З цього й почав свою передвиборну кампанію. По тому, як поводився Семен Федорович, можна було досить точно визначити, скільки днів залишалось до зборів. Усім, кого лиш зустрічав Коляда на вулиці або в конторі, він тикав свою руку і всміхався. Потім виясняв стан здоров'я стрічного, його родини, тещі, діда та баби і закінчував так:
— Коли що треба, то ви той… А я вже, значить, вам той… Та на збори ж приходьте…
Коляда, звичайно, за час своєї діяльності добре втямив, що всі усмішки до виборців та обіцянки не вирішать його долі. Для повного успіху треба, щоб на загальних зборах виступив представник райкому і авторитетно сказав колгоспникам:
— Є така думка, товариші, щоб рекомендувати на голову колгоспу товариша…
Тоді вже можна не сумніватись, що в залі піднімуть руки всі ті, до кого ти усміхався, кому обіцяв якусь дещицю і в кого розпитував про здоров'я тещі…
Без цього: "Є така думка…" — ти ще не голова.
"Таку думку" міг висловити тільки Бунчук. І Семен Федорович розробив детальний план наступу на Петра Йосиповича.
Семен Федорович сидів на нарадах і скромно вислуховував, як Бунчук хвалить його колгосп за виконання планів та за почин механізаторів. Петро Йосипович принципово не згадував прізвища Коляди. Цього простити Семен Федорович не міг і нагадав йому про себе. Не думайте, що Коляда вбіг до кабінету Бунчука зі словами образи, мовляв, забули про його заслуги в розвитку сільського господарства району.
Ні. Дізнавшись, що має приїхати комісія з обкому партії перевіряти заяву Мостового, Коляда підійшов до Макара і смиренно попросив поради, як йому поводитись, коли викличуть у справі Бунчука.
— Я ж, Макаре, ту кукурудзу хотів сіяти не з власної охоти… На бюро тоді виступав теж не тому, що зла Гайворонові бажав. Команда така була…
Підігрітий вилаяв його і сказав, щоб Коляда нарешті став чесною людиною та принциповим комуністом. Семен Федорович пообіцяв бути принциповим.
Про це ж саме Коляда шепнув і кільком головам колгоспів, які теж засіяли таємні гектари. Якимсь чином все це стало відомо Бунчуку, і Петро Йосипович одного разу сказав йому:
— Рано почав панахиду справляти, Семене Федоровичу.
— Таке скажете, Петре Йосиповичу!
— Я все знаю… Соломку стелиш, щоб легше падати було?
— Як сам не підстелиш, то ніхто ж не поможе. Я людина маленька. Все, що кажуть,— виконую. А доброго слова не почую про себе.
— Я нічого не забуваю, Семене Федоровичу.
— І я не забуваю, Петре Йосиповичу,— поспішив запевнити Коляда.
— Отож нема чого в Підігрітого поради просити. Думаєш, не знаю? Гайворон мені все виклав…
— Це вони до мене добираються, Петре Йосиповичу. Звітно-виборні збори скоро, а я їм, як у горлі кістка,— поскаржився.
— Ми будемо вирішувати питання, кого обирати на голову, Семене Федоровичу.
— Та хіба я не знаю,— соромливо промовив Коляда.
— Якщо знаєш, то йди… і, одним словом, без мітингів,— попередив Бунчук.
— Розумію, Петре Йосиповичу.
*
Бунчук з дня на день чекав появи обкомівської комісії. Минув тиждень, другий, але ніхто не приїжджав. Кілька разів він дзвонив, щоб промацати ситуацію в обкомі, але йому сказали, що заява Мостового у першого секретаря, а він саме виїхав з делегацією до Угорщини. І в Бунчука з'явилась надія, що, може, взагалі не буде ніякої комісії. Секретар обкому партії, хоч і нова людина в цих краях, напевне, оцінив його здібності, адже Косопільський район перевиконав усі зобов'язання, зібрав хороший урожай…
"А чия це заслуга? — ходячи по кабінету, роздумував Петро Йосипович.— Моя. І хто надаватиме значення якійсь заяві Мостового? Переможців не судять".
