Яка щира емоція!.. Чудовий примітив.
Вслухаючись після коментарів, Ганна справді знаходила те, чого раніш недобачала.
Далі пішли в супроводі рояля фрагменти аранжувань, між ними кілька оригінальних співів. Останні Ганні видалися штучними й сухими. Дещо з симфонічних творів Ганні сподобалося.
Нарешті Володимир із особливою урочистістю сів за рояль. Він мав заграти увертюру до своєї опери.
Лише вдарили перші акорди, Ганна здригнулась, відчувши, як її обдало морозними шпильками, але вслід ринула зогрійлива хвиля. Тільки тепер Ганна оцінила Володимирові слова про багатство народної музики. Її мелодії сплітались тут дивовижними узорами навколо музичної теми. Мінились бісеровими іскрами, спалахували вогнями… В них чулися і шепіт листя, і квиління струмка, і звуки сопілки, і граційні танці казкових істот… Але ось мелодія перейшла в повільне andante. В мажор весни щораз частіше врізуються дисонансами хроматичні ноти. Тяжить задуха… Назріває тривога… Неминучі удари, зойки, руїна… І осінь дощова, безпросвітна, вбога… Сиротливо тремтить останнє листя… порив вітру, листя майнуло в повітрі, як давній спомин, і… пустельно. Важкий бемоль.
Зробивши паузу перед третьою частиною, Володимир обернувся. Але далі він уже не насмілився грати, власне, не хотів порушувати того гнітючого навіяння, що вніс його своєю мінорною частиною.
Схилившись, Ганна сиділа непорушно з виразом гнітючої туги на лиці, у Талі блищали сльози.
Володимир і сам мовчки схилив голову.
— Здаюся на ваш суд. Карайте чи милуйте, — промовив він стиха.
Ганна прокинулась.
— Хороша річ… Справді хороша… Звичайно, який з мене критик. Але мені подобається… У вас вдале поєднання елементів народної музики з елементами європейської. Здається, почувається вплив Дебюссі…
Ну, звичайно, у Ганни є розуміння музики. Дебюссі — Володимирів улюблений композитор.
Ганна ще зауважила про деякі місця "подобається" — "не подобається" і врешті додала:
— Я вам заздрю. У вас такий багатий музичний світ!..
— Це так, — захоплено промовив Володимир, — часом в оцій кімнаті я почуваю себе таким Крезом, що, здається, обдарував би ввесь світ… Скільки музики в природі!.. Які ритми на кожному кроці!.. А люди проходять сліпі й глухі… Що може бути прекраснішого від музики? Мені здається, що тільки за допомогою музики люди збагнуть і вищу мораль, і самий сенс життя.
Володимир увійшов у азарт, філософував про музичне існування речей у природі, з чим Ганна не могла не погоджуватись. Але раптом він знизив тон:
— А врешті, це все а priori… Знаєш же, що люди дивляться на речі, що називається, "тверезими очима", а ти якийсь відлюдок чи божевільний… Іноді так прикро від свідомості своєї самітності. Хочеться впізнати життя реальне, з кров'ю і плоттю… Принаймні в цьому я заздрю вам. Ви щасливіша.
Ганна гірко посміхнулась.
— Мені абсолютно ні в чому позаздрити.
— Якось я бачив вас утрьох із вашим чоловіком. І я позаздрив.
— Хай колись іншим разом поговоримо. А ви хіба не одружені?
— Отакий я все життя, як бачите.
— Самі винні. Не вмієте, значить, завоювати. Хіба ви нікого не кохали?
— У тому-то й лихо моє, що не було кого завойовувати. Я закохувався, але не кохав.
— А ви б закохання довели до кохання; а там і одружилися б…
— Кожна людина утворює собі певний ідеал дружини, а я ще не знаходив і подоби його.
— І не знайдете, як і ніхто не знаходив. А оскільки цілковитого родинного щастя не буває, то ви з однаковим ризиком можете одружитися з кожною жінкою, що вам зустрінеться.
