Мама запевняла, що такий період у дитинстві був і в Христини, і в Мирка, хоча сам Мирко не міг згадати, але Тодосько, казала мама, перевершив усіх. Мирко відсилав брата до Христини, Христина ж, похмура й сердита — того року вона закінчила десятий клас і хотіла поступити на фізичний факультет до університету, і скрізь, навіть на пляж носила з собою книжки,— відправляла молодшого брата знову до Мирка, а той мучився над складними Тодоськовими запитан нями.
— Звідки взялося перше дерево?
— З першого зернятка.
— А звідки взялося перше зерня?
— Вітер приніс.
— А звідки узявся вітер?
— Дерева хитались — от і був ві...
— Неправда, дерев не було, бо ж вітер тоді ще не приніс першого зернятка!
— Відчепись.
— А звідки взялася перша людина?
— Від мавпи.
— Першу людину мавпа народила?
— Ох, не мороч мені голови! І сонця не заступай!
— А чому від мене тінь?
— Хочеш, Куцику, я навчу тебе плавати?
— Я вже сам умію, мені тато показав.
Малий побрів через хвилі до височенного камінного хвилеріза, видряпався на нього і стрибнув униз. Перелякано закричала якась жінка, Мирко скочив услід за братом — та даремно вони наполохались:
щосили б'ючи руками й ногами по воді, Куцик плив уздовж хвилеріза.
Тепло від літнього спогаду обгорнуло Мирка, йому бачилось, як рожево, легко й духмяно цвіте якесь чудне південне дерево з дрібно нарізаним листячком і як раптом, несподівано, у найгарячіший і найтихі-ший день, спалахує на морі шторм і запаморочливо хитаються на хвилях маленькі катери, ніби покинуті напризволяще дитячі іграшки. Годинами можна бу-— ло дивитися, як в'яжуть товстелезними канатами катери на причалах, як вправно перебігають по борту матроси, як хижо полюють на кожен шматочок, кинутий у море, гострокрилі чайки. Море було тоді для Мирка вперше, і те "вперше" вимагало повторення, підтвердження, воно переінакшувалось у спогадах і не зникало, а розгорялося, забарвлювалося ще яскравіше, небо ставало синім, аж до болю в очах, море — неймовірно зеленим; за метр від берега вид-нілося дно, воно хиталося й променилося, сонце заломлювалось на кожному камінці, і гірким бувало розчарування, коли синювато-білий камінець, видобутий з дна, підсихав на сонці і поволі набирав сірого тону. Мирко кидав його у море, щоб камінь знову забарвився голубуватим.
Мирко згадував море, і в зеленій морській воді раптом побачив маленьке, дрібне обличчя, воно погойдувалося разом з прозорою водою, і' поки вода не вспокоїлась, не затихла, Мирко не міг як слід розглянутися, чиє то було обличчя. Дівчина зі скрипкою усміхалася з морського дна, сонце заломлювалося в її зіницях і були вони чорні до безтями й сяючі, аж Мирко стулив повіки, аби не засліпнути.
— А, та ну її, ту куртку,— пробурмотів Мирко сам до себе,— межу й без куртки ходити.
Прийшли Христина з Тодоськом, наполохали Миркові видіння.
— Ха-ха-ха! — сміявся малий, Христина теж сміялась, і Мирко пішов подивитись, чого то їм так весело.
Обличчя Тодоськове було геть-чисто розмальоване. Христина має такий чорний олівець, котрим трохи підмальовує собі повіки. Відколи її взяли на роботу в обсерваторію, сестра вдає з себе страшенно дорослу. Переболіло їй, що не пройшла по конкурсу на фізичний факультет минулого року, та й до того ж всі кажуть, що вона знає фізику. Ага, так ось тим своїм чорним олівцем Христина вивела Тодоськові вуса й борідку, продовжила брови, Тодоськове обличчя набрало дорослого виразу, такого потішного при його круглих щоках і круглих оченятах, що справді не можна було втриматися від сміху.
