Сама собi господиня, свекрухи нема; у хорошi походить i у волi поживе. Нi, Олексiйку, не вiддам з волi та у неволю.
О л е к с i й. Та яка се неволя? То ви не буваєте по селам та й не знаєте, як тепер добре за панами жити! I казеннi дiвчата, аж вибрикуючи, iдуть у села за панських; одна одну попережа.
О д а р к а. Та воно, Олексiйку, i правда твоя; чула i я дечогось про се багацько: iдуть i нашi городяни за селян, та ще й за панських; та менi ось що: Кандзюбина худоба, а її до бiса! Жалко, як достанеться кому другому, а не моїй дитинi. Нехай вже, Олексiю, так буде, як воно є. Ти з Уляною розiйдись та приходь на весiлля, буцiмто нiчого i не було.
О л е к с i й. (тяжко вздохнув). Ой паньматко, паньматко! Ти мене такими рiчами мов гарячою шиною у серце шпигаєш! Щоб я на весiлля прийшов? Не хочу, не хочу!.. Не можу iз собою зовладати, бо любов, як сон: нi заїси, нi зап'єш, коли кого нападе. Коли ж нема у вас жалю, пiду прямо до свого барина, упаду у ноги i проситиму, щоб вiддали у салдати, та й пiду на край свiта, у Туреччину, де дядько був.
У л я н а (плачет). Тогдi, мамо, тiльки ти мене i бачила!
ДУЭТ
У л я н а.
Матусенько рiднесенька!
Зозуленька милесенька!
О що ж оце менi ти робиш?
За що мене нещасну топиш?
О л е к с i й.
Не пий ти нашiй кровi!
Не розривай щирої любовi!
Худобу всю мою озьми,
Без неї щасливi будем ми!
(Вместе).
Нема бiди,
Нема нужди,
Де щира любов.
Дасть i радость,
Дасть i щастя
Нам вiрна любов!
О л е к с i й.
Чи вмiє дурень же любити?
У л я н а.
Порадоньку вiн дасть яку?
О л е к с i й.
Тiльки знай, що будеш сльози лити!
У л я н а.
Не буде щастя на моїм вiку!
О л е к с i й.
Ой згляньте на мою бiду!
Улясю за мене вiддайте,
Коли ж не вiддасте, то знайте,
Я за очима свiт пiду!
У л я н а
Ой згляньте на мою бiду!
За милого мене вiддайте;
Коли ж не вiддасте, то знайте,
(Вместе)
Усюди смерть собi знайду!
Мене з тобою розлучають!
Нехай собi вони се знають:
У л я н а.
Усюди смерть собi знайду!
О л е к с i й.
Я за очима свiт пiду!
(Обнимаются. Одарка в стороне плачет).
О д а р к а (подошед к Уляне, ласкает ее). Годi ж, Улясю, годi, моя доненько! Не розривай мого, серця! Iди у хату та вбирайся; вечiр близенько, скоро старости прийдуть.
О л е к с i й. Тривай, паньматко! Поки ще Уляна не заручилась, поки ще менi не грiх назвати її своєю, нехай ми попрощаємось, як довг велить. (Подошед к Уляне, говорит с горестью и сквозь слезы). Улясю! серденько, рибонько! Бачить бог, як тяжко менi на душi!.. Не можу тобi розказати, як надривається моє серце!.. Прощай... Улясю! (Плачет, и Уляна горько рыдает). Прощай, моя зiрочко!.. Нехай... тобi бог помога!.. Казав би я тобi — не забувай мене, так закон не велить; ти довжна любить i шанувать, кого тобi бог дасть. А об менi... i не спом'яни!.. Знаю; як ти мене любила, та знатиму, яково буде твоєму серцю жити з нелюбом. Не горюй, Уляно, та не вбивайся!.. Нехай я один за нас за двох буду горе пити!.. Нехай я один буду страждати!.. Коли ж почуєш, що була вiйна, то й знай, що мене перша куля зведе з свiту... Заплач нишком, та й... як собi хочеш. (Тихо плачет и хочет ее оставить).
У л я н а (обняв, удерживает его). Олексiечку! мiй лебедику, мiй соколику! На кого ж ти мене покидаєш?.. Чи так же я тебе любила, щоб пережила розлучення з тобою?.. Ще ти не далеко зайдеш вiд Харкова, а мене приньме сира збмля! Дойде сяя вiсточка до тебе, мiй Олексiєчку! — не журись, поплач трошки, вiдпоминай ту, що тебе щиро до смертi любила, та i надiйсь, що бог нас зведе на тiм свiтi докупоньки. Прощай, Олексiєчку, прощай!.. була твоя i буду твоєю! (Обняв его в последний раз, утирает слезы и подходит к матери, с твердостью). Ходiм, мамо; робiть зо мною, що хочете; уже я не тутешня!.. (Скоро уходит).
