Кармелюк тажш усією душею пив радощі сім’ї. Він пишався своїми пре-чарівними синками, любив їх, особливо старшого, надзвичайно ніжно. Повертаючись після праці денної у свій щасливий куточок, він брав його собі на коліна, підкидав, удаючи верхового коня, пестив йогб, лепетав з ним на його оригінальній мові, виймав з кишень саморобні цяцьки.
—— Дивись, Іване, який він у нас гарний та біленький, та рум’яний,— справжній козак! — казала Маринка, горнучись до чоловіка й любовно зазираючи йому в очі.
— Козак! — відповідав на це з гіркотою Кармелюк, і обличчя його хмурилось.
. — А хіба скажеш ні? — щебетала весело жінка, зовсім не помічаючи враження, яке справляють її слова на чоловіка.—• Бачиш, який! — надувала вона кокетливо губи.— Я йому викохала такого велетня, а він ще...
— Не мені ти викохуєш їх, а панові, щ перебивав її різко Кармелюк.— Готуй для панських канчуків!
При цих чоловікових словах Маринка блідла й, обхопивши рукою свою дитину, шепотіла побілілими губами:
— Бог з тобою, Іване, що ти говориш, що накликаєш? Пан милостивий... Він не одбере од нас свою ласку...
Кармелюк мовчки спускав сина з колін, одвертався од колиски й поринав у понуре мовчання. Маринка притихала, забивалася в куток і з тремтячим чеканням стежила за тим,, чи не розійдуться складки на обличчі чоловіка, чи не покличе він її до себе?
Такі несподівані зміни в настрої Кармелюка траплялися доволі часто. Маринка нічогісінько не знала, що робити в такі хвилини. Вона не розуміла, про що думає її чоловік, чого він хоче? А Кармелюк думав про багато що і багато чого хотів, тільки нікому було йому розповідати про свої думи, і мовчки виношував він їх у своїй голові. З самим тільки дідом любив розмовляти Кармелюк.
— Що то буде далі, дідусю? — питав вій старого, який дедалі все більше занепадав на силах.—Пани поки що притихли— переполохалися: бачать, що російський цар жене Наполеона й добрався до його барлогу,— так і ні шелесь! А пам’ятаєте, як було попіднімали вони голови, коли пролетіла чутка, що наші православні в якійсь битві з французом не встояли?
— Пам’ятаю...— кивнув головою дід.
— А потім одразу притихли, як наш цар узяв у француза їхнє головне місто Париж 17. А от що тепер заспівають? Цезаря ж самого французького, антихриста Наполеона, заслав цар на поселення й посадив французові свого короля 18.
— Свого? — дід підвів червоні, засльозеиі очі на ікони й перехрестився.— Воістину врятував, урятував господь! Пропали б ми зовсім, коли б знову опинилися під католиком!
— Та й так не солодко живемо,— процідив крізь зуби Кармелюк.— Тільки тепер ось гомонять усі, що цар одбере нас у панів і дасть волю! — і Кармелюк жвавішав ї весь загорявсь од надії.
Темні очі Кармелюка при цих словах сипали іскри, а обличчя сяяло безоглядною відвагою. Маринка любувалася в такі хвилини своїм чодовіком-красенем і завмирала від щастя.
— Немає в нас тепер згоди, не стоїмо один за одного дружно...—дід сумно хитав довжелезними сивими вусами,
— Придушила неволя!..— зітхав і Кармелюк.— Та ось як цар дасть волю, то й виправимося!
— Ой воля, воля!..— простогнав дід.
— Діждемося! — скрикнув Кармелюк, схоплюючись на ноги й розправляючи свої могутні груди.— Поляки вже нюхом чують біду. Ось і наш, хоч і як кривиться, хоч і як хмуриться, хоч і як чухає потилицю, а все-таки змушений погодитися зі мною — і ось повертає селянам одібрані в них грунти, дозволив у своїх лісах пасти худобу, подарував два дні на тиждень, дозволив збирати сушняк...
