Після опилення квітконіжка маточкової квітки знову скручується, і плід дозріває під водою.
А зараз ми піднімемось по Суничці вище.
Сонце було вже високо. Хлопці поробили з паперу пілотки, дівчата наділи брилі, й усі рушили луками туди, де бовванів невеличкий перелісок. У вибалку блищало люстерко озерця. На ньому — ясно-білі цятки латаття в долонях листя.
— Знаєте, чому біле латаття називають іще німфеями?
— Бо в біле латаття перетворилася колись богиня річок Прекрасна Німфа.
— За німфеями можна визначати час. Розкриваються вони о п'ятій годині ранку, а закриваються о четвертій-п'ятій вечора.
Листя в білого латаття велике, кругле, із серцевидним вирізом. Зоно покрите восковим нальотом, всередині у нього багато повітряних порожнин. Це допомагає триматися на воді. В латаття є ще й підводне листя — довге, тонке, схоже на стрічки. Насіння важче від води, але не тоне, бо вкрите слизистою оболонкою, просякнутою повітрям. Німфею треба взяти під охорону закону, бо вона стала рідкісна квітка.
А це — куга. Бачте, яка висока. Суцвіття в неї багатоколоскове. Очерет часто вищий за кугу. Листя в нього прямо на стеблі й таке шорстке, що можна порізатися. Стебло його завершується мітелкою. А хто з вас не любить розглядати качалки рогозу? В тих качалках зібрано плоди літучки. До речі, коріння рогозу і молоде стебло — їстівні. Куга, очерет і рогіз — рослини, що мають властивість швидко розмножуватися, розростатися, наступаючи на водні простори й осушуючи їх.
Тепер придивіться до ряски. Цвіте вона дуже рідко і розмножується вегетативним шляхом. У пластинці є невеличкі кишеньки-пазухи. В них розвиваються маленькі дочірні пластинки, які, дозрівши, відбруньковуються від материнської рослини і дають початок новим особинам. Взимку ряска опускається й плаває під льодом. Влітку вона іноді покриває поверхню водойми суцільним шаром, не пропускає сонячне проміння і створює такі несприятливі умови для життя планктону, водоростей, комах, рачків, що вони гинуть. У такій воді розмножуються бактерії гниття і забарвлюють її у темно-коричневий колір. Ми знайомилися лише з окремими, найхарактернішими представниками рослин, що живуть у прісних водоймах. їх — дуже багато. (Одної осоки, найпоширенішої болотяної трави, на земній кулі більш як 1200 видів!) Більшість із них не мають коріння, прикріпленого до грунту, поживні речовини вони вбирають усією поверхнею, зануреною у воду, розмножуються переважно вегетативно.
Листя в багатьох з них двох типів — надводне та підводне. На зиму рослинки ховаються під водою.
Користь од водяних рослин неабияка: вони забирають з атмосфери вуглекислий газ і виділяють кисень, який сприяє розвиткові у воді тварин і бактерій. Насінням і плодами водяних рослин харчуються птахи. Залишки рослин поїдають безхребетні, які є поживою для риб. Нарешті, такі густі зарослі служать пристанищем для риб і захистом від ворогів під час нересту.
Лісом вийшли до Сунички.
— А цю рослинку,— нагнувся до трав'янистого зеленого кущика Сисой Олександрович,— запам'ятайте. Неопалимою купиною її називають. Чимало легенд про неї розповідають.
— А чому? — зацікавилися діти.
— Чому? — перепитав вчений.— Ви самі зараз побачите.
Він запалив сірник і підніс до рослини. Навколо квітки спалахнуло полум'я. Це видовище тривало мить, після чого вогонь зник, а купина, мовби з нею нічого й не було, зеленіла.
— Що ж то горіло?
— То ефірні масла горіли. Особливі леткі речовини, які виділяє в повітря кожна рослина. До речі, рвати руками неопалиму купину не треба, бо шкіра вкриється невдовзі важкими опіками.