О д а р к а (во все время горько плакавшая). Свiта не бачу за горючими слiзоньками!.. Я ж кажу: коли б менi не Кандзюбова худоба, то я б i не подумала за того стидкого та бридкого Стецька вiддати таке золото, як моя Уляна; та ба! (Уходит).
О л е к с i й (в горести задумался). Усе то грошi, усе то грошi! Таки куди не подивись, усе вони на свiтi орудують! З грiшми, що не задумай, так усе i уродиться! З грiшми, хоч лежiнь, кажуть трудящий; з грiшми дурня, невiгласа, i почитують i шанують лучче, чим доброго, розумного i роботящого. З грiшми можна i бездiльничать i других обдирать, та ще замiсть щоб такого у Сибiр, так такому ще i кланяються. Та чого тут далеко ходити? З грiшми от і Стецько шанується, мов чоловiк; а вiн, по правдi сказавши... що вiн? — Стецько!
ЯВЛЕНИЕ СЕДЬМОЕ
Олексии и Стецько.
С т е ц ь к о (за кулисами еще отзывается). Га! Чого? Ось-ось де я! (Выходит, едва идя от усталости, и пыхтит). Ге! ге!.. ге!.. Бодай тебе заво... ге! заводила лихоманка, як вiн мене за... ге!.. завiв! Одно те, що насилу дiйшов, а тут ще i не потрапив, замiсть Харкова та учистив аж у Григорiвку. Було б тобi сватання! З якого б чорта рушники давати, якби я не прийшов? Ще ж i додому швандяти не близько!
О л е к с i й (в сторону). I ще з сим дурнем нiчого i не зробиш! Заслав було його, так-таки вернувся. (Стецьку). Чого ж ти вернувся? Де ти дiв свого тестя?
С т е ц ь к о. А щоб вiн злиз! Знаєш: як пiшли ми, та усе iдемо, усе iдемо... а вiн поспiша, аж сопе, та усе поспiша; а далi став тюпати пiдбiгцем; а там вже — даром що старий — став i пiдплигувати, неначе панський пристяжний; а я за ним тюпаю, усе тюпаю... та не дожену. От як бачу, що не дожену, гукнув, щоб вернувсь та узяв грошi, бо за що вiн питиме? Кинув йому зо жменю, та як потяг назад, та й не потрапив, та аж у Григорiвку просунувся, а вiдтiля вже сюди; та так утомивсь, що неначе у хрещика гравсь. — А ти чого так посупивсь, мов той кiт, що мишу упустив? Але не слуха, що йому i кажеш...
О л е к с i й (все не слушая его). Пiду тепер до дядька-салдата. Не хочу нiякої поради. Нехай вчить муштри; iду охотою у салдати... (Скоро уходит).
С т е ц ь к о (один). Ану, Стецько, чи вже спочив? Ходiм, голубчику, ще до батька; може, вiн досi сердиться, що я не йду. Прийду та обую шкаповi чобети з пiдковами, одягну нову свиту... та й мудра ж! Ходiм!.. Та не близько ж iти! Аж ген-ген! I не видно вiдсiля!.. (Поет).
Оцей свiт,
Такий свiт,
Який собi довгий!
Цiлий день проходиш,
Кiнця не знаходиш!
Коли б вiн,
Коли б вiн
Та був коротенький.
Щоб тут поле,
А тут лiс, —
Недалеко б дiдько нiс.
От тут дiвка, а тут батько,
А тут їх i хати,
Щоб недовго до них швандять,
А швидч дочухрати.
А то швандяй,
Швандяй, щвандяй,
Швандяй, швандяй...
(Уходя все поет).
ДЕЙСТВИЕ ТРЕТЬЕ
Внутренность крестьянской избы; на правой стороне длинный стол, покрытый ковром и сверху скатертью, на ней большой ржаной хлеб. По обеим сторонам стола длинные скамейки; на левой стороне сцены три маленькие скамейки. В углу, но на виду, печ.
ЯВЛЕНИЕ ПЕРВОЕ
Прокип лежит на скамейке за столом и спит.