— Ні, я мушу її знайти, або я ніколи не одружуся…
— Тоді з вашою вдачею, може, краще вам і не знаходити її. Принаймні з вами будуть ваші ілюзії.
— А я думаю, що таки краще мати при собі живу людину, аніж саму ілюзію. Справді, на що подібне моє життя? Часом ладний до стін говорити. Кажете, рояль? Добре. Іноді він до тебе співчутливо озивається, але ж кінець кінцем знаєш же, що не його душа промовляє, а твоя ж власна рука, твоя воля, твоє бажання… Ось у чому трагедія! Це я відчув особливо тут на дачі. Я переїхав сюди ще ранньої весни…
Володимир раптом перейшов на жартівливий тон.
— Я сподівався зустріти тут свою прекрасну мавку, русалок, а натомість за кожним кущем зустрічаю нафарбованих панянок, замість перелесників — міських денді. Я буквально божеволію. Я ніде не знаходжу виправдання своїй теорії.
— Хіба не досить того, що ми з Талею вас виправдовуємо? — зі сміхом промовила Ганна.
— Ви ж мене й урятували. Я надзвичайно вдячний цій зустрічі. Ви розумієте, Таля мені відтворила образ мавки…
— Серйозно? — з недовір’ям у голосі запитала Ганна. Таля глянула на Володимира й, почервонівши, знову одвернулась.
— Так, так! Серйозно! А на човні, пам’ятаєте?.. Тоді запліднились мої русалки. Хочете послухати хор? Скоро буде й арія для вас.
— О, це для мене багато честі. Пишіть, пишіть. Колись виконає якась оперова зоря, і тоді побачите свою ілюзію в плоті, — жартівливо зауважила Ганна.
Ганнині слова імпонували Володимирові. Його погляд прояснів. Бадьоро вдарив по клавішах.
Ганна впізнавала мелодії того вечора. Свіжо відчувала всю його красу, й груди захвилювались від утіхи й погорди, що щасливі хвилини зафіксовані в таких музичних барвах.
— Чудово, Володимире Андрійовичу. Я так і уявляю, як можна прекрасно хореографувати балет русалок на тлі вечора.
Ще довго ділилась Ганна своїми зауваженнями щодо опери, Володимир довірливо відкривав їй свої плани, і вона була в захваті як від самої опери, так і від Володимира.
— Ніколи не сподівалась, щоб у такій скромній людині таївся такий нескромний талант, — промовила вона на прощання.
Володимир вдячно нахилився до Ганниної руки.
Ганна прийняла цей знак приязні як заслужену пошану і щаслива вийшла поруч сумної Талі.
VII
Однієї з наступних субот Нік не приїхав. Ганна ніби передчувала це — була спокійна. Але несподівано він з'явився в неділю вдень.
— Вчора така була спокуса попрацювати, що я ото просидів цілий вечір у лабораторії.
— І добре зробив, — щиро погоджувалася Ганна, — яка приємність тут нудитись вечір.
Нік допитливо глянув їй у вічі, але, зустрівши спокійний природний погляд, запитав:
— Ну, як ти себе почуваєш, Ганю?
— Чудово! Я так звикла до цієї тиші, що мені, здається, буде страшно повертатися до заводу. А ти?
— Трохи сумно без вас… А на здоров'я, ти ж знаєш, я ніколи не скаржився. От Таля зле виглядає. Мабуть тому, що багато бігаєш, га?
— Не знаю, — байдуже відповіла Таля. На цей раз вона мало розповідала батькові, а більше розпитувала про подруг, про кіно. З усього видно було, що вона засумувала за містом. Нік погодився на якийсь час узяти її з собою до міста. Він іще з годину погуляв із нею в лісі, пообідали й зараз же виїхали.
Раптом із Талиним від'їздом Ганну огорнуло прикре почуття самітності. Околиці дачі, здавалося, спустошились, прокидався якийсь незрозумілий жаль до себе, хоч Ганна й силкувалась розважитись.
