— Годі! Я вже про це чув!
— Я тільки хотіла сказати, що ти тепер — моя опора. Бо з ким мені ще поплакати?
В двері постукали.
— Хто це? — спитала вона.
— Звідки я знаю?
— Не підходь!
По той бік хтось гукнув мене.
— Сиди! Нас нема! — засичала Наталі.
— А, раптом, це...
— Хто?
— Звідки ж я знаю...
— Ольга?
— До чого тут...
Хтось знову кілька разів приклався кулаком до дверей.
— Пожежа, наприклад, — сказав я.
— Нехай самі гасять!
— Чи телеграма...
— Сусідам дадуть. Або в двері застромлять. Сиди! Бо, якщо...
Стукіт повторився, але цього разу — ногою.
— Ні, треба все ж таки... — я допоміг їй встати з моїх колін.
— Ну біжи, біжи! — вона підвелася й поправила одяг.
— Кажи вже, якщо почала. Ну!
— Найближчим часом, — вона потяглася по свою "приму", — будуть пошесті й мори. Всі душі, які себе ніяк не виявили, буде забрано. Щоб вони до кінця світу встигли ще раз народитися.
— Добре. Ну хочеш я...
— Дніпродзержинськ! — заволав хтось по той бік.
— Роби як знаєш. Мені плювати. — Вона відвернулася і поскладала в теку Бурдикове недобите "Опудало".
Я відчинив. До кімнати заскочив Пархомченко, мій комунальний сусіда.
— Вмикай! — замахав він руками. — По другій Дніпродзержинськ показують!
Він припав масними баньками до Наталі й підморгнув мені. Коли до мене приходили гості, Пархомченко любив під будь-яким приводом заповзти в хату, бо мріяв, якщо й не потертися об когось, то хоча б випити надурняка.
— На хріна нам твій Дніпродзержинськ, дядю? — спитав я. — В мене, ти ж знаєш, нема телевізора.
— А в мене там брат двоюрідний живе! — пояснив Пархомченко.
Наталі вибігла й не попрощалася. Але "Опудало" лишила на столі.
Розділ 2
Бурдик шукає своє місце
Бурдик прокидається
Тепер Бурдик знав, хто він є. Зранку крізь вікно йому відкрилося, що земля, на якій він живе, є винятковою, бо за красою й поживністю вона дорівнює хіба борщу. Бо тут — і благодатні ґрунти, і терпиме підсоння, й терпляче населення. Де, як не тут, виявляти себе!
Бурдик, сидячи в кімнаті, не бачив, чим він повинен уславитися, проте відчував, що на те буде окремий знак. Але спочатку він мав сповістити батьків про те, що далі буде йти самотужки. Але як їм це пояснити? Нагода не забарилася.
Одного вечора батьки одсиділи на службі свої години і з різних кінців міста пошвидкували додому. Дорогою мати не минала жодної з крамниць, тому й була вдома на півгодини пізніше за батька.
Батько спитав, як так, що в хаті немає їжі.
"Між іншим, — сказав він, — сьогодні я не обідав".
Мати затягла торби на кухню і відповіла, що вона також не плювала у стелю.
"Вкинула зранку сирник, запила компотом — і все. Якби не пообідала, зомліла б. І що я, — спитала вона, — не так роблю?"
"А я? — спитав батько. — Що я не так роблю?"
"І вдома — каторга, і на роботі — теж! — сказала мати. — Іди з кухні. Дай мені спокій".
"Можна подумати, я не працюю! — сказав батько. — Чи вдома не буваю!"
Він вважав, що тягне все на своїх плечах, і вимагав, щоб його поважали. Хоча б у родині.
"Готую, перу, обшиваю, псую свій зір...", — перераховувала мати. Вона і досі не вибачила чоловікові того, що першою закохалася в нього, а він розтоптав її почуття і не помітив.
"Зарплату, — товк далі своє батько, — всю до копійки приношу! На батьківських зборах, як дурень, сиджу! А скажи мені, кухню хто кахлями обклав? І ванну! Оцими руками! А в жовтні місяці п'ять мішків одна в одну синьоглазки на власному горбі хто в дім притягнув?"
