– Справжня київська інтелігентка, – якби раптом заробила такі гроші, придбала би хату на Ярославовім Валу або на Львівській площі!" Коли Чеканчук пірнув під арку того хрещатицького будинку помпезно-сталінського зразка, серце ледь не вискочило з грудей. Але назад дороги не було. Здається, цей під’їзд. Кнопкова система поламана. Ліфт везе на шостий поверх. На дверях ніяких печаток. Ключі з плетеним брелком. Їх тут багато, сім чи вісім. Знову шумить ліфт. Хоч би не сюди, щоб ніхто не побачив, як він незграбно підбирає ключі до чужих дверей. Так, верхній замок відімкнули. Тепер нижній. Ключ довго не потрапляє до щілини, і крутиться погано. Але нарешті справу зроблено. А тепер хтось кладе важку руку на плече.
Ні, не кладе! І не треба самому себе лякати! Він прийшов покласти в Мар’янину хату її речі! Ось валіза, а ось опис речей. "Предмет жіночого туалету іноземного виробництва – 2 (дві) шт" Хто носитиме тепер це шмаття, що коштувало стільки грошей? У Мар’яни немає дочки, якій би перейшли в спадок її шкіра і хутра, а також її діаманти, і зокрема ті сережки, які...
Чеканчук замкнув за собою двері. Він у величезному передпокої-вітальні. Мар’яна виламала стінку між першою кімнатою і коридорчиком, утворився грандіозний єврохол, який має приголомшувати усіх, кому дозволили переступити цей поріг. На стінах – декілька картин, під стінами – євродіжки з рідкісними вазонами. Посередині вітальні – диван-козетка. Як у музеї. Далі важкі дзеркальні євродвері ведуть до коридорчика, куди виходять інші приміщення: ванна, туалет, спальня, кабінет, який Мар’яна переобладнала з кухні. Папери на столі в кабінеті й безладдя у спальні свідчать про спішний від’їзд і неодмінне повернення невдовзі. На телефоні в кабінеті блимають повідомлення. Їх два. Одне з Комбінатської міліції, те саме, яке три дні тому надійшло до офісу фундації. Друге ледь чутне, ніби з діжки. Очевидно, чоловічий голос надіслав його з провінційної телефонної станції. Слова можна розібрати тільки після кількох прослуховувань: "Люба, я чекав на тебе, а ти не приїхала. Що сталося?"...
Чеканчук вийшов з кабінету, кинув через поріг спальні Мар’янину дорожню сумку, але не зміг перейти того порога. Все воно так у його житті – прагнеш чогось, нарешті досягаєш, а потім думаєш: навіщо? Так воно і у великому, і в малому... Відтоді, як замислився про втрату сережок, так хотів пошукати їх у Мар’яни вдома. І от майже без проблем потрапив сюди і зрозумів, що не зможе вчинити обшук. І навіть, якби раптом щось переміг у собі й заходився шукати їх серед білизни та паперів, і нічого не знайшов, це не означало б, що сережок тут нема. Колись та сама Мар’яна розповідала, що син хазяйки, в якої вона наймала кімнату по вулиці Боженка, знайшов на звалищі напівзнесеного будинку термос, в якому між корпусом і колбою було заховано декілька великих радянських купюр. Очевидно, стара самотня людина, що боялась грабіжників, тримала там свої заощадження. А термос, вочевидь, після її смерті, викинули на сміття. Так само Мар’яна могла ховати дорогі прикраси деінде – он скільки речей у її спальні й кабінеті. Він шукав золото під землею, але абсолютно нездатний шукати його в жіночій спальні. Щоб це усвідомити, йому треба було прийти сюди.
Чеканчук, який ніколи не переймався забобонами, вражено подумав: а чи не ті сережки принесли Мар’яні нещастя? Втім, це було так давно, в неї по тому було й багато щастя... В їхньому бараку був Мирон Чобану, кремезний невисокий непривітний молдаванин. Він крав гроші у своїх сусідів. Частину грошей заробітчанам перераховували на рахунок в Ощадбанк, частину виплачували готівкою, яка лежала в тумбочках чи під матрацами – великі пачки радянських червінців і четвертаків. Той, хто крав золотий пісок, мав справу з міліцією. Той, хто крав гроші в сусідів, мав справу з дикою стихією самосуду, куди міліція не втручалася. Низького кремезного Чобану вбивали всім бараком. Його били по голові десяток пар ніг, а він дуже довго не вмирав. Потім мерзлі чоботи таки знайшли те місце скроні, яке... Всіх мешканців бараку без винятку змусили хоча б раз копнути крадія. Роздали крадені гроші тим, хто скільки недорахував зі своїх запасів, – усі казали правду. Потім поділили порівну гроші, зароблені Чобану. Коли Чеканчук повернувся до Києва, він вніс дві тисячі за свою однокімнатну квартиру на Оболоні – збирав гроші на більшу, думав будувати життя з Ларисою. В нього ще лишалося на меблі. А ті сімсот карбованців, свою частку від грошей убитого крадія Чобану, довго тримав окремо. На них і купив для Мар’яни платинові сережки з манюсенькими діамантами. Де вони тепер? Чи розповіли б вони таємницю загибелі Мар’яни? Чи вони спокійно лежать у якомусь із закутків цієї оселі, чекають на свою хазяйку й нічого не відають про її останні хвилини?
