же треба лягти в лікарню, а навесні підлікуватися в санаторії. Путівку я вже замовила.
Почувши це, дід очманіло якось дивиться на матір, потім на мене, як на невільного свідка їхньої складної розмови, й, розгублено стенаючи плечима, майже молитовно зводить руки до неба.
— В лікарні лікаря пережити ще якось можна. Але щоб у тебе вдома за кожним кроком твоїм наглядав лікар!.. Це ж що за кара така?! — І, так і забувши розпрямити плечі й опустити руки, почимчикував до своєї човнярні.
Загалом, з матір'ю він живе дружно. Але вона в нас не просто лікар, а ще й завідувачка дільничною лікарнею, яка звикла всім і всіма командувати. Коли застуджується хтось із моїх друзів, удома його відпоять чаєм, і все; якщо ж застуджуюся я, мати-лікарка прямо на "каравелі" влаштовує мені лазарет. Отож, хто-хто, а я діда розумію.
— Цього човна дід ладнає для мене, і навесні я вирушаю в похід по озеру, — повідомляю я. – Невже так важко було здогадатися? — І, так само стенувши плечима та розводячи руками, поважно виходжу слідом за Веслярем.
Та це було вчора. Але сьогодні я придивляюся до дідового обличчя, і починаю розуміти, що, як би ми з дідом не бурчали та не обурювалися, все одно, врешті-решт, буде так, як накаже наш родинний лазаретник: дід справді хворий, дихати йому важко, він часто стомлюється, і рухи його видаються сповільненими та якимось в'ялими.
— Чому ти говориш, що не встигнеш до весни? — стиха запитую я, подаючись до старого. — Ти що, навесні збираєшся помирати?
На мій подив, до пришелепкуватого запитання мого дід поставився розважливо.
— Та, мабуть, час...— проказав він, беручись за рубанок. — Оце Новий рік відколядую, потім човна спустимо...
— Ти що, діду?! Ми ж збиралися навесні обійти все озеро!
Дід стомлено подивився на мене, покректав...
— Тільки ти матері нічого не кажи. Бо тоді вже точно до лікарні запроторить, а ти ж знаєш, все одно я звідти втечу. Жінки – вони ж не тільки жити, але і вмерти спокійно не дадуть...
Щойно він це мовив, як двері прочинилися і в проймі їх вималювалася чорноволоса, циганкувата голівка Леськи.
— Я тут усе накреслила, — утаємничено повідомляє вона, намагаючись якомога швидше пояснити і виправдати свою появу. Й, увійшовши, простягає мені аркушик з альбому для малювання.
— Що це?
— Малюнки. Я намалювала, якими саме мають бути каюти нашого човна.
— Але ж човен наш маленький.
— Дві каюти: одна – на носі, друга – на кормі, — нібито й не чує мене Майдич. – Щоб і для тебе, і для мене.
Я здивовано оглядаю велетенські, наче казкові тереми, споруди, й відзначаю про себе, що малює вона досить вправно, але ж...
— Це вона ось, креслення...— зніяковіло поглядаю на діда, не наважуючись подати йому Лесьчине малювання.
— А що я тобі щойно казав?! – відповідає дід і, натужно покахикуючи, довго та запально сміється. — Жінки!.. Ні жити, ні вмирати спокійно не дають.
Леська одразу ж усе зрозуміла, і тепер повільно відступає до дверей, ніби збирається втікати.
-То, може, краще зробити пліт? – Усе ще з надією запитує вона. — Великий пліт, на якому розмістяться і щогли, і каюти. Сьогодні ж увечері я намалюю, яким він має бути.
15
У дім наш Леська входила роззираючись, і мало не навшпиньки, майже так само, як колись, в Одесі, я ступав археологічним музеєм: кроки здавалися занадто гучними, прим'ятий у далекій дорозі одяг – занадто неохайним, а ми з батьком посеред усього цього блиску вічності – незугарними і недоречними.
Картини, якими дуже захоплювалася мама, і які були подаровані їй художником з Одеси, її давнім шанувальником; килими; привезений батьком із-за кордону дворучний лицарський меч; цілий набір інкрустованих шкатулок, які залишилися у спадок від захоплення мого прадіда, що походив з давнього козацького роду. Але всі ці речі не те що не викликали в Леськи захоплення, а, навпаки, аж ніби пригнічували її.
— Я ще ніколи не була в такому домі, — мовила якраз тоді, як ми зупинилися перед дверима моєї "каравели".
— Якому "такому"?
— Ну, такому, ось...— невизначено якось пояснила Майдич.
— Але він тобі подобається?
— Тут багато дивовижних речей.
— Мої батьки хочуть, щоб наш дім був схожим...
