Не тямлячи себе від радості, прислухалася Уляна до діалога красуні в Рудковським; вона боялася вірити несподіваному порятунку, але її надія виправдалася.
— Назад! Пустіть його! — крикнув Рудковський гайдукам.— Ей ти, блазню, йди сюди та подякуй вельможній пані, що врятувала тебе від заслуженої кари! — підкликав Рудковський хлопчика, махнувши рукою.
— Хай вас бог благословить, ясновельможніа пані! — від душі скрикнула Уляна, і обличчя її зашарілося густим рум’янцем.
— Еге ж, справді, хлопець хоч куди! — мовила Розалія до Рудковського.— Випрошу собі за козачка. Але нехай же пан розпитає його.
— О, ма ся розуміць! — поважно відповів Рудковський і дав хлопцеві знак наблизитися.— Слухай, ти,— заговорив він грізно,— ясновельможна пані врятувала тебе від кари, та цього мало; якщо ти надумаєш збрехати мені або обманити мене хоч на півслові, то я без усякого жалю повішу тебе на першій гілляці; якщо ж казатимеш правду, то не тільки дозволю тобі забрати з собою цю в’язку хмизу, але ще й дам тобі нагороду.
— Ой паночку... Все, як на сповіді... все, що тільки пан хоче! — відповіла Уляна, передчуваючи щасливе завершення справи і докладаючи всіх зусиль, щоб приховати свою радість.
— Отже, відповідай, по-перше, чи далеко ти заходив у глушину лісу?
— Туди, в саму гущавину... до болота...
*— А вдйшов звідки?
— З того боку... Набрав хмизу та й хотів назад... вибіг уже на узлісся, аж дивлюся,— кругом пани й люди; я шусть у другий бік — там те ж саме, в третій — і не протовпишся, просто стіною стоять; гадав, тут прослизну і от попався...
— Виходить, сколесував увесь ліс?
— Ой, чисто весь ліс, паночку, ніг не чую!..
— Добре! Ну, а скажи по правді, чуєш, по правді,— грізно ще раз мовив Рудковський,—чи не зустрічав ти кого в лісі?
— Ой паночку... бачив! — Уляна зробила якпайдурніший вираз обличчя, оглянулася павкруги і промовила боязко: — Там, на болоті, дідько ворушиться.
— Що ти ще вигадуєш, дурню! — прикрикнув на хлопця Рудковський.
— їй-богу, паночку,— гаряче вела своєї Уляна,— от бодай би я своєї мами не бачив, якщо він там не сидів, та не один... Я як глянула...— затнулась і спинилась від страху Уляна.
— Що-о? — протяг Рудковський.
— Як глянула, кажу,— виправилась Уляна,— на мене та нечиста сила... то я від страху мало до землі не присів... Та згадав молитву... одійшло... Ну, я й давай ноги на плечі!
— Чекай-но, ти, дурню,— перебив Уляну Рудковський,— а бачив ти обличчя тих дяблів?
— Бачив, паночку, бачив... Одного з них ось так, з ніг до голови бачив. Я під кущем заліг, а він вийшов так із зарості, що посеред болота, став і прислухається...
— А який же він із себе? — запитали разом Рудковський і Розалія.
— Високий, куди вищий за пана; одяг на ньому дорогий і обличчя таке гарне: вуса й .чуприна русяві, а очі... от добре не роздивився,— буцім сині...
— Та це ж він! — скрикнула Розалія, й обличчя її густо
почервоніло. •
— Хто він? — перепитав Рудковський.
— Та Кармелюк же...
— Ой матінко! — сплеснула Уляна руками, вдаючи переляк.
— Хіба вельможна пані знає його? — Рудковський швидко перепитав Розалію.
— Що за питання! — різко обірвала Розалія.— Звичайно, бачила колись не раз у сусідки... і пан Янчевський так часто описував його мені,— рум’янець пані Розалії розлився до самих вух.— Але, пане,— скрикнула вона жваво, бажаючи перемінити тему розмови,— ми ж маємо в руках можливість піймати гайдамаку негайно.
— І честю присягаюся, ми нею скористаємося! — гаряче промовив Рудковський і звернувся до хлопчика: — Слухай! Ти знаєш те місце, де тобі з’явився дідько?
— Знаю, знаю.
— І можеш нас провести туди?
— Ой паночку, я вам краще розкажу, а сам... ой, страшно! — заговорила Уляна з удаваним страхом.—На них же можна тільки із страсною свічкою йти... а в пана...