— І тепер я ніколи не буду вмиватись! — радів Досько.— І мене тепер ніхто не впізнає. Мама прийде і не впізнає: хто це такий? Тато прийде і не впізнає! Христко, дай мені маленьке дзеркальце, я подивлюсь.
Ти вже дивився у велике, нащо тобі мале?
— Я не надивився і хочу ще! Припасувавши свої улюблені "ролики", він кружляв по кімнаті і стільки втіхи випромінював довкола, що все веселішало і рушало в танок за Тодосем.
— Твій стіл теж крутиться? Твоя підлога? — запитав, спинившись урешті, але не можучи знайти рівноваги, малий.
— Мій стіл стоїть, то в тебе голова крутиться,— сказав Мирко і замовк, почувши, що з транзистора, над котрим чаклувала сестра, тихенько вибралися назовні звуки скрипки. "Подумаєш, біда велика —
куртка! І не така вона вже нова", —відмахнувся хлопець від мелодії, а вона уперто обволікала все, дівчинка, змокла й босоніж, тримала обома руками скрипку, обгорнену його, Мирковою, курткою, але це не заважало інструментові звучати.
Прийшла з роботи мама — сьогодні був вечірній прийом хворих в її хірургічному кабінеті.
Малий Тодосько підсовував матері своє обличчя, і вона врешті помітила його зусилля звернути на себе увагу:
— Хто це, люди добрі, що за дядько вусатий в нашій хаті? Страх який дядько вусатий...
Мирко чув у маминому голосі все той же смуток, і Христина його чула, напевно, бо тривожно й крадькома дивилася на маМине обличчя, і тільки Тодосько нічого не чув і не розумів, окрім власної радості і власного сміху.
Мамине обличчя було зболіле і тихе, усміхалась вона через силу, надсилу бралася до вечері і надсилу утримувала звичайний настрій. Христина щось дуже довго розповідала про свою роботу, Тодосько — про якусь вельми важливу подію в дитячому садку, мама слухала й не слухала, і всміхалася зовсім недоречно, і відразу похоплювалася, зрозумівши недоречність усмішки, аж врешті Мирко невдоволено перепинив Христину:
— Може б, ти помовчала трохи, бо в мене вуха сохнуть від твоєї балаканини.
Христина так само сердито відбуркнула:
— Можеш не слухати. І взагалі — чого ти шарпаєшся, коли дорослі розмовляють?
— Не сваріться, діти,— попросила мама, однак Мирко вже не міг вгамуватись:
— Така сама доросла, як наш Куцик. Носяться з тобою всі, як з позаторішньою писанкою. Вважай, аби не розбилась. Тільки й чую в школі: твоя сестра, твоя сестра... А що — моя сестра? Велика мені премудрість — на "відмінно" вчитись!
Мама здивовано дивилась на Мирка, таким лихим вона його й не бачила ніби досі.
— Перестань, сину,— попросила вона, і хлопець вийшов до кухні, бурмочучи сам до себе, і знав він, що винна у тій безпричинній сварці зовсім не Христина.
Десь після восьмої з'явився Юрко Литвин, і Мирко страшенно зрадів з появи друга, навіть мама раптом позбулася своєї невиразної усмішки. Юрко почав оповідати про якийсь футбольний матч і про те, що гравець львівської команди, який грає не ногами, а головою...
— Як так головою? — здивувалась Христина.— Кому у футболі потрібна голова, коли там досить лише самих ніг?
Юрко ігнорував це підступне зауваження,— так от, гравець, який забиває голи не ногами, а головою, весь час показував своїм колегам на голову — подавайте, не забудьте, що я не граю ногами!
Сміялась мама зовсім щиро, вона любила Юрка Литвина чи не найбільше з усіх Миркових друзів, той довготелесий і незграбний хлопчак мав у собі таке, що зваблювало до нього людей. Окрім усього іншого, була одна дуже важлива причина, котра підсилювала мамину симпатію до Юрка Литвина.