О д а р к а (выходит и продолжает говорить за кулисы). Гляди ж, Улясю-душко, не барись. Пов'язавши скиндячки, пришпили квiтку з правого боку, щоб знати було, що молода, та й виходь пiч колупати. Вже скоро i люди прийдуть... Та що ми без батька будемо робити? Хоч поганенький, та був; а теперички iз-за свого та треба позичати. Де то вiн шляється?.. О, лиха моя година! (Поет).
Та лиха ж моя година!
Мене мати втопила:
За п'яницю вiддала,
Щоб я, бiдна, пропала!
Була собi попiвна,
Меж дiвками королiвна;
Мудрi бублики пекла
I танок усiм вела.
Тепер куди гожуся?
З п'янюгою вожуся!
Нi з ким взяти поради
I совiту подати.
Краса моя зав'яла!
Худобонька пропала!
Гай, дiвочiї лiта!
Плачу, як та сирота!
(Прокип крепко всхрапнул).
О д а р к а (увидев его). Дивись!.. се вiн спить! — уставай! Скоро люди прийдуть, давай порядок. Устань-бо! (Толкает его, он привстает, зевает, потягивается и сидя дремлет). Та прочумайся, навiжений! Та кажи лишень: де оце ти шлявся?
П р о к i п (все сидя, зевает). Щось невтямки, де я був.
О д а р к а. Та вже нiгде бiльш, як на вольнiй.
П р о к i п. А побiг би я та спитав. Чи я був там?
О д а р к а. Та годi тобi: уставай, давай порядок; адже ти батько.
П р о к i п (вставая). А може, i справдi, що я батько?
О д а р к а. Ну, тепер кажи: чого ти на вольну ходив, коли я не велiла?
П р о к i п. Як чого? Пояса викупати. Хiба без пояса на сватаннi бути?
О д а р к а (скоро). А що ж, викупив?
П р о к i п (вяло). Та еж!
О да р к а. Де ж ти грошi узяв? Мабуть, у тебе є вони? Так ке сюди, на сватання треба.
П р о к i п. Де узяв? Зять дав.
О д а р к а. Зять? Бач, який добрий! Ще й нiчого, а вже i грошi дає. Зосталося ж в тебе? Та ну-бо, прочуняйся швидче (ласкаясь к нему) та приберись любенько: умийся, щоб хмiль пройшов, та пiдпережись гарненько. Та ке лишень грошi сюди, я сховаю, а пiсля тобi i вiддам. Або ке пояс сюди, я тебе пiдпережу, як змолоду пiдперiзувала. Ти був тогдi такий бравий! Чи впам'ятку тобi, як колись раз, ще ти парубком був...
П р о к i п (слушая ее, разнежился). Ге! як на току? — знаю, знаю. Згадав! (В большом духе). Що то тогдi гарно було!
Iще того не забув,
Як я парубком був.
З дiвчатами женихався,
Цо вулицям усе я щлявся.
А тепер уже не так;
Вже не той у мене смак.
Цур йому вже женихатись.
От на вольну швидч забратись.
Ой жiнки ви, цокотухи!
Не смашнiш ви вiд сивухи!
Хоч як хочеш, так цiлуй;
А смашнiш. як: буль, буль, буль!
О д а р к а.
Давай же пояс сюди, мерщiй...
ДУЭТ
О д а р к а (ласково).
Ке лиш пояс сюди, моє серденько!
П р о к i п (нежась).
Озьми пояс, пiдв'яжи, та легесенько.
О д а р к а (с большою ласкою).
Давай, давай, голубчику, давай пояс сюди.
П р о к i п.
А що ж? скажу: голубочко! Нема пояса в мене.
О д а р к а.
Адже ти в шинок ходив викупати його?
П р о к i п.
Коли ж грошей не було, знов заставив його.
О д а р к а.
Бодай тебе заставляла лихая година!
П р о к i п.
А чим би я похмеливсь? Тут лиха година!
О да р к а (засучивая рукава).
Та хоч грiх, хоч i два, поб'ю, я п'янюгу.
Ох,, був колись чоловiк, тепер спився з кругу!
О д а р к а.
Поб'ю тобi морду всю,
(Вместе).
Хоч я тобi й жiнка,
Бодай лучше iсказивсь!
Ох, бiдна я жiнка!
П р о к i п.
Та чим би я похмеливсь,
Якби не горiлка?
Та чим же я винуват,
Дорога горiлка.
О д а р к а (в большом сердце).