А що? (Вполголоса, с таинственностью). Вiдьма, чарiвниця.
К о з а к и (толпятся около него). От! як! Ану! розкажи! А що там таке?!
И г н а т. Хай менi очi вилiзуть, коли вам неправду скажу. Ото, братцi, прямо кажеться, що на вовка помовка, а злодiй кобилу вкрав. От, року пiвтора тому, усi казали про Гапку Мотрошиху, що буцiм вона вiдьма та що до неї iз синього кута змiй лiтав. Або яка шкода у кого зробиться,— усе вона! Або болiсть кому прилучиться,— усе Гапка винна! А як її убить хотiли, а вона утекла, тодi всi казали, що у сороку перевернулась та й улетiла к дияволу. Аж, братцi! ото вона спасенна душа: перетерпiла що, та нi за вiщо! Пiсля того я її бачив! Та де бачив? У монастирi. Не їсть, не п’є, Богу молиться! А ми он що на її узворотили. А се, панове, що не дiялось, так от нехай мене хрест поб’є, хай я крiзь землю провалюсь живий, коли се не так,— се все ота бiсова дiвчина! Вона i Саву так зурочила. Хотiла вона i мене загубити, i ото, бачу, таку мороку напустила, що я її сватати став, так сохранила мене цариця небесна! Подумав я тодi божої матерi молебень вiдправити. Тiльки що вiдправив, а у мене очі й розкрились. Воно, бачиться, молитва й одолiла дияволову силу; так вона бачить, що нi, не на того напала, учепилась за другого та й поволокла. У мене ще тодi догадка була, та все так та так, а ото вже, тижня зо два, був я на луцi, що на праву руку од лiса. Сонечко стало сiдати, дивлюсь: змiяка такий престрашенний летить, а з хвоста так iскри й сиплються; приглядiвсь... аж на змiяцi сидить вона, Савиха, а на головi у їй такi предиковиннi квiтки, що й розгадати не зумiєш. Я як перехрестивсь, та як тричi плюнув, та як крикну:
"Во iм’я отця й сина i святого духа амiнь!" Як же по всьому лiсу піднiметься вiтер, та як загирує, та пiд змiяку, а змiяка той так i шелехнув! Тут де не возьмись ключа чортiв, i чорних, i синiх, i вишневих, i всякових: як пiдняли вони за волосся Катрю та й шмогонули оп’ять к злидню! А се ж, мабуть, летiла вона яку шкоду нам вчинити. Отаке, панове! Щоб мене Бог убив, коли я хоть на ниточку збрехав!
М а к с и м. Ну, Бiг же тебе спас, що ти на їй не оженився!
Г р и ц ь к о. Воно й по лицю видно було, що вона вiдьма. Менi ще тодi, як усi казали на Гапку, не вiрилось. "Ох, не Гапка се, кажу,— iнша, мабуть!"
Н и ч и п и р. Бiдна Гапка; от согрiшили ми, що казали так! Тепер вона свята буде.
С т е п а н. За се нам треба перед нею опрощення прохати.
О н и с и ф о р. А ту, бiсову, покарати!
А н д р и й. Покарати, покарати. Хiба спершу Біг смертi завдасть, а то сучий сии буду, коли не уб’ю її.
С т е н а н. Воно так на свiтi діється, що вже хоч як, а хто по закону iде, то той законне й робить, а хто нi людей не слухає, нi Бога не почитає, того й дiла казна-якi. Бо хто по-божому iде, то у того тiльки те й на думцi, щоб як то угодне Боговi зробить, а вже хто супротивник Богу, то той i до людей уже не такий, i не те, сам собi вадить! Так я кажу, панове?
Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Так, так.
С т е п а н. Ну, от бачите, хоч би оця вiдьма! Вона, бач, не на те пішла, що Бiг звелiва, а все як би насупротив, мов нечистому угоднеє, а не Боговi, так от її дiла казна по якому! А то вже хоч i сей Сава; аже ж вона що робила пановi Ігнатовi, а вiн, як чоловiк Боговi угодний, не зразу на її поваживсь, а преж у божу церкву пiшов та божої матерi молебенъ вiдправив, так от його й Бог не зоставив. Сказано, що хто який до Бога, такий i Бог до його! От доброму не попустить Господь ввiйти во iскушенiє, а як поганий та стане у його на думцi недобре, так i Бiг од його одступиться, так вiн так i пропаде. Далебi, так i пропаде, панове!
