Повірила і частина українських соціалістів, які створили нову партію — "боротьбистів" і збиралися витворити незалежну Українську державу.
Винниченко приїздить з еміграції в Україну, намагається домовитися з російськими більшовиками–ленінцями. Всі вони тоді ще й у гадках не могли мати, що за цю свою довірливість більшовицьким вождям, за цей політичний поворот через кілька років вони дорого заплатять.
Утім, більшовики не відповідали Винниченкові та його сподвижникам на їхні "залицяння". Російські керівники не хотіли йти ні на які угоди з українськими соціалістами — бо ні з ким не хотіли ділити влади в Україні.
А тим часом в Україні посилювались совєтофільські настрої, зокрема і по селах Поділля, і на Волині. Це було викликане тим, що в цих краях селяни були в опозиції до поляків, які намагались відновити тут владу Польської держави. Як і в сімнадцятому столітті, селяни вважали, що краще бути в союзі з більшовицькою Росією (хоча сутність політики її ще була нікому не відома), аніж жити під владою польських панів. Це призвело до того, що в Кам’янці–Подільському деякі представники українських партій — соціал–федералістської, соціал–демократичної та інших — утворюють опозиційну до Директорії організацією — Українську Національну Раду. Вони хотіли замінити владу Директорії, з’єднатися з російськими білогвардійськими загонами. Це ще раз призвело до чергового розколу серед лідерів визвольних сил в Україні.
Таким чином і Українська галицька армія, і частина української політичної еліти найчисленніших політичних партій відколюються від Української Народної Республіки, від ідеї самостійної української державності. Вони згодні були боротися з більшовицькою Росією під прапорами імперських білогвардійських генералів, забуваючи, що й ця група російського суспільства не хотіла бачити самостійною Україну Ця угодовська українська демократія погубила ідею боротьби за незалежну Українську державу.
Отже, політична незрілість українських лідерів і партій, теоретична непідготовленість у державницьких питаннях і призвела до того, що була втрачена стратегічна ідея в державному будівництві. Багатьом українським лідерам невідомо було, за що боротись: за соціалістичні ідеали, які відсовували на другий план або й зовсім усували потребу будівництва держави, чи за національну державу. Політичні розколи, незгоди, тертя, взаємна ворожнеча груп та угрупувань призвели спочатку до роздроблення політичних, а потім і військових сил українців у роки великої Української революції.
Радянська влада в Україні 1919 року.
Перша радянська конституція
Ще в січні 1919 р. під час окупації України більшовиками було скасовано назву УНР і замінено назвою — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). На чолі нового бутафорного радянського українського уряду був поставлений особистий друг Леніна і Троцького Християн Раковський. Цей Тимчасовий робітничо–селянський уряд було створено за постановою керівного ядра російської більшовицької партії — ЦК РКП, уряд цей був "його органом" і мав проводити в життя "всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно".
Отже, новопроголошена 1919 р. більшовиками державність України була цілком маріонетковою. Фактично Україна перетворилась на частину російської території, з її більшовицькою системою управління, радами народних депутатів, ревкомами, ЧК, а на селах — комітетами бідноти, що по суті були провідниками диктатури більшовицької партії.
Події в Україні, пов’язані із встановленням радянської влади в 1919 р., опір, який почало чинити їй українське селянство, змусили вождя російських більшовиків Леніна врахувати важливість національного питання в Україні, не допускати, як він писав, його ігнорування, а розпочати боротьбу проти пережитків "великоросійського імперіалізму і шовінізму серед російських комуністів". Визнання, скажемо відверто, надто серйозне і важливе, якби воно не перетворилося, за старою бюрократично–централістичною традицією, в порожню демагогію, коли говориться на словах одне, а насправді діється інакше.
Але це застереження вождя в ті часи змусило додати трохи національної барви до радянської влади в Україні, що встановилась на кілька місяців знову після витіснення Директорії в західні регіони України. Тепер більшовики доповнювали свої соціальні гасла новою риторикою. Так в одному з декретів радянської влади проголошувалось, що головним завданням комуністичної партії України є "захист незалежності й цілісності Української Соціалістичної Радянської Республіки". Втім, бутафорність більшовицьких гасел стає постійною ознакою нової влади, як і подвійна моральність, і підтасовка чи навмисне перекручування фактів.
Історія готувала Україні нові випробування. Після перемоги більшовицької влади в Україні розпочався період "побудови соціалізму в окремо взятій країні", формально була проголошена, як і в інших національних республіках, що боролися за свою незалежність, національна державність, комуністично–більшовицька за своїм змістом. Та водночас центральний більшовицький уряд починає поступово знищувати національні завоювання українців. Керівництво Українською Радянською Республікою здійснюється вірнопідданими ставлениками партії більшовиків, вихідцями з інших національностей, бо українським більшовикам у Москві не довіряли й далі.