"А я, — відповіла йому мати, — ходжу в дранті! Черевики мої бачив? Так подивися ж!"
"А я", — батько витягнув зі штанів низ сорочки і знайшов те місце, де його дружина і досі не пришила ґудзика.
"Ось!" — сказав він, але мати вже совала йому під ніс своє взуття. — "Ось тут, бачиш, дірку? А цю? Тепер почіпай закаблук! На чому він тримається?"
Проти грубої сили вона захищалася тим, що вела війну спалахами, в несподіваних куточках спільної території.
"На мені сектор висить! — захищався батько. — Це тобі не жарти! І партком! Це — ненормований робочий день. За якісь двісті сорок! Якби я мав ступінь, то був би заввідділом!"
Він вважав, що заслужив собі певні послабки. Не весь час, і не з невідомими хвойдами, а вряди-годи, із кимось зі своїх, профкомівських.
"А я, — мало не плакала мати, — вкладаю в вас душу і серце! А ви за це витираєте об мене ноги!"
Щоб якось помститися чоловікові, вона теж спробувала йому зрадити. Сталося це у радгоспі, куди їхній відділ вивозили перебирати залиту дощами картоплю. Спокусник її був ще нерішучішим, ніж вона. Обох їх на фізичне зближення погнала не пристрасть, а потяг до справедливості (він також мав за що мститися своїй дружині). По роботі за спільним столом вони ковтнули самогону й, соромлячись, пішли в гайок, звідки їх через кілька хвилин вигнав вискіт двох інших пар. Ні він, ні вона не знали, чи можна було те борюкання вважати зрадою. Чи то був напівдозволений службовий флірт? Але звідтоді він обминав її, а вона — його.
"Якби я пішов на завод, — розійшовся батько, — то плюсом до окладу мені б щомісяця крапали й премії, і прогрес. Тому замовкни і не дратуй мене! Бо тут усім мало місця буде".
"Це ти, — не злякалася мати, — замовкни! Це ти, якщо я схочу, місця собі не знайдеш! Отоді ти про все пошкодуєш! Але буде пізно!"
"Цікаво, — замислився Бурдик, — про яке місце вони сперечаються? Невже про те, де пульсують соки? Мабуть, ні. Мабуть, їм так зараз зле, бо вони заблукали. Бредуть собі, а де й для чого — не відають. Бо не було кому їх спрямувати. Бо їхнім батькам було не до того. Зате тепер, скоро вони дізнаються, все у них зміниться. І вони зрозуміють. Тут нема нічого складного. Я їм поясню".
Бурдик вийшов із кімнати і зіткнувся з мамою, коли вона бігла до ванни.
"Чому, — запитала вона його, — ти не поїв вермішель?"
Батько викликав сина на кухню, але забув для чого.
"Ну, — сказав він, — що тобі не так? Зробив уроки? Які теми сьогодні в школі проходили? Покажи мені щоденник! Та не стій ти тут! Рухайся! Біжи!"
"Це — знак!" — зрозумів Бурдик. Він удав, ніби йде по портфель, а насправді попластав до дверей. Озиратися він боявся, бо щось і так тягло його назад. Наче тут було по стегна смоли.
"Де ти є?" — почув він батьків голос. — Тобі що там, позакладало?"
Бурдик доповз до виходу і відчинив двері. Почувши клацання замка, і мама, і тато вибігли в коридор. Бурдик не міг пояснити, навіщо він тікає з хати, але відчув: варто йому на секунду задлятися, і земляна сила його засмокче. А крім нього ніхто не піде розшукувати точки відліку. І в результаті ми так ні про що й не дізнаємося. Хіба колись від своїх дітей. Але до того треба дожити. Та й хто у його віці думає про дітей!
