Та й голос у неї був якийсь особливий — приємний, мелодійний.
— Чортів ти син, Володю! Хитрун! Дипломат! Крутій!.. Повернемося додому — намну я тобі вуха! Начувайся!.. А зараз, — так тому і бути, — лети за мною!
Ми повернули на південь, де менше лісів і де танкам більший простір, перетнули залізницю, річку, що ясніла між низькими берегами, і буквально через п’ять хвилин знайшли те, що шукали. По лісовій дорозі, дотримуючись суворого інтервалу, рухалися танки.
— Ось вона, танкова бригада, хай їм дідько! — радісно вигукнула Ніна. — Знайшли-таки! Тепер — додому!
Вона зробила крутий віраж — і ми повернули на схід.
І тут зовсім несподівано нас атакували чотири "Месершміти". Чи вони наткнулися на нас випадково, а чи ми намозолили німцям очі — не знаю. Та так чи інакше — факт був неприємний.
Ніна пірнула майже до самої землі. Я повторив її маневр. Та втекти, відірватися не пощастило. "Месери" напосіли на нас з усіх боків. Вогненні списи перетнули нам шлях. Залишалося одно — приймати бій.
— Атакую! Прикрий! — почувся у шоломофоні дівочий голос.
Серце моє стиснулося. Хоч Архипенко й казав, що Ніна — льотчиця досвідчена, але було мені якось не по собі від думки, що ведучий — дівчина.
Тим часом Ніна свічкою пішла вгору і там, круто змінивши напрям, схопилася з одним із ворогів, якому на допомогу вже мчав другий.
"Месери" мали подвійну перевагу і були впевнені в легкій перемозі. Один із ворожих пілотів показав мені жестом, що я зараз буду збитий і піду штопором. Мені навіть здалося, що він вигукнув:
— Капут!
Мене охопила злість. Я давно не був у повітрі, і тепер все моє єство бажало перемоги за будь-яку ціну! Звичайно, тут грало роль також те, що я повинен був захистити Ніну. Повинен!
Набравши висоту, я оглянувся. Два "Месери", мов люті пси, закружляли навколо Ніни у смертельній каруселі. Я кинувся їй на допомогу. В моєму прицілі з’явилося темне "пузо" ворожого літака. Я натиснув на гашетку — із нього бризнули цівки вогню. Потім вогонь охопив крила, кабіну, — і вже далеко внизу було видно, як той палаючий клубок врізався в землю.
В цей час і Ніна прошила кулеметною чергою "свого" супротивника. Він задимів і, кинувши машину в піке, швидко пішов на захід.
— Молодець, Володю! — почувся в навушниках радісний дівочий голос. — Тепер їх залишилося тільки двоє! Бий їх, гадів!
Я згадав про наказ командира полку і крикнув у мікрофон:
— Ніночко, виходь з бою! Я прикрию! Затримаю їх! Виходь негайно!
Та дівчина не відповіла.
Я оглянувся — і похолов від жаху. Її літак раптом перехилився на ліве крило і якось поволі, мовби нехотя, почав падати. "Месер", що підкрався і збив її, робив унизу розворот.
"Ах ти ж гад! Фашистська нечисть! Ти таки підстеріг дівчину!.. Ну, від мене не втечеш! Сам загину — а тебе знищу!" — промайнула думка.
Руки міцніше стиснули штурвал. Слухняний літак ніби відчув мій душевний стан і пішов у піке. Я зрісся з машиною і ні про що більше не думав — ні про Ніну, ні про себе. Прагнув одного — знищити ворога! Наздогнати убивцю, збити негідника!
Ось я ловлю його в приціл, наближаюся. Він помітив мене, намагається вивернутися, бере штурвал на себе, щоб круто піти вгору. Та я стежу за кожним його маневром і, коли він раптом потрапляє у саме перехрестя мого прицілу, б’ю одночасно з гармат і з кулемета. Сильна віддача, літак на якусь мить, здається, зупиняється, кров шугає мені в голову, аж тьмариться в очах, — але радість перемоги гарячою хвилею заливає груди, бо "Месер" вибухає і розлітається на шматки!