Минуло літо. Переможне російське військо, вкрите славою, почало повертатися в Росію. Європа була втихомирена і в подяку запропонувала Росії герцогство Варшавське 19. З жахом почули поляки свій вирок: замість відтворення старої Польщі, замість відновлення золотої шляхетської свободи, доля віддала їх усіх в остаточне підданство Росії, знищивши4 останню тінь незалежності. Нові підданці — варшав’яни — могли ще розраховувати на поблажливість' благословенного богом царя, але колишні підданці, пани Литовського й Південно-Західного краю, які під час навали французів сприяли ворогові й виявили одверту зраду цареві,— чи могли вони сподіватися чогось іншого, крім помсти? І ось посунула вся польська шляхта до Варшави назустріч державному переможцеві — вітати його й благати прощення. Засмучені, занепалі духом, пригнічені страхом, залишали пани свої маєтки, прощаючись з ними, може, навіки, запобігаючи перёд народом, який вони вимучили. А народ, ждучи кращого майбутнього, добродушно прощав своїх гнобителів і мовчав, ждучи волі.
Не чекали вже селяни повернення панів, як несподівано вони всі повернулися до своїх маєтків, і повернулися радісні, владні; великодушний цар простив усе польській шляхті, ствердив її попередні права та дарував ще й пільги. Попідіймавши високо голови, пани повсідалися знову в своїх палацах, повсідалися, сповнені влади й навіть подвоєної ненависті до хлопа за те, що в період збентеження й перепо-лоханості вони змушені були запобігати перед бидлом.
Головчинці притихли... Ніби чума пройшла по всіх хатах і забрала з собою радощі життя. Ключар одразу збадьорився й знахабнів у поводженні не тільки з простими людьми, але й з Кармелюком, та й пан став холодний з ним і вже договорював, що треба підтягти розледачіле хлопство. Ключар не минав тепер нагоди, щоб так чи інакше заплямувати перед паном Кармелюка. Це нашіптування тепер досягло цілі; колишня досада панова за поступки своєму управ и-телеві в дарованих хлопству пільгах, коли її під’юджували доносами, перетворювалась у недобре почуття. Пільги ті, що трохи, звичайно, зменшували прибутки, дратували пана, а одразу одібрати все в людей було ризиковано.
Стояв теплий вересневий день. На зеленому лузі, що його оточив підковоподібною стіною уже прибраний у всі кольори осені розкішний ліс, розташувалося мальовничою групою пишне панство, яке зібрав Пігловський па облаву. Весь лужок на великому просторі був застелений дорогими килимами, на яких красувалися таці з усілякими стравами, кошики з фруктами, посуд, золоті кубки, сулії, фляги й запліснявілі пляшки. Збоку на узліссі численна челядь розпаковувала великі коші з провізією.. Біля вогнищ метушилися кухарі; тут же товпилися конюхи й псарі з собаками на смиках і на шнурах; потомлені пси лежали покотом, повивалювавши червоні язики й швидко дишучи. З різних місць лісу весь час виходили пани і навіть панії; роздратовані невдачею полювання, вони мовчки сідали на килими, передаючи рушниці пахолкам, що до нах підбігали.
Була цілковита невдача. З самого ранку завдавало собі роботи панство, і внаслідок п’ятигодинної праці з’явилася лише невеличка купка лисиць та зайців. Ні одного вовка, ні одного барсука, ні одного кабана! Пан Пігловський, який скликав гостей у свої заповідні ліси, сидів роздратований, сердитий і нервово кусав свої тонкі губи, покрикуючи час від часу на слуг, що метушились навколо панства. У різних групах товариства точилися жваві перехресні розмови: згадували вдалі облави, обговорювали добрі властивості собак і коней, розмовляли й про політику.
Пані Доротея, все така ж квітуча й огрядна, демонструвала перед товариством пару чудових вовкодавів.