ЧОМУ КРУКИ МУРАШОК БОЯТЬСЯ
Чаплі, вівсянки та хитре чаєня
У густих зарослях живоплоту діти ще звечора обладнали схованку, щоб простежити за життям колонії сірих чапель.
Над Суничкою тремтів легенький серпанок туману. Чаплі, величезні, гарні, сідали в нього, викидаючи ноги, мов літак шасі.
— Що вони там шукають?
— Зараз побачимо.
Через кілька хвилин чаплі одна за одною несли звідти в дзьобах то жабу, то рибу, що виблискувала на сонці дрібною лускою.
— Пташенят годують.
А чаплі знову потяглися до річки, вертаючись щоразу із здобиччю.
— Ну й ненаситні,— здивувалися діти.
— Ой, що це? — здригнулася від несподіванки Віта, почувши з боку луків дивний скрип.— Чи не деркач?
— Він! — підтвердив Геннадій Олексійович.— Ходім на звуки, він близько підпускає до себе людей.
Ступили в густу, високу траву. Деркач заскрипів майже поруч. Обережно обігнули невисокий кущ верболозу. Де він? Яскраво-рудий клубочок шмигнув у зарослі. Валик за ним. Лише після цього птах, мов нехотя, піднявся метрів на півтора в повітря і знову впав на землю. уже біля води. Валик туди-сюди, але далі не пускало болото. А деркач, радіючи безпеці, знову заскрипів свою дивну пісню.
— Деркач — поганий літун. Він рідко піднімається на крило, більше, як ви бачили, бігає. З'являється в нас пізно, бо більшу частину шляху з теплих країн проходить пішки.
— Пішки? — здивувався Валик.
— Так само добираються до своїх домівок і дикий індик, і південноамериканська куріпка, та рекордсмен серед таких "пішоходів" — наш деркач, адже він долає шлях до наших країв аж із Африки.
Трава сягала по пояс. З-під ніг вилетіла невеличка пташка. Вона пурхала поблизу дітей, то піднімались, то падала, мов кликала їх до себе. Груди в неї були жовті, а на дзьобі виднілася ясно-коричнева стрічка.
— Це вівсянка-дібровник, прилітає до нас дуже пізно, в кінці травня. Гніздечко влаштовує прямо на землі, а корм — комашок, різних личинок — збирає на стебельцях трави. Зараз ми, певно, перебуваємо поблизу її гнізда, ось вона й відводить нас од нього.
— Геннадію Олексійовичу,— у Валика загорілися очі,— давайте для колекції яєчко вівсянки знайдемо.
— Ні, Валику,— застеріг вчений,— найкраще, коли підемо звідси й дамо спокій пташці. Адже їй, щоб долетіти до нас і звити на цьому лузі і гніздо, довелося подолати величезний шлях. Зимує вона в Індії та Південно-Східному Китаї, а весною летить на північ, до нашого Далекого Сходу. Потім завертає на захід і прилітає до Східного Сибіру, щоб звідти добратися до Західного Сибіру і, нарешті, з'явитися в європейській частині Радянського Союзу. Скільки тисяч кілометрів долає ця крихітка! То як, Валику, будем шукати гніздечко вівсянки чи ні?
— Ходімо звідси,— знітився хлопець.
— Дібровник цікавий ще й тим, що відлітає зарані: в кінці липня — на початку серпня. Всього в країні живе майже п'ятдесят різновидів вівсянок. Вони — чи не найпоширеніші серед наших зерноїдних птахів. Характерна в них будова дзьоба: навіть коли він закритий, в ньому є щілина. За цією прикметою завжди можна відрізнити вівсянок від інших, навіть зовні дуже схожих на них птахів.
Юннати підійшли до Сунички.
— Тр-тр-тр-тр,— аж здригнулися, так близько був співак.
— Очеретяний горобець,— прошепотів учений.— Теж із родини вівсянок.
