ЇЇ дочка з легендарно флегматичним характером спала тут же. – Та я продам завтра, не дуже доповідаючи, чия городина. Підіть привезіть. Крам гарний, миттю розбіжиться.
Селищний отаман установив два базарні дні: четвер та понеділок, щоб не тинялись до центру під приводом покупок-продаж. То наступного дня до обіду хазяїн мав потрібні гроші. На перекаті стояло вже півдюжини чоловіків, що чекали рибалок. Путина була з трьох плоскодонок, то вони проскочили над перекатом, витягнули неводи на мілководдя. У матні неводів плигали, крутились, бісились рибини. Підбігли ще дві молодиці.
Поділившись по троє, покупці підійшли до неводів. Сторгувавшись, Всеволод купив: два вугра, сома, кілограма три жовтих окунців, червоноперих піккерів (місцевий різновид щуки), досить білих краппі. Загалом десь кілограмів на шістнадцять. За звичкою, передивився, як рибу розкупили поселяни, як згідно " Правил виловлювання прісноводних риб у водоймах герцогства" рибалки зсипали дрібноту та недомірки у воду. Та покотив тачку по путівцю додому.
1797. Перед переселенням кози князь закупив півсотні у кантоні Фрібур у Швейцарії. Потім ця порода наче буде називатись зааненська чи заанентальська. Взяв приблизно 3-річних. Козлів до них допустили десь восени, ще у Франції, так що практично сто козенят додатково вже забекало до травня, а насиченість козами зросла формально до однієї на п'ять дворів.
Як ви знаєте, коза – це найнижча адміністративна одиниця у князівстві – десяток господарств, які оселені на одній вулиці, не обов'язково підряд. Так от, попервах на ці господарства справді припадала одна коза. То її молоко йшло на десять дворів, спочатку по крапельки господарям, а як у кожному дворі з'явилось породілля – то по тій же краплині немовлятам. Так що утримання кози перші пару років було скоріше почесним обов'язком, чим корисною для сім'ї господарською операцією.
1697. Ще у кінці квітня, серед перших уродженців острова, з'явився Орест, їх первісток. Весь причілок та за двором (бо спланована широка вулиця була поки лишньою, квіти скрадали непотрібний простір) був засаджений Лізою квітами, тому влітку герцог сам їх поливав, не дозволяючи їй носити важкі відра навіть на коромислі. Найбільше було висіяне рожевої рожі, або мальви, отих калачиків професорова дитинства. Тони її квіток були насичено-пурпурові, коралові, блідо-пурпурові, пастельно-рожеві, блаватні, морської піни і ще десяток, для означення яких нашому герою просто не вистачило словарного запасу, хоча він і був доктор наук по класу словесності. На цьому килимі красувались відносно низькорослі: запашні левкої, які світились від ніжно-білого до рожево-бузкового, деінде — канаркового сяяння, чорнобривці з пелюстками золотистого, оранжевого, жовтого і білого кольорів, часто з бордовими відблисками, жовтогарячі нагідки, червона рута, барвінки, любисток і м'ята.
Насіння було колись у вузлику, який прихопила Єлизавета з монастиря, де в неї також був квітник. Думала, що її можуть нагло, в одну годину, перевести в інший монастир, де вона вперто збиралася також посадити квіти. Потім вони росли у маєтку під Парижем, а зараз викликали прохання сусідів дати насіння восени.
Всі пололи, поливали розсаду огірків та капусти. Його одноколісна тачка, радість Біломорканалу, була весь час у роботі, не у князя, так у сусідів. Городи з поливними культурами хоча і були над річкою, відрами все одно не наносишся. То у великій бочці , заткнутій чопом (бондарі робили справно та у кредит), воду грузили на тачку. Вимальовувалась картина, що тачку, цю техніку швидко доламають, хоча і бережуть, не перевантажують. То Всеволод вирішив зробити двоколісну тачку з дишлом. Колоністи ж не тікали з переляку, а їхали на поселення, то у князя були металеві і ободи, і вісь, навіть бронзові вставки у ступиці. Взявши ще не доламану одноколісну, здавши після годування Ореста кумі Лідії, подружжя направилось у ліс, де зваливши пристойне дерево, одпиляли потрібні куці колоди та доправили все на подвір'я. В цей час Орестик ще не встиг вихлюпнути все своє невдоволення відсутністю матінки і верещав соло на пів вулиці, бо дитинка кума виявилась некомпанійською і щось мугикала собі в колисці, замість того, щоб створити змішаний чоловічо-жіночий дует і більш справно доставати сусідів.
У поселенні було двоє стельмахів, спеціалістів по возам, але князь відчайдушно грав у рівність колоністів у буденному житті (щоб не створювати лишнього приводу для клятої класової боротьби), тому вирішив зліпити двоколісну тачку самотужки. Це все ж таки класична тачка, а не "бентлі", поіменований тачкою. Дерев'яні півдуги були вистругані разом із спицею (спиця – стрижень, що з'єднує маточину і обід). Коли Всеволод вбив дерев'яним молотком спиці у маточину, вийшло зіставлене з восьмушок дуги коло дерев'яного ободу. Потім загнав це у залізну шину, гнутий зовнішній обід, усередині маточини поставив бронзове кільце, у яке потім вставив вісь тачки. Ці деталі були привезені з Європи. Зробив і прикріпив іще одне колесо. Ще у лісі, поставивши сторч метрові колоди, розпустив їх з Лізою на дошки дворучною пилкою. З дощок вже на подвір'ї зробив ящик. Все інше було дрібницями.
