Княгиня Ольга визначила місця звезення данини — погости, давні кладовища, де тепер ставили двори для збирання данини. Впорядкування податкової системи, внутрішнього економічного життя призвело до того, що були виключені можливості подвійного чи потрійного полюддя, а також свавілля з боку князів, чи воєвод, чи різних варязьких гуляй–витязів. У такий спосіб княгиня Ольга стабілізувала й внутрішню ситуацію. Протягом 20 років, коли ця княгиня керувала з Києва всією державою та сусідніми племенами, жодного випадку незадоволення якимись економічними здирствами не спостерігаємо.
Княгині Ользі належить велика заслуга в тому, щоб мирними засобами утримати землі, які раніше не хотіли визнавати зверхність Києва. Одна з найбільших таких земель — деревлянська держава, постійно, з часів Аскольда, протестувала проти підпорядкування її Києву, боролася проти київських князів. Археологи (зокрема, розкопки П. Толочка) свідчать, що Київ колись був окраїнною межею деревлянської держави. Через те деревляни воювали і з Аскольдом, і з Олегом, і з Ігорем. Як же Ольга приєднала й утихомирила деревлянську землю?
Ця державницька акція була пов’язана з її сином Святославом. Літописи переповідають чимало легенд про княгиню Ольгу. Та ці легенди далекі від істини й перекручують драматичні та дуже складні реалії далекої історії й мудрої діяльності державної правительки.
Княгиня Ольга одружує свого сина Святослава другим шлюбом з донькою деревлянського князя Мала — Маломира. Це було після того, як вона розгромила столицю деревлянського князівства Іскоростень після убивства князя Ігоря і підпорядкувала деревлянське боярство Києву. Деревлянського володаря князя Маломира було приведено до Ольги й віддано у полон, вона не убила його, за звичаєм того часу. Княгиня поселила його в фортеці города Любеча. Його діти — Добриня і Малуша — потрапили як заручники до двору княгині Ольги. І ось донька князя Мала Малуша стає ключницею у Ольги, княгиня довіряє всі ключі від свого великого князівського господарства. Малуша була, отже, князівського роду, спадкоємицею династії Ніскиничів, яка управляла у деревлянській землі, останнім представником якої був князь Мал.
Одруження Святослава з Малушею, представницею деревлянської династії Ніскиничів, практично принесло в посаг Київській державі всю деревлянську країну. Малуша й Святослав народили сина — князя Володимира, знаменитого Володимира Красне Сонечко, який і успадкував разом із Київським також і Деревлянське князівство, разом із родовим знаком деревлян — зображенням красного сонечка Ярила–Дажбога на деревлянських знаменах.
Ще одна історична заслуга княгині Ольги полягала в тому, що вона намагалася — також мирним шляхом — вивести країну Русь, або Україну–Русь на міжнародну арену. Якщо Аскольд, Олег, а за ними й Ігор хотіти встановити з Візантією тісніші стосунки силою меча, то княгиня Ольга спробувала зробити це миром.
У 957 р. вона сама очолює велике посольство до Царгорода — Константинополя, маючи на меті не тільки відновити попередню угоду про мир і дружбу між обома державами, не тільки відновити сплату Візантією данини Київській Русі, але, вочевидь, як пише московський дослідник А. Сахаров, дістати для свого сина, князя Святослава, жону–царівну.
Династичний шлюб, звичайно, зміцнив би союзницькі стосунки між Київською Руссю та Візантією, зробив би Візантійську імперію найближчим і добрим сусідом Київської держави. Княгиня домоглася успіху лише частково.
"Повість врем’яних літ" подає хибну дату поїздки княгині Ольги до Константинополя: 955 рік. Історики уточнили її — це був 957 рік. "Повість" повідомляє, що імператор Костянтин Багрянородний чомусь не одразу прийняв княгиню, змусив її чекати майже три місяці в пристоличній гавані Суд. Повідомляє також і про хрещення її в Константинополі. Візантійські ж джерела про це хрещення не пишуть нічого, проте інформують, що княгиня Ольга приїхала християнкою, при собі мала пресвітера Григорія. Припустити, що було друге хрещення княгині з рук Константинопольського патріарха та імператора Костянтина Багрянородного неправомірно, бо церква категорично забороняла подвійне хрещення. Залишається погодитись, що факт хрещення Ольги був придуманий літописцем, аби підняти престиж княгині.
Княгиня Ольга була дуже зацікавлена в династичному родичанні двох владних сімей. Проте переговори з імператором не увінчались успіхом. Щоправда, імператор Костянтин Багрянородний двічі приймав Ольгу в себе в палацах. Залишився детальний опис прийомів, опис подарунків, якими вони обмінялись. На той час візантійці запровадили закон, що забороняв шлюб дітям царського роду з володарями сусідніх держав, бо ті часто втручалися у внутрішні справи імперії. Тому княгині Ользі в її просьбі про шлюб сина й царівни було відмовлено.
