Ха-ха-ха-ха-ха-а-а!
На голосний сміх з'являвся татуньо. Соломія вибігала з кімнати. Зенон наздоганяв її і пояснював: він не хотів би, щоб його жінка так багато грала і говорила про музику.
— Як вийдете за мене заміж, то господарство не дозволить стільки грати і співати.
Ось уже розіслано й запрошення: "Маємо честь повідомити, що шлюб нашої дочки... відбудеться... на який маємо честь запросити..."
Йдеться до весілля, а Соломія сумна. Наречений пише зі Львова: "Купую шлюбні обручки..." В хаті Крушель-ницьких шиють виправу. Найняли кравчиню. Все має бути як у людей.
Якраз тоді, коли настала домовленість і, здавалося, немає вороття, Соломія все зрозуміла. І теж вирішила. Тільки — інакше.
Саме над'їхав брат Антін. Найстаршого сина Крушель-ницьких любили і поважали всі у сім'ї. Добре серце і серйозність робили його щирим другом кожного, а любов і співчуття до людини праці вже окреслювали його громадянські почуття. Соломія мала велику довіру до нього. При зустрічі Антін помітив знервований стан сестри.
— Щось мені здається,— сказав брат,— у такому настрої зовсім не обов'язково виходити заміж.
Солошка здригнулась, але промовчала, збираючись з думками. Вони проходили повз маленький сільський цвинтарик. Між густими вітами дерев де-не-де видніли-ся саморобні пам'ятники з глиняними фігурами. Вони зображували чоловіка, жінку, а трохи нижче на чорному тлі виднілися написи, здебільшого польською мовою. Зупинилися. Антін перегнувся через низеньку огорожу, щоб прочитати напис. Солюня дивилася на його зграбну струнку постать, на чіткий, гарний профіль і думала: "Хтось буде мати такого розумного і файного чоловіка".
— Як ти гадаєш, Люнечко, чому так багато на цвинтарі польських написів?
2*
35
Солюня думає щось своє і знехотя кидає:
— Натурально, бо поляків більше.
Антін усміхнувся і пішов далі. Аж на повороті до села відказав:
— Аби мова йшла про натуральність, то, звичайно, так мало бути. Справа в тому, що не поляків більше, а людей, котрі володіють польською грамотою. Навчитися її більше можливостей, ніж української...— Він знов зупинився.— Боже! — сказав із жаром.— Скільки-то ми мусимо зробити для свого народу, щоб хоч трохи виправдати свої знання!
Тепер зупинилася Соломія, вона з любов'ю глянула на свого брата і раптом так жалісно сказала:
— Зенон не любить співів... а замість опери воліє цирк...— і раптом ні сіло ні впало розплакалася. Антін розгубився.
— То не йди за нього, якщо він тобі не любий...
— Легко сказати не йди,— ще дужче ридала Солошка,— а що я скажу татові... не можу так його ганьбити. Та й кудись дітися треба, батькам і так важко...
І, плачучи гіркими дитячими сльозами, вона раптом розповіла братові, як їй тяжко, що наречений зовсім інакше ставиться до всього на світі. Антін намагався її заспокоїти, та вже наче прорвало греблю.
Увечері Антін переговорив із батьком. Розказав усе, що відкрила йому сестра, і наполягав на розриві. Крушельницький слухав уважно, не заперечував, часом хитав скрушно головою, але сина не перебивав. Потім зауважив, що, як на те піде, Соля не зможе залишитися в селі і про це варто подумати. Вони поміркували і вирішили, що Антін забере її до Львова, де вона поступить учитися до консерваторії. Гроші? Ото біда! Грошей батько не має, але якщо позичити в банку? Можна. Тільки під солідну заставу. Гаразд. Під заставу піде хата. А що ж робити? Хто візьме на себе такий гріх — занапастити бідне дитя? Крушельницький — ні. А як справді великий талант має його дочка, тоді вернеться все для інших дітей, від яких тепер одірвати багато чого мусить. А як ні? Як не справдяться сподівання? Що ж, гріха на душі не буде...
На другий день раненько встала Соломія і побігла, як завжди, до своїх квітів, у садок, на леваду... Бадьора і впокоєна верталася додому, а на порозі зустріла батька.
— Що ти найбільше любиш на світі, дитино? — спитав він її.— Не спіши відказувати, поміркуй.
— Мені не треба довго міркувати, та якби думала й рік, однаково скажу: музику і спів.
— А чого б ти найбільше прагнула?
— Вчитися музики і співу!
— Добре. Вивчишся, а далі?
— Буду грати і співати людям!
— Для чого?
— А для чого сіють хліб?
— Щоб жити. А для чого спів?
— Щоб жити і бути людьми!
— Гаразд, доню. Йди до хати і пиши письмові відкликання запрошень.
Не тямлячи себе од радості, влетіла Солошка до хати, швиденько знайшла папір і за хвилину старанно виводила: "...Так що прошу, можете вже обручки не купувати".
А в попівських родинах не вщухають розмови про поведінку дочки Крушельницького. Сварять, вигадують, беруть на кпини... просто сміються. Дивує все. І те, що батько не осудив, не прокляв. "Чи ж то міг порядний священик дозволити таке?" та: "Що то за дівчина,— перш за все мусить бути матір'ю, господинею, а вона пнеться кудись повіятись. Видно, має нахил до розпусти... А може, вона "емансипантка", з тих, що проповідує отой розпусник Павлик? Кажуть, він взагалі..."
