Врешті, вона знала його долю.
Бій на острові довершувався. Козаків ставало все менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось лишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритесь. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм в очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали, смерть боялася підступити до такого несусвітнього зухвальця. Вже й шабля не витримала, переламалася навпіл, то він відбивався веслом. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом...
Наталочка затулила очі. Почула, як радісно заґелґотали поляки... Човен плавав порожній. Зиркнула на короля – той роздратовано відвернувся й пішов геть. Ти не радієш, королю? Ти ж переміг!
І враз вона збагнула. Козаків перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи по собі невмирущу славу!
...Знову гомонів святковий майдан, цвіли вишиванки, рокотав густий баритон:
Кину пером, лину орлом, конем поверну,
А до свого отамана таки прибуду.
– Чолом пане, наш гетьмане, чолом батьку наш!
Уже нашого товариства багацько нема ж!..
У пісні витав упертий, затятий, незламний дух волі, що його залишили козаки.
Пластуни верталися ні з чим. Учорашній чолов’яга зник, мов крізь землю провалився.
Що будемо чинити? – спитав у друзів Северин.
Кожен старався придумати щось рятівне. Один радив пошукати в навколишніх селах; другий казав дати оголошення в газету; третій казав звернутися до пластового керівництва. Василькові ті ради не подобалися; він супив білясті брови, примружував очі, руки схрестив на грудях, як то робив його улюблений детектив, проте нічого путнього на думку йому не спадало.
За нарадою пластуни не помітили хлопця, що прислухався до їхньої розмови, а далі гучно розреготався:
Озирнувшись, Наталочка на мить отетеріла. Коли ж до неї вернувся дар мови, розгублено відрекомендувала хлопця пластунам:
– Це... Антип. Він також шукає шаблю.
– Чортик, антипко? – перепитав Василько.
– Так, це власною персоною, – Антип картинно вклонився; вітер дмухнув на його прилизане волосся, і з-під нього показалися два округлі, як у молодого бичка, ріжечки.
– Маю тобі подякувати, – обернувся він до Наталочки. – Ти дуже мені допомогла.
– Я? – вражено перепитала дівчинка.
– Ти, ти, голубонько! – захихотів Антип. – Мої старі прочули, що привид хоче врятувати якусь реліквію, але довго не могли вивідати нічого конкретного. Вирішили навмання поїхати в Берестечко і по дорозі побачили тебе. Ти була в вишиванці, тому привернула увагу. І треба ж такого: рятувати реліквію мали саме ви, і ти вибовкала про неї все, що знала! – чортяча мармиза розпливлася від задоволення. – Лишалося затримати вас, і на ходу придумав, як це зробити. Досить було змалювати бій, підпустивши романтичного туману, і ти погодилася на все, що порадив. Ха-ха! Дивно, що ти досі не сидиш у колодязі в Тараканівському – орті!
– Падлюка! – скрикнула Наталочка.
– Проте це вже не має значення, – вів далі Антип. – Я знайшов власника шаблі і дав йому адресу покупця. Так що шабелька тютю! Поїде за кордон, можеш не сумніватися. Там добре платять за антикварні речі.
Дівчинка закрила лице руками, воліючи щезнути, зникнути, провалитися під землю. Ганьба, ганьба! Та ще й перед пластунами!
Мов крізь воду, вона почула голос Северина.
– Не тішся завчасу, – казав він Антипкові. – Шабля ще не втрачена. Її ще можна врятувати.
– Яким чином, хотів би знати? – реготнув Антип.
– А ми подумаємо, як.
Наталочка опустила руки й глянула на Северина. Як вона могла забути? Треба вміти тримати удар... Саме це він казав про козаків. Може, спробувати?
Витерла щоки, моргнула мокрими віями.
– Так, придумаємо, – повторила вона, не уявляючи, що можна придумати, коли справа безнадійна.
– Ха-ха-ха! Ти хочеш змагатися? Зі мною? – зверхньо глянув на неї Антипко. – Що ж, гаразд! Я навіть дещо тобі підкажу... В обмін на...
– Не умовляйся з ним, – перебив його Северин. – Він хоче здобути твою душу!
– Що ти, йдеться про дрібничку, – Антипкові очі лукаво звузилися: – Шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси... Я підкажу, де... Щоправда, загадкою... Але якщо ти все ж не врятуєш шаблю (а не врятуєш нізащо), муситимеш брехати кожного дня. З тебе вийде кмітливенька брехуха!
– Не здумай погоджуватися! – знов застеріг Северин.
Але дівчинка лиш похитала головою:
– Я згодна.
– Згоду скріплюють кров’ю, – прошепотів Антипко.
Вона зняла з грудей Северина значок, вколола палець і видавила на папірець, який запобігливо подав чортик, червону краплю. Антипкова пика вдоволено засяла.
– Отже слухай: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав. Не забудь: брехатимеш довіку! – глузливо хихикнув Антипко, ще раз вклонився і ... щез.
– Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? – розсердився Северин.
Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.
– Краще допоможи відгадати загадку, – сказала вона.
Загадка виявилася не з легких.
– Не горіх... Не горіх... – мурмотів Василько і так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.
– Може, замок? Олеський чи котрий інший... – припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови.
