Не до спостережень зараз хлопцеві. Йому хороше і спокійно, забув вігі навіть про випробування.
Коли Стьопа вирішив, що кулеша готова, погладив її ложкою, зняв з вогнища, обгорнув несильним жаром, заходився кликати друзів. Гукнув раз, другий — дарма. Не здивувався, розіслав чистого рушника, вклав на ньому ложки. Знову випростався, покликав. Мовчання. Глянув, як беруться попелом жарини навколо казанка. І так йому стало шкода кулеші, що бідний Стьопа мало не заплакав. Охолоне ж, затужавіє, смальцем візьметься. Яка з того їжа? Прийдуть, скажуть — посипіла кулеша, не той смак.
Ну й хай їм дідько варить з їхніми витребеньками! Не діждуться, щоб він з казанком гасав за ними по кущах та припрошував. Стьопа взяв ножа, одміряв на кіптявому казанкові п'ять пайок, одсипав у миску рівну порцію пахучої кулеші і неквапом упорався з нею.
Загорнув казанок у шмат газети, потім ще й у свою ковдру, поприбирав кухонне причандалля і подався до намету. Влігся, кілька раз важко зітхнув, зручно вмостився і з горя заснув.
Увесь цей час хлопці лежали недалечко у високій траві, до них вітерець навіть доносив смачний запах страви, і час для них тягнувся неймовірно довго. Роман усе те вигадав, уклав їх отут і пояснював, що так випробовували новачків козаки. Тобто, не тіль-
кн так. випробування були різноманітні, а це одне з них.
— Дають йому завдання,— пошепки оповідав Роман,— звари кашу. А самі йдуть наче щось робити. Насправді ж залягають за горбочком десь і чекають, як оце ми. Кличе їх новобранець, кличе — мовчать. Якщо той, ие докликавшись, образиться, покине все і піде, вони йому дають грошей і одправляють додому. А як той сам наїсться і чекає — це, кажуть, вірний товариш, приймемо.
Ьтояч, коли Стьопа, настраждавшись і наївшись, зник у наметі, хлопці вийшли з засідки. Побачили загорнуту, щоб ие охолола, кулешу.
— Молодець,— сказав Роман.
— А те, що він заснув,— про що говорить? — не-вдоволено кивнув на Стьопині п'яти, що стриміли з намету, Василь.
— Не злостися, Васильку,— заспокоїв Мікрон.— Це говорить, що він дуже старався.
Риска в розпачі. Три дні хлопці на острові, а вона не може туди добутися. Вже й з мамусею домовилась, що, коли Василь візьме її під свій нагляд, то дозволять їй поїхати туди. Та лихо — піхто з острова не показується в селі. Лишалось одне — чатувати иа березі, шукати якоїсь нагоди.
І нагода трапилась.
Крапка теж надходила на берег. Ні, не для помочі подрузі. Досить з неї Рисчиних вигадок. Та все ж не хочеться, щоб та подумала, ніби Крапка зрад ниця. Отож приходила на берег, а думки її — дома. Кузина привезла якусь олійку, щоб не смаглявіти па сонці. Крапка кожен ранок маже нею шию, почки, носик. Може, вона стане красунею? І їй так кортіло додому.
А Риска тримала руки в кишенях шортів і напружено думала, що може їй обіцяти поїздка на острів. І випадало, що в кожному разі самі лише неприємності. "Правду мама кажуть, що зі мною завжди пригоди. Добре зараз Крапці". їй раптом стало жаль усіх, кому вона завдає мороки та клопоту. Вона навіть картала себе, згадала докірливі очі матері і її слова:
"Ларисо, чом це, куди б ти не пішла, за тобою золоті верби ростуть?"
Навіть хлопців їй шкода. Вони, мабуть, ніколи й не знайдуть скарбів, а вона їм ще й псує хорошу гру.
Риска почувала себе зовсім невпевнено.
— А мо' я піду вже? — обережно питає Крапка. Риска хотіла одповісти, та раптом побачила човен.
Хлопець у ньому завзято налягав на весла. Стьопка Деркач!