Сів, подивився. Як хороше бути хлопцем метр вісімдесят із спортивною статурою, а не низеньким, вузькоплечим, а потім і пузатеньким професором. Могутня оболонка князя здається почала впливати на психологію слабосильної людині, що оселилась всередині.
Щодо росту головних дійових осіб. Єлизавета Олексіївна досягла максимум – ті ж метр вісімдесят – у двадцять один рік; Всеволод Володимирович ще трошки підріс після епізоду з тачкою і зупинився у двадцять п'ять на 187 сантиметрів росту. Він різко виділявся на фоні тогочасного низькорослого населення.
На середині літа качки і гуси з виводками каченят та гусенят заполонили вулиці, дрібні озерця та і головну річку. Клювали ряску, дрібну рибу, ропух, а коли було – пуголовок, равликів, слимаків, малеча ганялась за комашнею. Паслись на левадах, вільно і майже без нагляду, бо в небі шулик не було помітно. Ця птиця – гуси, качки — травоїдна і майже не потребує зернових (у всякому разі може обійтись, на відміну від курей), то Всеволод її і завіз на перший час.
9
"Святий Йосип", згідно домовленості, повернувся з путини біля берегів Акадії, смердючі щойно просоленою рибою на пів Атлантики. У вересні 1697 року був нарешті підписаний Рейсвейкський мирний договір, що офіційно зупинив війну Франції з сусідами. То верталися від територій, які знов належали Франції, а не з відчайдушної путини біля ворожих берегів (хоча військові дії там припинилися ще до відходу від Європи ескадри колоністів Атлантиди). Справи потребували особистої присутності П'яста у Франції, тому він і поплив на цій посудині, яка здавалася до країв наповненою риб'ячим жиром. З ним було троє колоністів.
Наскільки Всеволод Михайлович зазубрив історію цього десятиліття, Петро перший у момент, коли корабель пришвартувався у Гаврі, повинен бути ще у Амстердамі. Князеві нестерпно закортіло побачити свояка. Забігаючи наперед, слід сказати, що це було непотрібне, безглузде і найбільш неінформативне рандеву у його житті. Воно було можливе, бо цар під виглядом урядника Петра Михайлова за кордоном був на декілька порядків більш досяжний, чим у своєму царстві.
На той час фрегат "Петро і Павло", де цар працював волонтером-теслею, був збудований та спущений на воду. Разом з кумом Кирилом (хрестив Ореста), якого герцог взяв у Європу, як найбільш рішучого і метикуватого серед оточення, вони вирахували Петра, коли той з Вісентом (представником Голландії) та китобоями щось жваво обговорювали на пірсі. Кирило підійшов поближче (два царські охоронці негайно опинились обік нього) та гучно промовив "Петро Олексійовичу!". Цар почув, глянув та зробив пару кроків на зближення. "Государ, — промовив князів товариш, — є людина, що хоче сказати декілька слів про твою родичку". Слідом за змахом його руки, цар перевів погляд на князя та кивнув охороні. Здається, до нього дійшло сказане. Всеволод підійшов, цареві гвардійці обшукали без протестів з його боку. Все він оставив на возах, з якими і приїхав на закупки з Парижу до голландської столиці. Коли він підійшов, цар зацікавлено глянув на герцога і сказав:
– Цей малорос каже, що ти знаєш щось привабливе для мене.
П'яст вловив цей погляд, погляд серійного вбивці у ремісійній паузі і відчув абсолютно недоречне, просте і ясне бажання вчепитись царю у горлянку. Скільки ж московітів він надлишково вб'є у своєму царствуванні.
Щоб збити цей настрій (охорона зарубає навіть якщо не так смикнеться) він перевів погляд на супровід. Молодий цар зреагував і сказав "Відійдемо". Коли одійшли, князь промовив "День добрий, шурине". Петро, дивлячись кудись за кораблі на рейді, зреагував із залізною витримкою.
– І де Єлизавета?
– За океаном, у Новому Світі. Керує герцогством, поки я тут.
– Діти є?
– Народився Орест, ось-ось буде ще одна дитина.
– Імена не царські. Не претендуєте на престол Російський?
– Ні.
– Чого показавсь?
– Не знаю. Раз у житті глянути. – Скоса оцінив – не вірить. Очі змінились. Вдома він наказав би князя по скривавленим із шматками м'яса кісточкам розібрати і повідав би князь йому про всі дев'яносто років у базовому світі та його місію у цьому, паралельному. Це викликало б зовсім скажену лють недовіри.
Цар і майбутній імператор пересилив себе і відчеканив:
– Спасибі. Можеш йти.
– Здоров'я і перемог, Петре Олексійовичу! – прогугнявив князь. Той кивнув, віддаляючись.
– Цур тобі, бандюго окаянний! – на дерев'яних ногах князь почвалав до кума, біля якого, згідно інструкції, вже намалювалась його варта, взята у маєтках для захисту майна та й самого герцога, безцінного.
До П'яста швидкими кроками підійшов бравий голландський офіцер, представився начальником охорони Вільгельма Мовчазного Оранського, штатгальтера Нідерландів і попросив назвати себе. У Голландії князь був відомий як настирливий прибічник миру між З'єднаними провінціями та Луї ХІУ, тому вони сердечно розпрощалися і князь пішов придивлятись до кораблів, щоб фрахтувати їх для перевозок навесні.
Потім розбирався як висвятити у священники двох помічників Онуфрія, бо він не встигав обслуговувати, чи то "окормлювати" паству, надто росла кількість треб.