Певно, що відбулись переговори княгині з візантійським патріархом — адже Ольга відвідала найголовнішу святиню столиці Софійський собор і залишила там коштовні подарунки. Ймовірно, в цих переговорах мова могла йти про встановлення в Києві автокефальної православної церкви, для чого міг би бути затвердженим тут архіпастирем її пресвітер Григорій, який прибув у складі посольства до Константинополя. Але подібні прагнення Ольги не могли зустріти в імперській церкві підтримки, адже церковна підлеглість використовувалась Візантією для встановлення свого впливу й підпорядкування собі політичного життя інших християнських країн. Для нашого літописця цей візит і переговори Ольги з патріархом був незрозумілий, тому він подає ці зустрічі з ієрархами то як нібито хрещення Ольги, то як сватання до неї одруженого імператора Костянтина Багрянородного. І те, й інше було неможливим за канонами християнства. До того ж княгиню Ольгу приймала сама імператриця Єлена. Оповіді літописця були спрямовані на те, щоб показати велику мудрість княгині та її розум, що викликало нібито захоплення навіть в імператора.
Літопис оповідає, що Ольга мирно попрощалася з візантійцями та пообіцяла візантійському володареві прислати не тільки шкури, мечі, меди й хутро, але навіть і воїнів, яких потребувала імперія для постійних воєн з арабами. Та коли прибула до Києва відповідна делегація від імператора з Царгорода, Ольга страшенно розгнівалась і сказала такі слова: "Нехай він у мене тепер стільки почекає (тих воїнів), скільки я чекала у Суді". Стався повний розрив дипломатичних стосунків із Візантійською імперією. Візантія не згодилася дати Русі те, чого вона жадала. Княгиня ж відповіла тим самим: вона не допустила, аби свою країну перетворити на донора візантійських імперських потреб.
У 959 р. княгиня Ольга посилає на Захід свою делегацію. Сучасні історики називають цю дипломатичну акцію "західним демаршем" київської володарки. Княгиня розуміла, що кожна держава може розвиватися лише в добрих стосунках із сусідніми країнами, а в цей час на Заході піднімалась могутня Священна Римська імперія, імперія германських володарів.
Отож у 959 р. до імператора Оттона І у Кведлінбург, столицю цієї імперії, прибуває посольство від руської володарки — "королеви ругів Олени", як зафіксували тодішні німецькі хроністи. За свідченням цих же хроністів, "посли просили посвятити для цього народу (ругів)", тобто для русів, "єпископа й священиків". Якщо врахувати, що в ті часи за справами церковними обов’язково й неодмінно стояли справи політичні, то можна погодитися з думкою, що це була спроба княгині Ольги встановити стосунки миру і дружби з могутньою європейською державою. Оттон відгукнувся на цю просьбу київської княгині. У 961 р. до Русі був посланий єпископ Адальберт. Проте вже 962 року він повернувся. При цьому відомо, що Адальберт "ні в чому не досяг успіху", отже, праця його в Києві була даремною, більше того, частина посольства цього єпископа загинула, а сам він "ледве уникнув смерті", як записує німецький хроніст.
За цими скупими повідомленнями хроніки стоїть драматична історія Києво–руської держави, яка намагалась утримати свою самобутність між Заходом і Сходом. Ясно, що княгиня Ольга прикликала Адальберта не для того, щоб він поширював тут вплив латинської церкви. Очевидно, княгиня Ольга мала на меті організувати союз могутньої європейської держави з могутньою східноєвропейською державою — Руссю — з тим, щоб чинити тиск на ще могутнішу Візантійську імперію. І примусити в такий спосіб Візантію рахуватися з потребами сусідніх народів.
Єпископ Адальберт, найімовірніше, розумів свою місію вужче: лише як поширення латинського християнства. Напевно, як і більшість місіонерів, він провадив латинізацію в Києві надто вже фанатично, що і викликало в середовищі київської правлячої еліти і простого люду рішучу відсіч. Адже тогочасне суспільство Київської держави переважно було язичницьким. Через те деякі історики вважають, що діяльність Адальберта призвела до бунту в Києві, до якогось заколоту, через що, можливо, княгиня Ольга була тимчасово усунена від управління державою. До влади в Києві прийшов її син Святослав (964). Проте це радше гіпотеза, яка не підтверджується історичними фактами. Адже княгиня Ольга впродовж усього так званого князювання Святослава практично залишалася володаркою, керманичем Київської держави, стратегом усієї внутрішньої політики.
Приблизно десь у ці ж роки княгиня Ольга вдається й до другого "західного демаршу". Не діставши синові в жони царівни із Константинополя, вона одружує його з дочкою угорського короля, ім’я якої, за Татищевим, було Предслава. На цей час угорська королівська родина уже була хрещена, як і весь народ цієї держави. Тому є всі підстави твердити, що княгиня все ж домоглася для себе знатної невістки–християнки з королівської родини. А коли врахувати, що на той час Угорщина була лютим ворогом Візантійської імперії та постійно громила її територію жорстокими набігами, то можна цілком впевнено стверджувати, що антивізантійська коаліція, створена Ольгою, стала реальним явищем європейської історії. Адже тепер був створений союз трьох великих європейських держав, що дотримувались антивізантійської орієнтації — Русі, Угорщини й Священної Римської імперії. Ця коаліція, безумовно, протистояла анексіоністському натискові Візантійської імперії на європейський континент.
Можливо, саме ця політика княгині Ольги визначила й антивізантійський напрямок зовнішньої політики її сина Святослава.
Коли в Константинополі невдовзі помер русофоб Костянтин Багрянородний, до влади прийшли нові візантійські правителі, які розуміли значення мирних стосунків із державами на всіх кордонах імперії, у тому числі з Київською Руссю.