І от без розгону і без вагань Бурдик стрибнув через всі одинадцять сходинок. На його біду там, де він мав приземлятися, від перил відходив штир, який за ці роки порвав достобіса одягу. Але на Бурдикове щастя, на поміч йому збіглося дружнє повітря. Воно підхопило його, перенесло через штир, поставило на ноги і дало змогу втекти від рідні. Батьки, яким він не встиг розкрити очі, придибали на кухню і поновили свою виснажливу колотнечу.
Бурдик на шляху воїна
Після чуда зі штирем та сходинками Бурдик остаточно увірував, що він таки — Обранець. А через те, що то був його природний стан, він не мусив нічого й нікому доводити.
Але не всі про це знали. Тому, ледве він розпочав самостійне життя, як дорогу йому заступив Дупаков, чорний від циганської смаги. Укупі з ним тоді на здобич чигали рудий вуркаган Хомик і жирний Закладний, син дрібного службовця.
"Ага! — сказав Дупаков Бурдику. — От хто нам дасть гроші!"
"В мене нічого нема", — відповів Бурдик.
"Зате у мене є ось що! — і Дупаков витягнув шланґ зі свинцем на кінці. — Зараз дам проміж ріг, у тебе буде струс мозку й ніяких слідів!"
Дупаков розмахнувся. Він хотів, щоб Бурдик злякався, почувши, як свище його нова зброя, але зачепив шлангом Хомика. Хомик схопився рукою за вражене місце і головою буцьнув Дупакова в живіт, бо дістати до носа не зміг через свій малий зріст. Закладний розгубився й спітнів. Дупаков удвічі зменшився і завалився на Хомика. Закладний, замість хапати Бурдика, став розтягати задирак. Це дало змогу Бурдику стрибнути у проломину і втекти.
Біля дитячого садка тинявся Заремба, який купив пляшку сидру й шукав, з ким і де її випити. Бурдик йому розповів, чому він так захекався.
"Треба все знищити, — сказав Заремба, — а то вони заберуть".
Вони полізли через паркан і сховалися в іграшковому будинку. Заремба по-братськи одміряв Бурдику половину, допив після нього, витягнув цигарки, пригостив друга і закурив сам. Хлопці, спльовуючи після кожного слова, обговорили шкільні новини, і хто в кого яку бобіну переписав, і що хто з них почув по ворожому радіо. Бурдик згадав, що в гуртожитку біля них сьогодні —танці. Гратиме біт-група "Червоні проліски", басист якої, Цюрук, колись учився в їхній школі.
"Зараз я віділлю, — сказав Заремба, — і підемо".
Він розстебнув штани й взяв на приціл стіну.
"Краще у пляшку", — порадив йому Бурдик.
Заремба виліз із хатки й, присопуючи, наточив гарні три чверті літру.
"Ого! — похвалив він себе, підняв пляшку, розкалатав рідину і подав Бурдику. — Хочеш ковтнути?"
На шляху пройди
"Стоять! — до них підкрався Зюня. — Постав! А сам відійди на три метри!"
Хлопці побігли до дірки в паркані, але Зюня влучним харчком перекрив їм дорогу.
"Салаги! — сказав він їм. — Хочете, щоб я вас здав ментам? Запросто! Що ти ховаєш там?"
"Це — не вино", — сказав Бурдик.
— "Це — не вино", — сказав Бурдик.
"А що ж це? Ситро? — Зюня вихопив пляшку і прочитав назву. — Треба було портвейн брати, — порадив він. — У сидрі градусів мало".
"Це вже не вино! — повторив Бурдик. — Це..."
"Забери руки! — Зюні набридла розмова. — Попишу! Я сказав: стань на три метри! Понюхав — і годі. Ого скільки напустили слини! Якщо не вмієш пити, дорослим віддай. Але, блін, чому воно таке гаряче?"
Зюня випростався орлом, розверз пащеку і влив туди все, що допіру розпирало Зарембу. Хлопці злякалися за його життя. Але Зюня не впав, і з вух його не потекла жовта піна. Натомість він зосередився й виригнув слово "мама".
"Зюня! — впізнали його Дупаков і Хомик (побитий шлангом Закладний потяг додому).