— Добрі пси, розкішні пси,—заздрісно повторював знавець пан Фінгер.-— Шкода, що пані не хоче продавати, а я б заплатив сот чотири злотих.*,
— На бога, пане! — протягла втомленим голосом чарівна молода жінка, напівлежачи на килимі...— Якщо малжонок наповнить наш двір такими звірами, то я ж боятимусь і вийти...
— Щодо мене, то я радий був би наповнити мій двір справжніми ведмедями, щоб охороняти мою крулеву...
— Од викрадачів?..— підказала, недбало засміявшись, красуня.
— Пан такий ревнивий? — спитала насмішкувато пані Доротея.
О, пан маршалок має на те рацію,—встряв до роз-
мови й Пігловський, із зусиллям викликаючи в себе люб’язну усмішку.— Чоловік, який має такий скарб, мусить турбуватися про нього повсякчасно.
. — Але, проше пана,— відповіла, ніжно всміхаючись, красуня,— дружина — не бездушний скарб, і її, без її згоди, важко вкрасти.
При цих словах дружини пан маршалок увесь почервонів від задоволення й, кинувши на дружину закоханий погляд, промимрив:
— Утіхо моя!
Молодь' голосно підтвердила думку чоловіка...
І справді, пані Розалія виправдувала загальний захват, То була чарівна жінка, тонка й гнучка, як очеретинка. Обличчя її й пречудові руки вражали своєю мармуровою білістю; шкіра була така ніжна й прозора, що крізь неї, мов крізь найтоншу порцеляну, просвічували голубі жилки. Білість і ніжність шкіри відтінялися ще яскравіше чорним і блискучим, мов крило ворона, волоссям, котре обрамляло довгасте обличчя пані м’якими хвилями. Навколо ніжного рота її лежала втомлена усмішка; темно-сині очі, опушені довгими стрільчастими віями, дивилися млосно, майжо сумно,— і вся вона з своєю гнучкою постаттю була подібна до водяної лілії, осяяної місячним променем.
Шумливий гамір молоді перервав гучний голос пана Янчевського, що з’явився на узліссі.
— А, пан Демосфен! Пан Демосфен! Нарешті!— почулися навколо голосні вигуки.— Ось хто скаже пишну орацію на честь нашої божественної німфи!
— Що Демосфен, то — Демосфен, але, незважаючи на весь жар мого серця, орації виголосити не можу, бо голодний і спраглий! — відповів Янчевський, важко віддихуючись і витираючи хусткою червоне, спітніле обличчя.
На ньому був зелений мисливський каптан, через плече висіла на перев’язі рушниця, а коло пояса теліпалися два здоровенні зайці.
— Хіба таку я гадав принести жертву до ніжок нашої чарівної Діани20? — промовив він, одв’язуючи зайців і кладучи їх коло ніг пані Фінгер.— Але, пане сусіде,— вигукнув він, випростуючись і звертаючись до Пігловського,— як бога кохам, з пана належить великий штраф за те, що він примусив мою шляхетську утробу марно вимучитись!
На обличчі Пігловського з’явилася погано прихована досада.
— Сам, пане добродію, згризу себе й не тямлю: що це сталося? Куди порозбігалася дичина?
— Осмілюся доповісти ясному панові,— промовив у цей час ключник,— він давно вже не спускав з Пігловського очей, вичікуючи тільки зручного моменту,— осмілюся доповісти,— сказав він знову, боязко наближаючись до Пігловського, зігнувши підлесливо спину,— осмілюся доповісти, що розігнали...
** Що? — перепитав Пігловський.— Хто розігнав?
— А хлопи...
— Бестії! Бидло!! — гаркнув Янчевський.
— Як хлопи? — скипів Пігловський.
— А так, ясновельможний пане! — зітхнув співчутливо ключник.— їм не знаю хто дав дозвіл збирати в панських лісах сушняк, кажуть, що Янко...