Власне ж, нічого не змінилося. Талю вона так само й раніш дуже мало бачила. Але поруч із цими докорами озивався якийсь інший голос: Таля втекла, Талі сумно з тобою, Таля вдома.
Справді, останніми часами Таля мало розмовляла з Ганною, не ділилась враженнями і не розважала, не сміялась. Ганні було зараз прикро від свідомості того, що вдома Талі підійметься настрій, що вона буде розважати Ніка, буде викладати перед ним свою дитячу душу, йому, Нікові, що має коханку…
Ганна блукала лісом із болючим почуттям покинутої, і сполохані думки, здавалось, вихріли їй над головою докучливим роєм комарів, дзвеніли у вухах, болюче жалили тіло й саму душу.
Знеможена, Ганна повернулася до кімнати й безсило впала на стілець, давши волю болючим переживанням. Вони гусли навколо неї чорними сутінками.
Раптом стук у двері.
Ганна злякано здригнулась, хоч знала, хто це постукав.
Увійшов Володимир.
— Мрієте в поетичних сутінках? Добрий вечір, Ганно Павлівно. Добрий вечір, Талю.
— Талі нема, — промовила Ганна таким голосом, неначе Талі не було в живих.
Володимир збентежився.
— Що трапилось? Може, вона заблудилася де? Я бачив її вдень.
Такий недоречний здогад розважив Ганну.
— Заспокойтеся. Таля поїхала лише з батьком до міста. А я просто сумую за нею. Нерви…
— Ах ви ж!.. Так мене налякали, — зітхнув полегшено Володимир. — Він підійшов, поцілував Ганні руку й, не випускаючи зі своєї, кепкував:
— Ага, сумую! Тільки на один вечір лишилися самі, а як мені цілі роки…
— У вас одне, а в мене інше, — якось розчаровано промовила Ганна й визволила свою руку.
Володимир проникливо глянув.
— Мені здається, що у вас є щось більше, аніж розстання з Талею. Дивно! Невже ви, що завжди така спокійна, іноді навіть весела, носите в собі якусь трагедію?
Ганні раптом стало прикро на саму себе за мимовільне зізнання. Вона засміялась.
— А хто ж вам сказав, що я ношу трагедію? Ми, жінки, іноді здатні зробити її з дрібниці. Так оце в мене й зараз. Знаєте, як ото часом задивишся на хмаринку. Дивишся, а вона в тебе перед очима розпливається, перетворюється на привиди, страхіття… А все разом химера… Краще заграйте щось.
Ганна, запевняючи Володимира, скоро сама впевнилася, що в неї справді нема нічого прикрого. Вона засвітила лампу, і коли вдарили перші акорди, їй стало навіть весело. Хіба вона самітна? Є в житті ясні акорди, що єднають її з усіма, хто почуває їх, хто творить їх. У цю хвилину одним із таких був перед нею Володимир. У його грі почувалась його душа. І ніби в подяку йому, Ганна шкодувала Володимира в його самітності, відчувала до нього материнську ласку. Але вона не зробила жодного кроку, щоб наблизитись до нього. Навіть тоді, коли він закінчив п’єсу, вона не встала зі свого зачарованого місця, лише промовила стиха:
— А ви що-небудь елегійне.
І знову віддавшись на волю музики, попливла в простори, поминаючи турботи й болі. Ганні здавалося, що вся вона розтанула в звуках, але почувала, що в цьому відлюдненому світі їх двоє: вона й Володимир, їй хотілося, щоб він безперервно грав, щоб не виходити з забуття. І цього вечора він був її жертвою.
Коли Володимир промовив до неї, вона так само не ворухнулась. Сиділа зачарована, ніби все ще чула музику.
Володимир тихо підійшов і, поцілувавши на добраніч руку, розтанув, як останній акорд.
Уранці Ганна встала з почуттям пустки на душі.