При зустрічах з Мостовим Бунчук намагався бути офіційно ввічливим, бо не міг побороти почуття вини перед ним за всю цю історію в технікумі. А її довелося просто тихенько припинити. На одному з засідань бюро, коли хтось поцікавився результатами перевірки так званої комісії і Пишви з міністерства, Петро Йосипович сказав:
— Це питання роздули, нічого там особливого не було. І дуже добре, що ми розібрались та спростували всілякі вигадки…
— Я б хотів знати, хто це почав? — запитав Мостовий.
— До нас… надійшли… сигнали… Ми повинні були реагувати,— відповів перший секретар.
— Коли вже ми перестанемо смикати людей всякими анонімками?
— Треба підвищувати свідомість мас,— порадив Бунчук.
*
Несподіваний від'їзд Галини і її прощальний лист до болю схвилювали Мостового. Він хотів зразу звернутись до всесоюзного розшуку, але Платон заперечив:
— Розшукують, Олександре, тільки злочинців. Навіщо травмувати дівчину? Може, вона напише?
Галина не писала. Мостовий розпитував її подруг по технікуму, але ті нічого не знали. Тоді вирішив піти на станцію і поговорити з касиром, може, він пам'ятає, хоч до якого міста брала квиток Галина.
Старий касир станції Косопілля вислухав Мостового і пообіцяв:
— Скажем, скажем, усьо скажем… У бухгалтерії все є: коли і куди та скільки продано квитків… Коли поїхала пасажирка?
— Шістнадцятого.
— Скажем, скажем, усьо скажем… Я тут працюю, товаришу Мостовий, сорок дев'ять років і знаю, хто і куди їде… За останні дні я продав три квитки до Києва, сім до області і два до Москви. Поїхав син Парфентія Лози, він у Москві якісь секретні машини робить, і ще… їздила продавати яблука Тодоска Чижиха. Казав їй, не їдь, дурна, бо зараз цих яблук в усіх містах, як гною. Ні, поїхала… А пасажирка, що цікавить вас, яка з себе?
— Висока, чорнява…
— Та-а-ак, скажем, скажем, усьо скажем…
Вияснилось, що шістнадцятого було продано один квиток до Луганська.
— Точно, чорнявій дівчині продав, — пригадав касир.— Бо ще й сказав їй: ого, куди зібралась…
Мостовий вирішив порадитися з Платоном і поїхати в Луганськ.
Платона вдома не було. Васько сидів за столом та щось малював. Побачивши Мостового, він зразу наїжачився і не виявив ні найменшого бажання розмовляти.
— Ти що малюєш? — заглянув через плече Олександр Іванович.
— Що хочу…
На малюнку був зображений голубий візок. На візку сиділа дівчина, ледве стримуючи баского коня.
— А чого ти такий сердитий, Васю?
— Правда, що з-за вас наша Галя втекла? — замість відповіді запитав хлопчак.
— Хто тобі сказав? — спохмурнів Мостовий.
— Алик Коза і Леся… Всі кажуть, що ви їй задурили голову… Вона поїхала, Наташа поїхала, а ми знову з Платоном удвох,— Васько, не кліпаючи, дивився на гостя.
Мостовий сів на лаву і промовив:
— Підростеш, я тобі все розповім…
— Як виросту, то я вас і сам запитаю!
— Я не винен… я не хотів, Васю, щоб вона виїжджала,— виправдовувався Олександр Іванович.— Ми її обов'язково розшукаємо…
Васько і голови не підвів, коли виходив Мостовий.
У конторі колгоспу було людно.
— Що тут у вас, збори? — запитав Мостовий.
— Ні. Текля Динька в атаку на Гайворона пішла. Сьогодні вікна хотіла бити.
— Усім дістанеться!
Секретар проштовхався в сіни і став за одвірком, щоб не привертати до себе уваги.
— Ти мені, Гайвороне, скажи,— допитувалась Текля,— ти за народ чи ні? Якщо за народ, то чого ти мене кривдиш?
— Ніхто вас не кривдить, тітко Теклю, а мені мало вікон не побили… Ви ж мене вислухайте,— просив Платон.