— Крапочко,— у голові Риски вже визрів чіткий план, невпевненості наче й не було.— Он добувається до нас Стьопа, забирай його і йдіть собі.
Крапці тільки цього й бракувало.
— Я сховаюсь он за тим горбочком. А ти, як відійдеш з Деркачем трохи далі, щось голосно гукни, щоб я почула. Зрозуміла?
І Риска вмить метнулась до схованки, тільки волоссям майнула. Мало пе налетіла на Петра.
— Ти знову спішиш, лялечко? — намагається спинити її, але Риска прожогом кидається вбік.
Петро озирнувся навкруги, силкуючись збагнути причину Рисчиної втечі, побачив човна і Стьопу Деркача в ньому. Відразу ж позадкував у кущі.
Стьопа, забачивши Крапку, поважно і статечно вийшов на берег.
— Добрий день,— першою озвалась Крапка.
— День добрий,— буркнув Деркач. Наче боявся розтрусити свою поважність.
— Ти чого приїхав?
— Треба. А тобі яке діло? — закінчив нечемно.
— Та мені зовсім однаково, чи знайдете ви скарби, чи ні....
— Тю на тебе,— скипів Стьопа.—Ти звідки це взяла?
— Не скажу. Ніколи мені з тобою розмовляти, біжу додому.
— Я теж. По дорозі розкажеш.
Степан похапцем прив'язав човна і пішов за Крапкою.
— Ну так що? Звідки ти знаєш?
— А твоє яке діло? — випалила йому Крапка, віддячуючи хлопцеві його яс монетою.
— Що? — оторопів Деркач.
— А от що! — і Крапка щосили заверещала просто в обличчя Деркачеві.
Від несподіванки Стьопа аж присів. А Крапка повернулась і, залишивши хлопця в нечуваній збентеженості, побігла до села.
Риска почула Крапчин крик і поволі висунулась з-за пагорка. їй хотілось бігти швидше, швидше до човиа, але обережність перемогла. І недарма. У човні сидів Петро і щось там длубався.
Нарешті він озирнувся, сплигнув на берег і пішов геть. Що він там робив? Та розмірковувати не мала часу. Риска підбігла, одіпхнула човна і вже по воді наздогнала, стрибнула в нього.
Відчуття безмежного задоволення оволоділо нею"
І разом з тим — велика втома.
Човен вже виносило па течію. Риска склала весла, лягла па кормі. Хай однесе трохи вниз, там хлопці її не побачать.
Сонце пестило Риску, а вона так любила вогонь і сонце. Дівчина заплющила очі, підставила обличчя легенькому вітерцю. Яке глибоке голубе небо. Які дивні хмари. Одна з них — справжнісінька фортеця. З палацом. А той палац вибудував для своєї нареченої Гілеї Летючий Козак. Не інакше. Палац з самого тільки дорена! А далі — маленькі хмарки, наче табунець білих лелек.
Може, навкруги все було таким же й тоді, коли Летючий Козак кохав Гілеіо? Вона пригадала, як Стьопа Деркач написав Крапці, що кохає її. Крапка відповіла: як станеш кращим учнем: у класі, тоді будемо дружити. А Стьопа їй каже: не подужаю.' І після того нахапав ще більше двійок.
Потім Риска почала вгадувати, що скаже мати, коли прочитає її записку. Швиденько заспокоїлась. Мати ж не знає, як і чим вона добувається на острів.
Леле! Знесло човна вже занадто. Треба братися до весел. Але що це? Вода!
Вода вже хлюпала вище насланих на дні дощечок. Дівчина ще не бачить, звідки взялась ця вода, і починає вихлюпувати її руками. Глянула під корму — і тьохнуло серце. Там зяяла велика діра, замазана мулом, котрий відвалювався тепер і танув, наче цукор у склянці чаю.
Вмить пригадалась скоцюрблена постать Петра ■у човні. Риска випросталась, озирнулась навколо і зрозуміла ще одне: до берега їй не доплисти.