На пташиний голос обережно продиралися крізь зарослі очерету. Може б, і вдалося побачити гніздечко очеретяного горобця, майстерно змощене в землі, як раптом Валик попав у яму. Змахнувши руками, він так шубовснув у воду, що оббризкав усіх.
— А щоб тебе! — розсердилася Віта.
— Дивіться, дивіться! — помітив-таки вівсянку Геннадій Олексійович.— Полетіла на той бік. Бачите?
Пташка справді скидалася на горобця. Хіба що відрізнялася від нього чистішими білими, чорними й коричневими тонами забарвлення. Блиснув білий ошийничок, такий же зоб, чорні пера на голові й щоках.
— То самець,— пояснив учений.— Самиці мають інше оперення.
— А я бачив таку пташку в себе на балконі,— зрадів Ігор.— Разом з горобцями прилітала вона взимку до кормушки.
— Може бути,— погодився Геннадій Олексійович,— під час глибоких снігопадів і в сильні морози не лише вівсянки, а й інші лісові птахи прилітають у міста та села, щоб знайти затишок і поживу.
У цьому місці болотистий грунт відступав, і лише густі зарослі очерету, рогози й іншої рослинності нагадували, що нещодавно й тут під ногами була хитавиця. Стали частіше попадатися кущі вільхи. Один і них був майже над водою. За нього й сховалися юннати. Неподалік знову заскрипів деркач. Раз, вдруге... Замовк. А невдовзі йому відгукнувся інший голос. Пташка співала, мов батогом стьобала: "Уїть, уїть, уїть".
— То лиска, або ж водяна курочка. Вона, як і деркач, погано літає, зате добре бігає. При цьому така обережна, що жодне стебельце не зворухнеться.
— Геннадію Олексійовичу,— Ігор тримав у руці невеличке чорне пташеня.— Мертве. І як воно сюди попало?
— А де ти взяв його?
— Під кущиком у ямці лежало.
— То не ямка, Ігорю, а гніздо чайки. А це її дитя. Дай-но мені його,— простягнув руку Геннадій Олексійович.
Він довго розглядав пташеня, навіть подув на нього. А потім, відійшовши метрів за три від дітей, поклав його на землю. І тут сталося несподіване. Пташеня скочило на ноги й стрімголов дременуло в зарослі осоки.
Геннадій Олексійович засміявся.
— Не дивуйтесь: чаєнята завжди прикидаються мертвими, коли попадають у подібні ситуації.
А сонце піднімається все вище. Стала з'являтися мошва. Цілими зграями зависають у повітрі комарі. Віта вже запропонувала збиратися, та Геннадій Олексійович не поспішає.
— А чи знаєте ви тих пташок? — показав угору.
— То ластівки.
— Невже ви не можете відрізнити ластівку від стрижа? Погляньте, в цих крила вузькі, довші навіть за тіло, серповидні. Стрижі, літаючи,
пронизливо вищать. А ластівок три різновиди: міські, сільські та берегові. Міські літають і ловлять комах у верхніх шарах повітря, куди лише
стрижі залітають. У сільських хвіст має глибший вилкоподібний виріз, аніж у інших. Берегові ластівки теж мають свої особливості: верхня частина тіла буруватіша, на білій шиї в них — темний ошийник, немає білого надхвістя. Ходімо, покажу цілу колонію стрижів.
Перебрели Суничку й опинилися у тому місці, де річка немов роздвоювала своє русло. Основне відходило ліворуч, воно тут було повно-водіше й стрімкіше, а праворуч — широченне плесо, яке огинало величезну брилу-острів. Над плесом сновигали тисячі стрижів, полюючи на комах.
— А ось і колонія,— показав у бік острова вчений.— Оті нірки в глинистому крутому березі — їхні гнізда. На п'ятнадцяти метрах, колись я підраховував, вони вирили собі майже чотириста нірок!
Чого кричала вивільга
До табору поверталися полем.