А я й доцибнути можу, щоб другого черевика не помочити, бо у двох мокрих черевиках не дуже додому й з'явишся. Оглянуся коли, то бачу Алікову одежу на купці, а його самого не видно десь — може, за електростанцією труси викручує. Не хотілося зовсім сушитися на трубі, все думки за дому, що це там без мене робиться. З черевика я воду до краплинки вицідив, ще й спробував його трохи здушити, щоб викапало, що в шкіру набралося, але все одно нога чвакала й холодно їй було всередині, дарма що на дворі тепло й літо; а холошу ні та й стану обтрьопати, бо вона ще тяжча зробилася, як була до миття, й така зам'яшкорена, що мама зразу побачить. Стану й рогладжую обидвома долонями, ще й стрілочку спереду пробую навести...
Коли це доганяє Алік Порохнюк, вбраний у кінську шерсть, — він мав таку моду, коли купається, то побіжить потім, де коні спутані стоять, а вони завжди на Маказоні були, не знаю тільки, чиї вони, терне тако вогкими долонями по конячих боках, а тоді — об себе. Й усенького себе обкачає — хвалитися буде, що на ньому таке волосся повиростало. Йому що — через тин емтеесівський та й вдома; того він і не вдягався, щоб добре поприсихало; матір, чи хто там удома, злякає. Алік мене обігнав і поляпотів навскоси, йому якраз треба між кузнею і пилорамою.
Та й добре, що їх нікого уже нема, можна собі стати й не ворушитися, щоб сонце більше нагріло ногу; мене ж тепер тягнуло до того місця, який це той слід уже став, як мене стільки тут не було. Така сама розрівняна віддалік і чорнувата, подекуди аж посивіла від сонця земля, а сліду мого на тому місці тільки й усього, що грунт порушений трохи; я встав віддалік на коліна і далеко нагнувся, бо ще знов потягне, то хто мене тепер рятуватиме, якась трісочка зразу була попалася, і я нею легенько загладив порушене місце. Трісочку встромив всторч і трохи посидів біля колишнього дідового Юзикового обійстя. Нозі вже не так було холодно, навіть парко робилося, а я ще й спину, й потилицю підставляв до сонця, щоб нагрівало, — й добре так робилося, наче це ти якась стара пташка на кам'яному горбі, куди й рука людська не сягне, сидиш і думаєш собі щось. А думка така приходила у нагріту голову: я щось про цю хату стару дідову, й про нього самого, й про всіх його родичів узнав таке, що вони й самі такого не знали; й оте, що я хлопцям розказував ще перед обідом про дідового сина й невістку їхню, таке мізерне було проти цього нового знання. Але кому ти розкажеш, — сміятися будуть і не повірять; ні, не за це, що я в яму вліз, а що я таке взнав, сидячи біля дідового старого обійстя. Й так дивно було, що чим більше я думав запам'ятати з цього нового надуманого, то воно якось дівалось десь, як у землю цю твердючу втавало; одне тільки й крутилося на тому місці, де допіру та думка перша була: вліз у яму, ага.
Вже й хмарка якась насунулася на сонце, — вставати б та йти додоми, але ж від хмарки, я знаю, тінь зразу падає на півсела чи й на всю землю, а це тільки на мені лежить і навіть ніг не закриває, — о, це ж Славко стоїть і мовчить.
— Де це ти був, Славко?
— Осьо огірків нарвав та йду їм, — каже Славко Колодюк. — А ти чо' це тут сидиш?
— Та я думав, хлопці будуть йти і я з ними разом додоми піду.
— Як ти вчора втік і не схотів з нами ходити на свистках свистіти, то тепер хлопці порозбігалися й не хочуть з тобою. — Славко замовк і вийняв з пазухи ще огірка, витер його рукавом і знову захрумкав, кліпаючи очима, — як-то боявся, що в огіркові десь попадеться залізо. Він довго так видивлявся зверху на мене, мовби згадуючи, де це ми сьогодні ганяли й чого оце тут поопинялися. Але, по-моєму, нічого путнього не згадав, бо таким самим голосом повторив: — Я сибі вгірків навибирав у Юзиковому городі.
— А хіба його город не туто вже, де була хата стара?
— Де, — перестав жувати Славко. — Йому дали на горбі над електростанцією.
Диво, що це дід Юзик, коли не подивишся, попасує аж на горі, — то це й за городом наглядає. От дід Юзик!
— Ти хоч не бреши, — мало не крикнув я. — У них свій город біля нової хати. То ти до Юрка в город закрався!
Думав, це Славко стане до мене зариватися, але таким самим голосом, яким розказував, де він огірки рвав, каже:
— То ми ж тобі, проте, за батька нічого не казали — чого ти сикаєшся.
Став розвертатися помаленьку, лапаючи, що там у пазусі ще було, й посунув емтеесом до шосе, — все пожує, додоми — то такої моди нема занести.
Виліз би на цей тин — хтось туто давно штахети вирвав, але ще йтиме аптекарша до хліва, подумає, що в її город закрадаюся, то й нащо воно мені. Було якось той рік веселіше, — граємо на одні ворота, а ворота від дверей до дверей на стіні хліва, і коли м'яч перелітав через хлів і падав у наш садок (раз аж у стіну гупнуло, було б шибки повибивало — мама якраз проти вікна шила й перелякалася), то вже мені доручали бігти за ним. Але цього року старші хлопці вплуталися до нас і вже гри немає; оце тільки свистунами ходили.
Мені в свою хату не дуже хотілося заходити, це почекав би маму, а тоді разом, бо я не знаю, що там мій батько робить — чи легше йому, чи так само, — очі вирячені, руки тремтять, і посилає мене десь на хати позичати, ще й пляшечку дасть, нагадуючи, що він скоро заплатить, хай-но йому легше стане. Перебираючи тако штахету за штахетою, я доплентався аж украй тину. Дивлюся на той бік у город, лігши животом на штахети — хоч і колько, але вони не дуже гострі, щоб живота пробити; думаю, скільки так витримаю, розставивши руки й ноги, й хочеться згадати за цю хату, але ж як так картоплею заросло аж до парку, й сліду від хатниська ніде не побачиш. Але страшно зробилося: була хата й нема. Мені на Юрка чого сердитися, ми ж колись навіть сусідами були, ще як мій батько здоровий ходив на роботу і його всі хвалили, а ще тепер у Юрка батьки як показилися, позаслабають удвох, на роботу не ходять, вже в тій, де вони з Стройвансами живуть, хаті, — але на матір Юркову я раз мав жаль; це як я чогось бігав за цею будкою і порізав на скло ногу, а мати Юркова саме йшла з хати до будки, подивилася, що я сиджу в бур'яні, тримаю заюшену ногу підошвою догори, трохи постояла, подивилася, далі зайшла в будку, трохи там побула; бах дверима — пішла. Ще я думав, посиджу трохи, тітка Гандзя винесе якусь шматку, але вона як очамріла, показалася й щезла. Може, в них з Кисельовим тільки-но починалася ця їхня хвороба, і вона до пам'яті не могла прийти, що мене серед білого дня у траві не побачила.