К а р п о. Та що ти свою мову так розпустив — бач, який мудрений!
С т е п а н. А хiба ж я не так кажу!
К а р п о. Вiрим, вiрим. Та ти ж чоловiк розумний!
С т е п а н. Може, я розумний, а може, i нi, тiльки що я кажу, так се воно так i є.
П а в л о. Що Сава зрадник, то я i сам бачу, і вам скажу, що його, бiсового сина, коли вiн не схотiв по правдi робити, треба убити, а ото, що пан Iгнат казав про вiдьму, то я вам, панове, скажу, що я сим балам про чари не дуже вiрю.
Голоса. Як?
П а в л о. Так, що треба винного, а не безвинного карати. Як заслужив Сава, таку й заплату нехай бере, а за що ж бiдна жiнка пропаде! Се вже, панове, не лицарське дiло, за се нас Господь покарає.
А п д р и й. От тобi на! Ну, жалкий же ти дуже, пане-брате: таку злодiйку не те що вбити — живу спалити!
С т е п а н. Атож! Грiх доброму чинити зло, а супротивника божого карать подобає.
И г н а т. Пан Булюк, мабуть, менi не вiрить!
П а в л о. Да таки i не вiрю.
И г н а т. Хай Бог спасає, щоб я душу свою к злидню нi за вiщо оддавав! Коли хочете, панове, я iще вам побожуся: хай менi руки й ноги вигниють, хай менi очi вилiзуть, хай мене вошi живого з’їдять, коли се брехня! Хай менi душу чорти у пекло потягнуть, коли се неправда! От нам Христом Богом клянуся!
В с е. Вiрим, вiрим! Павло недовiрок.
П а в л о. Як, панове, я недовiрок?
А н д р и й. Та коли ж ти брату свому не вiриш! Хiба ж таки козак стане дурно божиться?
П а в л о. Як хочете... ви волю маєте, а я з вами одповiту за невинну душу не беру.
И г н а т. Ну що ж! Знатимемо i без тебе, що робити: завтра, панове, їхати б туди, бо щоб дияволова сила чого не наробила. Ге, батько! Цитьте!
СЦЕНА ІІІ
П е т р о Ч а л ы й приходит.
П е т р о. А об чiм, панове, радитеся?
И г н а т. Об тiм, пане гетьмане, що ти не гаразд робиш.
П е т р о. Як?
И г н а т. Так, що ми вже скiлько отут сидимо без дiла, сорочки прудимо!
А н д р и й. А меж тим ляхи скоро православну вiру iзженуть.
П е т р о. Панове! І грiх i стид вам так на мене казати. Ви жалкуєтесь на мене, що я вас у поход не веду, а ви б самi мене ганьбували, коли б я вас в несправностi повiв. Я тим часом i пороху, i куль, i самопалiв, i всяких знарядiв надбав, щоб усе у справi було. А тепер тiльки сподiваю запорожцiв, бо вони обiщались злучитися з нами. Тодi можна i в поход: хоч що зробимо, так не без слави. А то що з того, що лякати ворогiв! Та, панове, нащо викiльки накидати: знаю я, що не об тiм ви рахували, а об моєму синовi розмовляли.
А н д р и й. А хiба ти пiдслухував?
П е т р о. Хоч i не пiдслухував, та знаю.
П а в л о. Ти догадавсь, старий. Так: об твоєму синовi розмовляли.
П е т р о. А чи не можна батьковi знати про се?
П а в л о. Батькові то, може, й не можна було б, та гетьмановi треба. Дiзналися ми, що твiй сии iзрадник i нас усiх згубить замишля. От листи, прочитай!
П е т р о. Я вже їх бачив, менi показував Ігнат Голий.
П а в л о. А що то об сім думаєш?
П е т р о. Заставив вiн мене на старостi сльози гтроливати!
П а в л о. Із сльоз нема пуття, а ми поїдемо та уб’ємо його.
П е т р о. Не знаю, як вам i одказати на се: просити вас — скажете, що оступаюсь за iзраднка! Панове! Я ваш гетьмаи: ви самi мене вибрали — я зложу з себе гетьманство, бо гетьману не пристало вам кланяться. Нi, панове, я не гетьман ваш: я простий козак, старий, чахлий — я прошу у вас: змилуйтесь надо мною!