Збуджені такими розмовами, вже майже переконавши себе та інших в усіх гріхах Крушельницьких, вони пригадували компрометуючі ознаки, які їхня власна натура підказувала з незаперечною ясністю. Пригадали книжки Франка і Гюго, нестатечну любов до співів усієї родини. Розрив із Зеноном трактувався як збезчещення його, пригадувалися також всілякі вчинки Амвросія Крушельницького, і висновок був дуже "логічний"— недарма багато років він сидить без парафії.
Усі чекали тільки якогось невдалого кроку з боку Крушельницьких, аби почати справжнє цькування. Навіть чоловікові таке не вибачалося в тому галицькому суспільстві, а то жінці, ба дівчині!
Родина вирішила вислати Соломію з Білої на безпечну відстань, аби не дратувати очей запопадливим моралістам. Соломія поїхала до Осипи, яка разом із чоловіком на той час була вислана зі Львова за зв'язок з Іваном Франком до польського міста Ниська. Там, "на мазурах", Бандрівський працював урядовцем, і там Соломія мала перебути якийсь час.
Частина друга КОНСЕРВАТОРІЯ
Мистецтво є засіб спілкування з людьми, а не мета.
М. П. Мусоргський
Розділ І
У ЛЬВОВІ. Соломія не вперше приїздила до Львова, але цього разу відчула, що в місті їй незатишно. Доки у Львові жила Осипа — після заміжжя, в поодинокі Соломіїні наїзди до неї місто здавалося якимсь, сказати б, своїм. Разом із сестрою відвідували театр, вибиралися на мандрівки по околицях. Соломію Львів хвилював, наче давня історична легенда. її заворожували самі назви — ріка Полтва, гори Княжа, Замкова — німі свідки, що та легенда не вигадка, яка не полишає слідів, а правда. Згадували "Слово о полку Ігоревім", яке колись начитував татусь, про князя Ярослава Осмомисла...
У її вразливій уяві малювався образ величного князя-лицаря, який плечима підпирає гори, а вона, маленька, стоїть біля нього, майже невидима, як пташка. Він не звертає на неї уваги, а вона не боїться його — він свій, і вона йому своя.
Часом мандри заносили її до Успенського собору, і там, під високою аркою, вона ледве вичитувала таємничі слова: "Царь Московский Феодор бысть благодетелем..."
А перші відвідини театру! Захоплена, розтривожена сценічним життям, Соломія не могла довго заснути, пригадуючи все, що бачила, приміряючи до себе бачене і мріючи... мріючи... мріючи.
Театр! Ось де все буває так, як людині хочеться... Там, тільки там було все, чого потребувала її юна душа,— гра і казка... їй хотілося туди. Жити там, і щоб життя це бачили всі, і щоб казали: "Ви бачите, як грає ця прекрасна дівчина? Яке прекрасне життя!"
Такі мрії відійшли разом із дитинством, але думки про театр як про найсвітліше і жадане для себе місце на землі залишилися.
Тепер було не до мрій. Треба було діяти. Досвід, набутий під час перебування "на мазурах" у сестри, примушував діяти рішуче.
Документи в консерваторію відвіз Антін, і Соломія перебувала в сестри до початку занять.
До Білої більше не поверталася. На плітки та поговір звертала уваги менш за все. Жаль було тата, рідних — за віщо ж їм терпіти од ревнителів старосвітських чеснот? Зенона ніколи не згадувала. Ні добре, ні зле. Врешті-решт він був звичайним поповичем. Незабаром одружився, незабаром якось і помер. Єдиним наслідком його сватання стало те, що після нього жоден попович тепер не підступався до дочок Крушельницького. Жодна дочка відтоді не віддалася за священика.
Пригнічений, оповитий незбагненністю стан, що було охопив її, відлетів і не повертався. Натомість зріло переконання, що ніхто інший не зможе її зробити щасливою, доки вона не знайде власної долі в самій собі, доки не відчує повноти існування в самому житті.
Трапилося так, що коли Осипі надійшов час пологів, у домі не було нікого, крім Соломії. Перелякана зойками породіллі, Соломія все-таки зробила все, що потрібно. Вона допомагала зі спокійним виразом обличчя, щоб не тривожити сестру. І тільки вночі, в лихоманці від пережитого, вона нишком плакала.
Ті місяці, що прожила вона "на мазурах" в Осипи, відкрили їй більше, ніж кілька років у батьківському домі. Допомагаючи сестрі по господарству, вона щодня грала на фортепіано, а ранками виспівувала вправи для голосу. Вечорами, коли повертався з роботи сестрин чоловік, Соломія часом до пізньої ночі засиджувалася з ним за чаєм на маленькій відкритій веранді. Розмова точилася неспішна, головним чином про сучасну літературу, музику. Особливо любила Соломія слухати розповіді Бандрівського про Івана Франка. Дуже часто вони читали його оповідання, поезії. З цих розповідей Соломія вперше почула про Михайла Павлика — поборника соціалістичної пропаганди між робітниками та селянами, про його виступи на захист жіночого руху і про активну учасницю цього руху Наталю Кобринську.
У Соломії голова йшла обертом: отже, Кобринська не тільки для себе захотіла відвоювати право на те, щоб займатися улюбленою справою, право самій визначати свою долю, але є і виразником якогось жіночого руху? Це надавало Соломії впевненості у власних вчинках, більшої ваги її рішенням і допомагало краще усвідомлювати мету.
Бандрівський розповідав їй і про новоутворену партію радикалів, на чолі якої стояли Іван Франко і Павлик. Громадське життя тогочасної Галичини ставало для неї зрозумілішим. Природний розум Соломії не вдоволь-нявся фіксацією окремих фактів, класифікував їх, узагальнював.