Один з пластунів і собі пригадав, що вчора тому чоловічині хтось говорив про Олеський замок, мовляв, там охоче куплять шаблю... Ану ж він послухав доброї поради?
– Не горіх, а тверде – то тверді оборонні мури, – розмірковував Василько. – Не панни... Може, князівничи королівни... Колись один шляхтич посватався до красуні Марціани, дочки олеського воєводи. Йому відмовили, і він пробив собі серце кинджалом у неї на очах. Отже, і сватав, і голову склав. Загадка про Олесько! – переможно завив він.
Пластуни схвально загули, тільки Северин, здавалося, вагався.
– Я мушу негайно знайти батьків, – заквапилася Наталочка. – Так що бувайте!
– Шкода, що ми не їдемо з тобою, – зітхнув Северин.
– Ви й без того допомогли.
– Обов’язково подзвони мені!
– Авжеж подзвоню! – і Наталочка помахала рукою на прощання вже на бігу.
Розділ 8. У якому відбувається шалена гонитва і ще шаленіший бенкет
Батьків довелося чекати цілу вічність, вірніше, хвилин п’ятнадцять. Нарешті вони випливли із святкового тлуму, обоє на рідкість задоволені життям. Тато донесхочу наговорився про автомобілі, уряд, зовнішню політику і знову про автомобілі. А мама находилася, наспівалася, в одної пані побачила несказанно гарну вишиванку й домовилася, що та вишле їй узір поштою, в іншої записала слова стародавньої пісні про облогу Почаєва.
– Яка краса! Яка аура! Не дивно, що шаблю передали до музею. Тут інакше не вчиниш, – захоплювалася вона.
– Ох, мамо... – тихенько зойкнула Наталочка. – Ти досі нічого не знаєш?
Вона розповіла все, що сталося, обійшовши мовчанкою лише свою скріплену кров’ю угоду.
– То це тільки чутки, що вчені з Києва оцінили шаблю на сто тисяч? То нам ще треба кудись їхати? – тато розгублено чухав потилицю.
Але мама відразу все збагнула.
– Мій друже, сідай скоріше за кермо, – розпорядилася вона.
І знов їм летіла під колеса дорога. Поле за полем, село за селом. Раптом з Машкою порівнявся чорний джип із затемненими вікнами і зі свистом вирвався вперед.
– Це вони! Антипко! Тату, жени, жени! – верескнула Наталочка, підскочивши на сидінні.
– Еге! Дай Боже нашому теляті та вовка з’їсти. Куди нам братися до такого шикарного авто, – зітхнув тато, але натис на газ.
Машка побігла жвавіше, проте джип віддалявся. "Машко, будь ласка, якомога поквапся!" – благала Наталочка. І враз вона помітила, що їхнє авто мчало швидше і швидше. "Чи мені вже мариться?" – подумала вона. Але ж ні, за вікнами аж стугонів вітер, придорожні дерева злилися в суцільну зелену смугу. У Машку мовби вселився реактивний двигун! Відстань до чорного авто потроху меншала, ось вони й зовсім наблизилися; ще трохи – і Машка його обжене! Джип нісся, мов чорний смерч; Машка летіла, мов блискавка!
Постовий міліціонер з дива отетерів. Мимо нього проскочив джип, який наздоганяла вітчизняна тарадайка. Це ж треба: старе дрантя, а як почесало!
"Що то значить наш товаровиробник, – прошепотів міліціонер. – Віднині куплятиму тільки все українське!"
Він навіть забув оштрафувати водіїв за перевищення швидкості і ще довго стояв з відкритим ротом, дивлячись їм услід.
Джип пригальмував, пропустив Машку вперед, а тоді, набавивши швидкість, почав притискати її до краю дороги.
– Ненормальний чи що? – лайнувся тато, зіскочивши на обочину. Під колесами щось торохнуло. – Так і шину можна проколоти!
Джип зробив крутий віраж і звернув на дорогу до села Бовдури. Наталочці відлягло від серця. Мабуть, у ньому сидів не Антипко, просто не в міру запальний водій, житель названого населеного пункту.
Проминули гарне містечко Броди, тоді села, які чомусь називалися Гаї.
– До Олеська рукою подати, – кивнув тато на дорожній покажчик, звертаючи наліво, за вказівником.
– Дивно, – мовила мама. – На карті цей поворот не зазначений.
Як тільки вони проїхали, покажчик повалився додолу, а з трави встав Антипко й радо потер руки.
– Їдьте, їдьте, – хихикнув він. Сутеніло, і тато ввімкнув фари. Дорога бралася вгору, через поле, далі минула село, мальовничо розкидане на пагорбах.
Нарешті вони побачили елегантний замок-палац, обведений муром. Стояв він темний і глухий.
Угорі у високих вікнах тривожно відсвічувало червоне вечірнє крайнебо. На даху сиділа ворона. Вона тричі каркнула, тоді вклонилася вправо, вліво, наче артистка на сцені. Здавалося, вона чекала аплодисментів.
– Це не Олесько, – похитав головою тато. Він знав замок із фотографій.
Розпиталися в чоловіка, що гнав з пасовища корову, і той підтвердив: а якже, це Підгірці, вони звернули з траси наліво, а до Олеська було прямо.
Нічого не лишалося, як ставати на ночівлю. Наталочка протестувала, але тато з мамою мали серйозні аргументи.