— На дім міських багатіїв, — підказала Леська, і, невпевнено похитавши плечима, замріяно пройшлася поглядом по заплаканому вікну . – І то дуже заможних
— Нехай і так, нехай заможних, що в цьому поганого? Мені наш дім подобається. А ось чому він не подобається тобі – цього я не знаю.
— В домі все має виглядати просто і творити затишок, — стиха проказала Майдич, і ці слова її заскочили мене зненацька. Ми все ще стояли перед дверима "каравели", і я збирався сказати: "Заплющ очі", щоб тільки тоді відчинити двері. Я вже навіть уявляв собі, як приємно вона буде вражена. Та коли Леська сказала: "має виглядати просто і творити затишок", бажання вразити її ще раз у мене якось одразу зникло. Я просто взяв і відчинив двері.
Здається, Леська готова була до того, що і на веранді
на неї теж чекає щось надзвичайне. Тому зовні сприйняла побачене до образливого спокійно.
Піднявшись трапом на "палубу", вона лише поблажливо окинула її поглядом й одразу ж подалася до капітанської каюти. Не мовивши ні слова, вона доторкнулася до всього, що там було; майже благоговійно потримала глобус, потім компас; переглянула карту гирла Дунаю і мрійливо посиділа біля ілюмінатора.
— Ну, подобається? — намагаюся порушити її мовчання, вражений тим, що Майдич ніяк не хоче виявляти своїх почуттів.
— У нас на плоту буде краще, — каже вона, підводячись з-за столу і проводячи рукою по моїй моряцькій лежанці.
— Чому це там буде краще? — раптом заїдає мене, бо якщо вже їй не подобається моя "каравела" і моя каюта, то що тоді взагалі може подобатися?
— Тому, що тут живеш тільки ти. А там будуть наш пліт і наша каюта, — прямує до дверей чудернацької веранди-каравели.
— Але ж ця каюта теж може бути нашою, — зніяковіло пояснюю Майдич. — Приходь будь-коли. Можемо навіть разом готувати уроки.
Леська зупиняється, дивиться на мене своїми чорняво-сяйливими очима і, виклично звівши підборіддя, владно похитує головою:
— Уроків ми тут не готуватимемо. І взагалі, я ніколи більше не прийду сюди.
— Чому?!
— Я думала, що ти такий же самотній, як і я. Що в тебе нема ні свого світу, ні свого острова. А виявляється, що в тебе вони є. Отже, у кожного з нас — свій острів.
— Ти що, Лесько?! Який же це "острів"? Це ж звичайнісінька веранда, яку дід і батько перебудували. А наш острівець ... тобто той, якого ти відкрила, він тепер... наш. Там – острівець, а тут ось ...
— Як це так може бути, – перебиває мене Леська, – щоб усе життя пробути на кораблі, знаючи, що насправді це не корабель, а якась жалюгідна подоба його? — проказує, ніби й не звертаючись до мене, а так, вголос розмірковуючи ... — Як це можна: все життя вдавати, що кудись пливеш, якщо знаєш, що корабель твій не здатен зрушити з місця? Я не змогла б жити на кораблі, який ніколи й нікуди не попливе.
Все ще погордо здіймаючи підборіддя, Леська вже й не збирається зазирати до човнярні, а неспішно іде до воріт. А я, знічений, уяви не маючи, що казати і як поводитись, плентаюся за нею. Мені до болю у грудях не хочеться, щоб Леська йшла від нас, від мене, з цього подвір'я...
Що між нами було "не так"? Чому їй тут не сподобалося? Ми могли б ще побути з дідом Веслярем, допомагаючи йому ладнати щоглу. Могли б посидіти в мене в каюті. Постояти над колись давно, прямо до човнярні прокладеним каналом, по якому дід має змогу спускати на воду всі свої суденця; і де під навісом стоять наші човни, а також ті каюки, які рибалки приганяють до діда, аби він лагодив.
— Може, давай подивимося ...
— Ні, — каже Леська, навіть не дослухавши мене.
— Або ходімо до острівця
— Не підемо ми сьогодні до острівця, — ще твердіше і впертіше мовить вона. – Його вже нема.
— Як це "нема"?! Адже ні зливи, ні ...
— Злива тут ні до чого. Просто я знала, що до сьогоднішнього дня існував НАШ острівець. А сьогодні його вже нема. Є лише невеличка болотяна купина, яку колись давно я випадково надибала.
— Лесько! – зриваюся. – Ти можеш говорити зі мною по-людськи?! Скажи, що тут "не так". Що я не те сказав і що не так зробив?! – краєм ока я бачу, що на порозі човнярні з'явився дід, але мене це вже не зупиняє. Мене раптом проймає таке собі "відчайдушшя страху": якщо зараз же ми з Леською не порозуміємося, то вже не порозуміємося ніколи.
— Ви живете зовсім не так, як ми, — стиха проказала вона, проводячи носком чобітка по примерзлій грудці землі.