Чеканчук постояв на порозі спальні, а потім увійшов до кабінету. Сів до столу, ввімкнув комп’ютер. Там не лише текстові файли. Цілі директорії відсканованого живопису. І в їхньому офісі є ці електронні картинні галереї, а у Мар’яни вдома того малярства ще більше. Чеканчук навздогад відкрив текстовий файл. Там вірші. Звідки вони? Мар’яна цим не грішила. Якщо Чехов писав усе, крім віршів і доносів, а Йосиф Бродський – усе, крім прози і доносів, то Мар’яна Хрипович говорила про себе, що писала все, крім художніх текстів і доносів. Зараз – доба non-fiction, художня література віджила своє так само, як і божевільна любов. Мар’яна виступала в пресі й на телебаченні, обґрунтовуючи і поглиблюючи ці тези. З нею сперечались, її проклинали за пропаганду бездуховного цинізму, а вона уперто вела свою лінію. Ось вони, ці статті з газет, тут, у комп’ютері, і тут же електронні версії найцікавіших читацьких листів – Мар’яна готувала до друку чергову книгу своєї публіцистики. І раптом у цієї прагматичної особи – електронне освідчення в коханні. І вірші, дивні сентиментальні вірші:
"Сьогодні – мій останній бал.
Я буду в чорнім строї.
І буде божевільний шквал
За тихою стіною..."
Треба буде домовитись з Вістом, щоб хтось узявся вивчати творчу спадщину Мар’яни – це, між іншим, тепер надбання України. І, разом з тим, незручно копирсатися в тому, що Мар’яна не готувала для чужих очей. Але чомусь Чеканчукові стало тепло на серці від того, що цинічна Мар’яна, виявляється, писала вірші. Гаразд, все це дуже цікаво, але треба йти. Він ще повернеться сюди, хоча б до цих віршів.
Чеканчук вимкнув Мар’янин комп’ютер. Ще раз зазирнув до спальні. А потім відчинив важкі дзеркальні двері, вийшов до вітальні... До несамовитого калейдоскопу вражень останніх днів додалося ще одне, цього разу відверто містичне. У вітальні, сильно припадаючи на одну ногу, безшумно поралась жахливо потворна істота з великим горбом та перекривленим лицем. Та істота була в штанях, з хвостиком на потилиці. За якимись ледь відчутними ознаками в ній вгадувалася жіноча стать. Вона витирала пил з картинних рам і діжок. Побачивши Чеканчука, хутко заховала віхтя в малесенькій шухлядці біля вішалки при вході, схопила торбу в кутку і швидко зникла за вхідними дверима. Було чутно, як клацнув замок. Якби не цей звук ключа, Чеканчук був би абсолютно певен, що потвора з хвостиком йому примарилась.
Сашко Риженко добре володіє словом, проте не любить писати нашвидкуруч. Але зараз треба поспішати. В газеті чекають на некролог.
– І може, у вас є її фотокартка? У нас в редакції є, вона часто писала для нас. Але хотілося б якесь маловідоме фото. Можна й давнє.
Він – досвідчений автор текстів. Знає, де можна повторити себе, де зачитувати колегу чи класика, а де варто неодмінно сказати щось нове. У його комп’ютері зберігаються шаблони, такі собі жанрові кістяки, на які легко нарощується словесне м’ясо. З шаблоном некролога нібито зовсім просто: він зав’яз у колективній пам’яті. Замацані до повного знецінення, двісті мільйонів разів ужиті "трагічна звіста... у розквіті творчих сил... світла пам’ять про... назавжди збережеться в наших серцях"... А якщо і правда – за трагічних обставин... і правда – у розквіті творчих сил... і правда – непересічна особистість, а не просто штамп, і пам’ять назавжди збережеться – як забути таку? Екраном комп’ютера попливли барвисті мінливі кубики. Не Хочеться продукувати банальний текст. Але в тій тривіальності закладена одвічність життєвих циклів, швидкоплинність народжень і смертей. Усі ми там будемо. Якби знав, де впадеш, відстелив би соломки. Всі під Богом ходимо. Нема часу на філософію. Треба клепати текст. А потім треба буде ще й пошукати світлину. Отже:
Трагічна звістка облетіла не лише інтелектуальні кола України, а й усіх, хто читає книжки, хоча б мимохідь цікавиться культурним життям. У ніч з 17 на 18 листопада на 38-му році життя трагічно загинула відомий мистецтвознавець, публіцист, культуролог, викладач...
О, цей список може бути як завгодно довгим
...кандидат мистецтвознавства Мар’яна Хрипович. Це сталося у селищі Комбінатне Новожахівського району, де пані Мар’яна перебувала у справах Фундації GIFTED CHILD INERNATIONAL, в українській філії якої вона плідно працювала протягом останніх двох років. Корабель, що впевнено ішов океаном життя під повними вітрилами, несподівано налетів на таємний невідомий риф і миттєво пішов на дно.
Мар’яна Хрипович народилась в одній з київських слобідок у незаможній інтелігентній родині...
Так, вона народилась у будиночку без води на Саперній Слобідці. Під Лисою горою. Коли вони познайомились багато років тому, вона мешкала біля червоного університету, наймала кімнатку. А батьки жили, здається, на Сирці. Потім її мама померла, батько одружився з іншою жінкою... Отже,
...народилась в інтелігентній родині в Києві.
Для їхнього товариства було важливо, хто народився в середмісті, хто в передмісті, а хто за межами стольного града. І сама Мар’яна завжди підкреслювала, що вона зі слобідки з-під Лисої гори. А чи має це значення для київської газети, яка замовила некролог по Мар’яні? Виправлять, якщо їм не підійде. Поїхали далі:
По закінченні школи вступила на факультет мистецтвознавства Київського художнього інституту. Вже на перших курсах її статті з теорії мистецтва друкувалися в київських і московських часописах...
...а також, поки не вийшла заміж за Васю Молданського, підробляла натурницею на факультеті живопису свого інституту.