Якось хлопці готувались удвох до уроків. Тодо-сько сидів удома, він трохи прихворів, і зранку мама була з ним, а в другій половині дня, коли вона пішла на роботу, брата доглядав Мирка
Старші хлопці якраз до самозабуття сперечалися про щось, коли почули, як двері в кімнаті лунко зачинились. Англійський замок заскочив, коли Тодосько зачиняв двері, і тепер хлопці без ключа нічого не могли вдіяти.
— Тепер сиди й чекай, поки мама прийде!— сердито сказав замкнений Мирко, забувши навіть, про що хвилину тому сперечався з приятелем.
Тодосько спершу сидів тихенько, аж на диво тихенько, а потому раптом заверещав і у відповідь на розпитування все тільки кричав і плакав так жалібно, що Миркові аж долоні спітніли з тривоги.
— Чекай,— заспокоював Юрко.— Зараз щось придумаємо.
Він підійшов до відчиненого вікна й визирнув, немов запримітив річ дуже цікаву. І не встиг Мирко зрозуміти, що Юрко збирається робити, а той уже виліз на підвіконня і ступив однією ногою на вузенький, косо зрізаний карниз. Його худе, тонке тіло наче прилипло до стіни, і він посунувся далі, тримаючись за подовгасту заглибину в ній. Миркові все похололо всередині, язик стерп. Ані звуку не міг видобути хлопець з пересохлого горла. Він дивився, як шалений Юрко ступає ногою на парапет балкона, як зістрибує на балкон і зникає у дверях — і весь цей час у сусідній кімнаті верещав не знати з якої причини Тодосько.
Коли Юрко, відчинивши двері в кімнаті, з малим на руках з'явився перед Мирком, той все ще тримався стерплими пальцями за підвіконня. Внизу, на віддалі трьох поверхів, гомоніла вулиця, лежало каміння тротуару й бруківка. Миркові здавалось, що вулиця погорбилась, напнулась і полювала, чигала на його товариша.
— Порізав собі пальця парубок — і реве. От ще мамин синок! — спокійно й навіть якось весело сказав Юрко.
— Дурень ти,— буркнув Мирко. "Це я повинен був зробити,— подумав він.— Це мені належало так зробити".
Про те, що Юрко з'явився, як чарівник, з балкона, оповів мамі Тодосько, і навіть признався, що навмисне замкнувся від хлопців, аби вони не бачили, як він бавиться ножицями.
Відтоді мама, хоч дуже гнівалась на Юрка за його нерозважливий вчинок, утвердилась у своїй симпатії до нього остаточно...
У дверях, прощаючись із Мирком, Литвин сказав:
— Справу я маю до тебе, але відкладемо на завтра. Якось не з руки було при всіх оповідати. Бувай, Троянчику!
"Цікаво, що то за справа",— подумав Мирко, але за мить уже забув об тім: мама, похапцем відвернувшись, витирала сльози, Мирко не міг помилитись, вона таки витирала сльози, і Миркове вухо упіймало шматочок речення, котре мама обірвала на півслові, побачивши знову сина:.
— Неприємності на роботі — це ж у нього від цього поч...
Христина сховала від брата погляд і хмурилась, супила свої тоненькі, довгі, аж до скронь, брови, ніби щось знала, та не мала наміру ділитися тим знаттям з ким би то не було.
— Чого мама плакала? — зашепотів Мирко, як вони вже збиралися до сну.— Признайся, Христко, я ж бачив!
— Таке вигадаєш! — сказала сестра, пильно шукаючи щось у книжковій шафі.— Галюцинації в тебе. Ніхто не плакав.
Четвер, або ж про алюмінієві ложки, про минулорічну подорож до Русова і про запрошення на вечорниці, а ще про учителя малювання і татів подарунок
Справа, з якою Юрко Литвин приходив до Мирка, стосувалася алюмінієвих ложок.