Степан, клеиучи і Крапку, і всіх дівчисьок на світі, чвалав додому. І доручення, дане йому Романом, вже не здавалось таким важливим, щоб його ото було відправляти з острова. Мовляв, розвідай, що там чутно в селі, чи не збирається хто з дорослих приїхати на острів. Розкажи, що все гаразд, заспокой, щоб не турбувалися і не їхали. І привези вишень. А що він вдіє, коли хтось з близьких надумав провідати їх? Знову скажуть — не справився.
Незабаром Стьопа обійшов домівки усіх друзів і попрямував до Романової.
Обережно розсунув порохняві дошки паркану, щоб Тітус не почув, і побачив Крапку. Вона стояла перед своєю міською родичкою, і обоє роздивлялися білу-білісіньку кофтину з мереживом на манжетах і біля комірця, яка була надягнута па Крапці. І кофтина, і Крапка й справді були красивими. Степан важко зітхнув і опустив дошки. Він не хотів ще раз зустрітись сьогодні з Крапкою.
Треба ж було цьому прншелепкуватому дівчиську забагати його п'ятірок. Як трієчник, то вже й дружити не можна? Чи як?
Отак гірко міркував Стьопа, аж доки пе дійшов до свого садочка, знічев'я зірвав вишию, посмоктав. Помітив, що де-не-де достиг аґрус, і поліз під тин у зарості, відшукуючи смачні ягідки. Його погляд упав на сусіднє дворище.
Там стояв у трусах Петро, його сусіда-недруг, і приміряв блакитний старовинний жупан. Одяг і почав оглядати себе в невелике люстерко, припасоване на стовбурі груші.
Степан обережно порачкував од тину. Бракувало йому ще наразитпся й на того дурисвіта. Але що це всі заходились чепуритись? Мо' самодіяльність сьогодні в клубі? Та нехай їм грець, хай бавляться, а Стьопі, далебі, вже зовсім ніколи.
Полум'я кидає грайливі відблиски на похмурі обличчя хлопців. Найближче до багаття сидить загорнута в ковдру Риска. Вже все перебалакано, всі встигли обуритись із пригоди і порадіти щасливому її кінцеві. Більш за всіх лютував Василько. Він ще й досі ие охолов.
— Якби я знав, що це ти, я б тебе не рятував,— цідить він до сестри.
— А мене витягнув Роман, а не тн,— спокійно і зухвало чується з отвору ковдри.
Це таки правда. Коли вони почулп відчайдушний Рисчип крик, всі кинулись у воду. Лише Роман
зіштовхнув човна і, випереджаючи плавців, щосили гнав до людини, яка тонула. Він першим опинився біля змореної Риски.
— Діло наше кепське,— розмірковує Роман.— Човен зник. Риска зникла. Стьопа такий ґвалт зніме по селу, що ось-ось тут ціла флотилія висадиться.
Мікрон заклопотано помішує щось в казанку — він сьогодні кухарює. На ньому мамин фартушок, уже в чорних плямах сажі.
Вечеря готова. Василь встає і розмахує рукою, в якій повинен бути капелюх з пір'ям, виставляє вперед ногу, звертається до сестри:
— Мадам, ласкаво просимо!
А потім, допомагаючи Рисці підкотитись ближче до казанка, шепоче:
— Ти подумала про матір? Вона навіть не знає, де ти!
— Знає. Я сказала, що ти погодився взяти мене на острів.
Василькові дух перехопило.
— Ще й брехуха!
— Чому? Я й справді з тобою иа острові.
Риска зиркнула з ковдри своїми чорними, чистими і правдивими очима просто у вічі братові.
— Що ж у тебе все-таки трапилось з човном? — добивається Василь. Досі перехресний допит на цю тему не дав наслідків. Риска мовчала. Промовчала й зараз.
— Так що? — Василь стиснув її руку.
,— Нічого,— випростуючи пальці, відповіла сестра.
Роман, вчувши розмову, теж робить ще одну спробу допитатись нарешті.
— Ми знаємо, що ти добре вправляєшся з човном.