Я вирівнюю машину. Оглядаюся. Де ж четвертий? Підстерігає мене? Ні, вражений загибеллю товаришів, щосили тікає на захід. "Слабак! Нерви не витримали!" — думаю я.
І тут моє серце мало не вискочило від радощів із грудей: під білим куполом парашута побачив Ніну. Вона махала мені рукою. Підлетівши ближче, я зрозумів — наказує повертатися на аеродром, до своїх. Я заперечно похитав головою. Мовляв, як же покину тебе саму? У відповідь побачив міцно стиснутий дівочий кулачок: виконуй наказ!
Ця мова жестів була нам обом зрозуміла. Я знову заперечно похитав головою і продовжував робити коло за колом, аж поки вона не приземлилася на болоті, в рідкому верболозі.
Я бачив, як вітром шарпонуло парашут, як потягло дівчину поміж кущами по купинах, як вона підтягувала стропи і, нарешті, відстебнула лямки…
Отже, жива, але на чужій території! Хіба міг я покинути її там? Щоб потрапила в полон? Щоб з неї знущалися і глумилися нацистські виродки?
Я промчав понад землею, вибираючи майданчик для посадки.
Всюди кущі, купини, поодинокі дерева. Ніякого сумніву — розіб’юся. Єдиний вихід — сідати на вузьку смугу твердого берега над річкою. Щоправда, брав сумнів — чи не загрузнуть колеса?
Та вибору не було. Я пролетів ще раз, пильно приглядаючись до місця, куди збирався сісти, а потім, розвернувшись, пішов на посадку.
Літак сів щасливо. Я похапцем вибрався з кабіни і побіг щодуху до невеличкої темної постаті, що, припадаючи на ліву ногу, шкандибала до берега.
— Ніночко, ти поранена? — гукнув здалеку. — Чекай! Не витрачай сил! Я допоможу тобі!
Вона продовжувала шкандибати.
— Що з тобою? — спитав я, підбігаючи.
— Ет, дрібниця… Вивихнула ногу… Обійдеться!
Лице її зблідло. Вона схитнулася.
Ні слова не кажучи, я схопив її на руки, притис до грудей і рушив до річки.
Дівчина запручалася, сердито вигукнула:
— Ти що! Здурів? Відпусти негайно!
— Мовчи! — прикрикнув я здавленим голосом, бо йти було важко: висока трава плуталася в ногах. — Тримайся міцніше за мене! А то впущу!
— Залиш мене! Я сама! Як ти смієш!
Вона вперлася кулаками мені в груди, намагаючись вирватися з несподіваних обіймів.
— Перестань, чортеня! — розгнівався я. — Дуже ти мені потрібна, красуня! Аякже!.. Але ж мушу, бо загинемо обоє!
Я ще міцніше притис її до грудей і раптом відчув, що вона принишкла, потім її ліва рука охопила мою шию, а права — плече. Йти відразу стало легше.
— Так би відразу! — буркнув я спересердя, відчувши, як її кучері, вибившись з-під шолома, лоскочуть моє обличчя.
Наші погляди зустрілися. Дівчина дивилася на мене з переляком і подивом. І тут я помітив, яка вона вродлива. Тугі зблідлі щоки поволі почали наповнюватися рум’янцем, темно-оксамитові очі, опушені довгими віями, були виразні й іскристі, а крізь розтулені пухкі губенята пробивалася снігова білизна рівних зубів.
Видно, вона помітила, що я розглядаю її не без захоплення, бо враз спалахнула і відвела погляд.
Зненацька з узлісся заляскали постріли. Над нами просвистіли кулі.
— Німці!
Я кинувся бігти. Поспішав, щоб якомога швидше злетіти в повітря, адже непорушна машина — то прекрасна мішень для ворога.
Вже зовсім недалеко. Сто кроків, п’ятдесят, двадцять… Я дійшов до літака, допоміг Ніні здертися в кабіну, потім забрався сам. Мотор працював.