Усі владні установи заповнюються присланими в Україну довіреними людьми — це були і росіяни, і грузини, і поляки, і євреї, і лише зрідка українці — особливо вірнопіддані, але їм довіряли другорядні посади.
У березні 1919 р. на II Всеукраїнському з’їзді Рад було прийнято першу Конституцію УСРР. Перед тим вона була схвалена третім з’їздом Компартії України. В її основу лягли всі основні положення Конституції РСФРР, яка вже була перед цим прийнята. За прикладом Росії в українській конституції визначалось, що Україна є республікою рад, через які державою управляють трудящі — робітники, селяни та червоно–армійці. Ради ж були формою "диктатури пролетаріату". Отже, Радянська Українська Республіка являла собою державну форму "диктатури пролетаріату", тобто, "державну владу робітничого класу, що здійснюється в союзі з трудящим селянством". Таким чином республіка рад виступила як форма панування одного класу — пролетаріату та його союзника — селянства. Оскільки за марксистсько–ленінською теорією скоро мала відбутися світова революція, то УСРР мала стати частиною "єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки". Отже, виходило, що існування радянської державності було не тривалим, а лише тимчасовим.
Класовий характер Конституції 1919 року відбився й у тому, що лише "трудящі класи" мали право на демократичні свободи — свободи слова, зібрань, товариств, спілок, виборів тощо. Інші верстви суспільства — селяни–середняки, заможні селяни, духовенство, інтелігенція, студентство, підприємці тощо — проголошувались нетрудящими і жодних прав не мали. Будь–які пропозиції розширити коло громадян, які б мали виборче право, чи зрівняти у правах всі національні меншини в Україні, чи встановити гарантії захисту прав громадян відкидались. Крім того, був відсутній розподіл повноважень між різними гілками влади — законодавчою, виконавчою та судовою.
Сутність більшовицької моделі державності, яка була здійснена в Росії, тепер переносилась на Україну: це повний контроль партії над державою, слухняний державний апарат, який домінує над усім суспільством.
Щодо української держави — то їй не передбачалося мати ні своєї армії (бо тоді було б необхідно вважати на Україну), ні демаркації кордонів (бо це перешкодило б процесові асиміляції українців "старшим братом" і вивезенню з України хліба та інших матеріальних ресурсів). Нейтралізувавши лідерів української партійної опозиції, зокрема колишніх українських соціал–демократів, що об’єдналися навколо свого органу "Боротьба" — боротьбистів на чолі з В. Елланом–Блакитним та О. Шумським, увівши їх до складу ЦК КП(б)У і тим знищивши їх як окрему політичну силу, більшовики здобули грандіозну перемогу над Україною. Ленін прирівняв її до двох виграних битв.
Ще одна опозиційна українська партія — укапісти (Українська комуністична партія) потрапила під недремний нагляд Державного політичного управління (ДПУ) і під його тиском взяла курс на самоліквідацію, щоб повністю зійти з політичної арени. Згодом (1924–1925 рр.) ці опозиційні державницькі партії були розколоті, їхні лідери (М. Скрипник, О. Шумський, А. Річицький) виступили проти своїх попередніх позицій. Але це не врятувало їх від репресій пізніше. У 20–х роках ці партії були розпущені, а в час терору 30–х років винищені фізично.
Державна структура соціалістичної української державності мала ту особливість, що через державні інституції компартія встановила свою повну — тотальну — монополію на владу, їй належала головна сила в усіх органах — від вищих до нижчих. Вищим законодавчим органом влади в УСРР був Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з президією, до якої входили переважно члени більшовицької партії. Вищим виконавчим та розпорядчим органом був Раднарком, де абсолютна більшість також належала більшовицькій партії. Реальна ж влада належала російській більшовицькій партії — РКП(б), її ЦК, якому підпорядковувався на правах обласної організації ЦК КП(б)У. Таким чином, український ЦК був на одному рівні з російськими губкомами. Через те всі члени КП(б)У повинні були беззастережно виконувати всі рішення і постанови російських комуністів. Москва встановила жорсткі рамки владних повноважень для всього керівництва радянської України, яке було зобов’язане беззаперечно виконувати всі її настанови, не допускати в органи державного управління представників інших партій. Почала встановлюватися монопольна влада російської більшовицької партії і в Україні.
На місцях скрізь створювалася система рад — від губернських до волосних і повітових, в яких влада належала також більшовицьким партійним комітетам. Саме вони висували на керівні посади в усі галузі господарства, освіти, культури тільки комуністів–більшовиків. Уся справа добору кадрів строго контролювалася різними інституціями й рішеннями, щоб повсюди зберегти верховенство комуністів, незалежно від їхньої кваліфікації й компетентності.