А н д р и й. Як?
П е т р о. Не робiть мене навіть безщасним! Не убивайте мого сина! Коли вже вiн став такий зрадник — я й сам бачу... поїдемо до його, вiн покається, вiн посоромиться батька свого рiдного! Панове... вiн таки наш чоловiк! Далебi! Бачите, у мене нема нi роду, нi племенi, вiн у мене один одним, та й того хочете у мене вiдняти!.. Та лучше ви мене преж убийте, щоб i до моїх ушей не доходило, що його на свiтi немає! Панове! що якби ваш син так... пожалiли б... так i менi! Пожалуйте його: за сеє вас i Бог не зоставить, що ви менi, бiдному, уважите!.. Нащо ж ви мене i гетманом вибрали, коли останню радiсть хочете одняти?.. Першой раз простити можна — а я сам з вами поїду. Далебi, вiн оп’ять буде вiрний наш! Коли вже на його не хочете положить ласки, надо мною змилуйтеся!..
А н д р и й. Бач! Таких зрадникiв багато буде, так усiх без хлости й зоставляти?
П е т р о. Та я йому сам перед вами таку дам хлосту, що не дай Боже! Та ви самi хоч як його покарайте, хоч у глибку на скiльки запрiте, все що хочете — вiн на те заслужив — все, тiльки до смертi його не забивайте! Хiба вам хороше буде, як я на вас цiлий вiк жалкуватимуся? Коли я не вгоден вам, я хоч зараз оддаю булаву свою; i не хочу, i цур йому i пек... Вибирайте собi кого знаете, тiльки мого Саву не забивайте!.. Вiн же колись був такий хоробрий i такий приязний i до вiри, i до людей! Тепер-то я вже бачу: на що поганi люде не призведуть? А вiн собi молодий!.. Одхлостуєм його та й привеземо додому... Я його тодi держатиму! Панове мої ласкавi, нехай уже тодi, як у другий раз що затiє — тодi я не тiльки вас не стану просити — сам перед усiх приведу та так своми руками голову й вiдсiчу! А тепера уже змилуйтеся, простiть, пожалiйте свого гетьмана!
П а в л о. Бачите, як вiн жалiбно просить! Треба його пожалiти. Вiн чоловiк добрий, та ми самi вибрали його гетьманом. Ну, панове, ми пожалiємо його! Так, пане гетьмане, для твоєї милостi можна, да тiльки щоб ти його одхлостував.
П е т р о. Далебi, одхлостую... Самi, кажу, що хочете робiть, тiльки до смертi не забивайте.
П а в л о. Треба пожалiти гетьмана; та i Сава був чоловiк — молодець. Так, вельможний пане гетьмане; тобi ми зробимо вслугу. Гарно, панове!
Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Гарно!
П е т р о. О, спасибi вам! О, дай вам, Господи, усякового добра, i вам, i дiтям вашим!
Д ж у р а (входит). Прихали посланцi од запорожцiв...
П е т р о. Кому угодно, панове? От бачите, сього я i дожидавсь!
Уходит. За ним Павло.
СЦЕНА IV
И г н а т (хочет идти). Щасливо, панове!
А н д р и й. Куди ти?
И г н а т. А що менi з вами тут робити? Хотiв я вам добра, так ви мене не слухаєте! Бiг з вами! Будете каяться i про мене згадуватимете, та пiзно буде!
А н д р и й. Я не соглашавсь простить i не хочу.
И г н а т. Так бач, ви сього Павла слухаєте! А того не бачите, що вiн iз гетьманом заодно! От вiн i менi не йме вiри, i на хрест мiй великий не поважає; каже, що я iзбрехав. Що ж, коли я збрехав, так нехай i збрехав!
О н и с и ф о р. Нi, пане Iгнате, як? Ми тобi вiримо!
С т е п а н. Ну, а що ж ти тепер нам порадиш?
И г н а т. Я вам нiчого не буду радити: я тiльки спитаю вас, чи можна простити i пожалувати зрадника, бiсового сина, невiрного, онцихриста, знахаря, вовкулаку, що iз чортами запанiбрата? Та ще у бiсового сина аж жижки трусяться, як би нам лихо та напасть iзробити.