— Я вже тебе чула! А за вікна — пробач, то зі злості…
— Пробачаю,— всміхнувся Платон, але зрозумійте, що не можем видавати по два карбованці на трудодень…
— А Семен Федорович кажуть, що можна і по два, але Гайворон проти…
— Я не так казав,— заперечує Коляда.
— Чого ж не так? — дивується Текля.— Я брехати не буду. Люди чули, як ви сказали, що хотіли видати нам на трудодень по два карбованці, то Гайворон підбив усе правління, щоб по карбованцю… То який же ти, Платоне, партєйний, коли ти супроти народу?
— Мамо, годі вам,— пробує втихомирити матір Олег.
— А ти там сиди,— відмахується Текля.— Ці гроші руками нашими зароблені.
— Ми шануємо вашу працю,— сказав Підігрітий.
— І патрета, лічно, твого почепили,— нагадує Сава Чемерис.
— За патрета спасибі,— відповіла Текля,— але мені до почоту ще й грошей треба. Он сина женити буду та й собі справити…
— Мамо!
— Відчепись!
— Текля правду каже,— подає хтось голос.— Якщо зароблено, то віддай. Семен Хведорович добра хоче людям…
— А я що, не хочу людям добра? — з докором промовив Платон.
— Хтозна…
— Ти, Платоне, копійку маєш, то тобі, може, й байдуже, а нам…
— Він теж стільки, як і ми, одержить.
— Тихо,— пробує заспокоїти людей Макар.
— А ми говорити хочемо, бо все "тихо" та "тихо"…
— Коляда міг пообіцяти і по три карбованці на трудодень,— сказав Гайворон.— Добреньким хоче бути перед вами… А ви подумайте про завтрашній день. Трактори у нас старі, комбайнів мало. Гадаєте, що легко нам на цих гробах працювати?
— Та звісно…
— От ми й сказали,— продовжував Платон,— Коляді, що не туди він дивиться.
— Ну, ожените ви, Теклю, свого сина, чоботи справите, шафу купите, а прийде весна — де машин візьмемо?
— Та я ж не супроти машин, але ж і карбованця не хочеться з рук випускати,— призналася жінка.
Попрощалась з усіма і вийшла. Порозходились люди. Біля Коляди залишились Платон, Підігрітий і Сніп.
— Олександре Івановичу,— голова колгоспу підвівся назустріч Мостовому,— знову мене винним роблять…
— Ви з людьми не загравайте! І не виставляйте себе борцем за щастя Теклі Диньки! — відказав Гайворон.— А то виходить, що всі погані, тільки один Коляда — янгол з крилами.
— Я її сюди не кликав! — удавав з себе ображеного Коляда.
— Це добре, що вона прийшла,— втрутився в розмову Підігрітий,— тільки ж людині правду треба говорити, а не манити калачиками…
— А чого мені хитрувати?
— А навіщо на Гайворона все звернув? Платон тоді й не виступав на правлінні. Говорив я,— нагадав Макар.
— Байдуже, хто говорив,— обізвався Ничипір Іванович, — ми всі повинні думати про колгосп.
— Хіба я не думаю? — Коляда скоса глянув на секретаря райкому.
— Про себе думаєш,— сказав Сніп.— Тільки ми не сліпі, бачимо, що й до чого.
— Що, що ви бачите?! — крикнув Коляда.— Товаришу Мостовий, хіба я можу тут працювати?
— Заспокойся, Семене Федоровичу,— махнув рукою Підігрітий і звернувся до гостя: — Сьогодні Гайворонові мало вікон не побили.
— Хто?
— Текля покликала кількох молодиць і прибігла до мене… на бесіду,— пояснив Платон.— Ледве втихомирив.
— То мене баби не зрозуміли,— відмахнувся Коляда.— А я їх не посилав.
— Дивно…
— Це Коляда перед виборами такого коника викинув,— сказав Макар Мостовому, коли Семен Федорович пішов.— Боїться, що Гайворона оберуть.
Платон запросив Мостового до себе вечеряти, але той відмовився.