От нема Тамари, вона б побачила! — Далі вже сердито нагнала собаку, щоб не лізла на пелену. — Ну! Йди, бо дам.
У коридорі нової хати Ганя поставила графинчика з чарочкою на лаві біля колін, зняла Петрову куфайку й повісила на старе місце; коли це під своїм халатом на вішалці бачить — якусь куфайку видно.
— Диви, шо це з цими очима таке. Висить моя куфайка, а я Петрову наділа й ношу. — Ганя одігнула трохи халата, де ґудзики якраз були, й добре побачила, що це її куфайка була, — вона собі рукава трохи закачувала, щоб на пальці не лізло, коли порає. — От Ганя сліпа вже геть стала! Тра-но занести цього графина, а то ще десь згублю. Ой-бо, — їй щось у голові немов аж тепло розійшлося й трохи зашуміло, — що-с це робити, тра йти лягти, бо чогось так млосно, — не те щоб думала, й не те щоб і вголос казала Ганя.
У кухні вона графинчика виставила на піч, стала подивитися у вікно, зіпершись на стіл, — ще, дивиться, як Петро снідав, то вона й не прибирала.
— Ай-бо, ще собі ввіллю — може, легше стане, — Ганя одірвалася од стола й налапала за занавісочкою графинчика. — Де це воно так нахололо, аж в пальці пече, — не вірила сама собі жінка. — Га-а-х, гараче, — відсмикнула руку й засміялася. — Г-от, дурна, це якби хто побачив Ганю таку дурнувату, підрізану — ото вже сміявся б. — Вона знов підійшла з графинчиком і чарочкою до стола й аж не повірила, що допіру тут, стояла. — Це чось як-то стіл викший став, шо це... — але вже й забулася, за що думала оце-го, десь її очі гляділи униз вікна на землю під хатою, де видно дві легенькі колії від молоковоза. Ганя обіперлася з графинчиком об стіл й немов колихалася то назад трошки, то вперед — більше: щось її туди тягло — чи що світу там ширше, як за спиною у неї. Але ж і хата всеїдно велика, — аж прикидала собі в думці, де ширше: у хаті чи надворі, — г-от клопіт, що жити нема кому; оно Іра приїде, то хай займає одну хату, — що, даремно ми тищу рублів за шифер давали, щоб перекрити...
— Якби ж воно не таке було, — за цього сусіда вона думала, — а то таке вредне робиться.
Ще зразу вона якось ні та й напише Ірі, що Порохнюк узнає за неї, а це перестала писати — нехай не буде такий розумний.
— Хіба я цей раз не казала Славці — казала, щоб мати нічого не думала, а то Славці, бачу, аж цікаво робиться, шо це Порохнюк так за матір взнає. — Ганя посунула далі графинчика, щоб тільки рукою за стіл триматися. — Але чо це йому було бігти до Мішки, то я не знаю. Але хіба йому тоді було як сказати, вони ці помиї вхапили, як дурнуваті. Та сядьте осьо в хаті та поснідаєте — нє, тра до Зіневича бігти, г-ой. — Але чого це їй сердитися на Тамару, хіба вона шо винувата. — Але чо це ти, дурна, туди йшла, ще й його потягла; оно Валя як взнає, то це буде, — шо це він тепер буде казати — шо я пішов з Тамарою кудись в гості, а їй там недобре стало. — Ганя аж нагнулася до цього стола, такий їй куціший з цього боку кінець церати був, й що вона думає — почала його смикати, аж перекинулося щось на столі.
— Це чогось аж смішно робиться, — тішилася Ганя вже з цеї роботи, — й ну да, це ж знаєш, шо так воно й буде, але й диво якесь, шо це так виходить. — Дивилася вона тепер на той затертий рубець на цераті й що він тепер уже збоку був. — От як не вирівняється, то шо це я Петьці скажу. — Ганя дивилася, як це Петька сидітиме на своєму місці й візьме терне пальцем по цьому рубцю й — що ж це він скаже... о, скаже, де це цей рубець взявся, це ти мені так, щоб я порізався, чи що.
Аж їй самій рука потягнулася налапати того рубчика. Вона його налапала вже й так, без погляду, й трохи його пошарувала, мов це він м'якший стане й не буде вже різатися, як коли прийдеться.
Ганя витерла на столі, подивилася у вікно, чи не видно там Петра з автобуса.
Повитирала на столі й скрізь, пождала трохи так за столом, послухала, що це десь машина гуде, — може, Петра хто везе, — вийшла в коридорчик, а потім на вулицю.
Що буде сама в хаті робити?
1981 р.