Стрілянини не чути, зате видно, як від узлісся по купинястій жовтій рівнині, помережаній рідкими кущами, біжать темні постаті.
Я піддав газу. Мотор заревів, і літак, зрушивши з місця і залишаючи позад себе сліди на траві, почав набирати швидкість. Короткий розгін — і машина в повітрі. Тепер тільки б не зустрітися з ворожими "мисливцями", що ширяють у пошуках легкої здобичі!
Нам поталанило. Притискуючись до землі, я повернув на схід, перетнув лінію фронту, дотягнув до аеродрому і, незважаючи на те, що пальне майже вичерпалося, благополучно приземлився.
Заглушив мотор, допоміг Ніні вибратися з кабіни і спуститися на землю. До нас уже бігли. Мчав "Віліс" командира полку…
І тут, на виду у всіх і несподівано для всіх, а особливо для мене, Ніна раптом підняла руки, обняла мене і — поцілувала…
4
Ох, цей Ферапоня!.. Бойовий льотчик, — мав на своєму рахунку чотири чи п’ять збитих літаків, безстрашно кидався в атаку на ворога, — а по натурі виявився дріб’язковим, мстивим і безчесним.
Звичайно, нерозділене кохання — то болюча для серця рана. А Ферапоня, мабуть, сильно кохав Ніночку. Та все ж у будь-якому становищі, на мій погляд, треба бути людиною! Те, що Ніна вибрала саме того, кого вподобала, тобто мене, а не його, не могло бути підставою для ненависті, заздрощів і брехні. А Ферапоня не зміг, як інші, — бо, повторюю, в Ніночку був закоханий весь полк, — піднестися над своїми почуттями і став їхнім рабом. Почуття заполонили його серце, і він почав керуватися ними, а не розумом.
Що ж зробив Ферапоня?
Це трапилося невдовзі після того, як Ніна видужала і приступила до польотів. Поки вона хворіла, я кожного дня відвідував її, розповідав про бої, про перемоги і втрати. Дівчина ставала мені все дорожчою і милішою. Ми й незчулися, як покохали одне одного…
Тим часом у зв’язку зі змінами на фронті (німці шалено рвалися на схід) наш полк перебазувався на новий польовий аеродром. Вночі пройшов сильний дощ, льотне поле розквасилось, і ми, льотчики, "загорали", а техніки "штопали" наші подірявлені ворожими кулями й осколками літаки.
Я лежав на ліжку і з цікавістю гортав грубезний том "Народоведения", присвячений Африці. Книга була багато ілюстрована, і перед моїми очима пропливали племена, що населяли той екзотичний континент. Розкішнішого видання, ніж це, я не зустрічав у своєму житті і подумки дякував долі, що натрапив на цю ще дореволюційну книгу в глухому селі. Переді мною відкривався новий, незнаний і великий світ.
Раптом відчинилися двері — і на порозі з’явилася Ніна. Схвильована, заплакана, губи тремтять, щоки зблідли… Ніколи такою не бачив її.
Я відклав книжку, миттю схопився з ліжка, взяв дівчину за руки, посадив на стілець.
— Ніночко, що трапилося?
Вона схлипнула. Підборіддя тремтіло.
— Цей твій друг… Ця свиня… — вона не могла говорити.
— Чекай, чекай! Яка свиня? — я нічого не второпав.
— Ферапоня…
— Ферапоня?.. Що ж він зробив?
Ніна скинула пілотку, поправила розкуйовджене волосся, потроху почала заспокоюватися.
— Щойно зустрів мене на вулиці… біля клубу… п’яний… Налаяв… Замалим не бив… Як він брудно лаявся! Ніхто при мені не дозволяв собі так лихословити! А він… Та найбільше мене вразило…
— Що?
— Він сказав…
Я стиснув їй пальці, струснув усю.
— Ну, кажи ж!..
— Він сказав, що ти… що у тебе є дома дівчина… Що ти їй пишеш… Збираєшся одружитися… А зі мною тільки так… бавишся… мов кіт з мишею…
Вона знітилася і не підводила на мене очей.