— З нами тобі нічого боятися: коли дідько побачить нас, то в нього самого свічки в очах заскакають... Ось, на тобі таляр,— і Рудковський жбурнув Уляні срібну монету, котру та спритно впіймала в шапку,— доведеш — одержиш удвічі більше, а надумаєш утекти — шкуру...
— Ой, ні, ні! — вискнула Уляна...
— Прекрасно! — перебив її Рудковський і звернувся до своїх слуг: — Панове, а хто з вас піде зі мною по Кармелюка?
— Перша я! — задерикувато відповіла Розалія.
— На бога! Хіба богині краси місце серед нетрів, бо
літ?— сполошився Рудковський.—Та й мене з’їсть пан маршалок!
— А, виходить, пан боїться за себе, щоб не попасти на
сніданок до малжонка? То заради кого ж він розтринькує свій
запал?
— О, за одну усмішку пані я ладен лягти кі
стьми! — запально скрикнув пан Рудковський.— Але тут для пані буде не те що незручно чи небезпечно, а просто неможливо пройти... Гляньте на хлопчиська: весь одяг на ньому порваний, а ноги по коліна в багні...
— Гаразд... Я відступаю,— відповіла, подумавши, Розалія,— але з. єдиною умовою, що пан дасть мені обіцянку на слово гонору, що він приведе до мене Кармелюка живого, не-покаліченою!
— Присягаюся всіма богами Олімпу! — підніс руку Рудковський.
— Слічно... І нехай пан ще намотає собі на вуса, що коли десять, а може, й сотня вб’ють одного, то це викличе в мене до пана тільки презирство...
— Нехай крулева буде спокійна й згадає мої слова,— відповів Рудковський, палко блиснувши очима.— Сама доля посилає мені нагоду запевнити в моїй відданості пані, і присягаюся: раніше, ніж наші соратники дійдуть до половшій лісу,— Кармелюк буде вже тут, коло панських иіг, і я віддам мій трофей цілковито у руки нашої божественної володарки!
Зважаючи на цю панську присягу, Розалія ласкаво обіцяла юнакові почекати його на узліссі.
Найближчі нагоничі всі до єдиного зголосилися супроводжувати молодого пана, але Рудковський не захотів брати з собою хлопів, а одібрав душ вісім з двірської челяді і в супроводі Уляни безстрашно кинувся в глиб лісу. Уляна не. йшла, а летіла; головна і найнебезпечніша частина плану була виконана цілком успішно. Забувши свою роль дурнуватого й боягузливого хлопця, вона сміливо йшла поперед невеличкого ;загону, роздивляючись одержану монету й підкидаючи її в руці.
— Тихше, ти! Бач, розходився як! — обірвав її один з гайдуків, рудий велетень, котрого починала залишати недавня хоробрість у міру того, як віддалялися від узлісся.
Цей тихий окрик змусив Уляну схаменутися. Вона одразу присмирніла й повернулася до своєї ролі. Після півгодинної мандрівки, що проходила в супроводі всіляких осторог, Уляна привела, нарешті, ляхів до вузенької стежки, схованої в очеретах, яка з’єднувала острівець з твердою землею.
— Там, там,— зашепотіла Уляна, простягаючи руку в напрямі до острова, і позадкувала за спину гайдуків.
Всі зупинились, і несподівано однаковий жах охопив одразу всіх: вони самі в лісі, відокремившись від загону... перед Кармелюковим сховищем, а хто знає, скільки там засіло гайдамаків? Хлопчисько бачив трьох, але їх моя^е бути й тридцять три!
— Ні, так навмання лізти не можна...— прошепотів Руд
ковський.— Треба вперед послати вивідача *— подивитися, скільки їх там. Панове, хто полізе перший? (
Гайдуки мовчки переглянулися між собою й замовкли: ніхто не був охочий на цей геройський подвиг.
— Та ось хлопчина нехай полізе,— тихо сказав, нарешті, рудий. Йому й найзручніше; знову ж, якщо його й помітять, то йому нічого не станеться...
Всі одразу вхопилися за пропозицію рудого. Уляйа почала відмовлятися, вдаючи, що боїться... цілувала руки панові, просила зглянутися над нею й не посилати її в страшне кубло, але при першій погрозі Рудковського скорилася своїй долі й поповзла поміж очеретами. Забравшись на острів і впевнившись у тому, що товариші вже встигли сховатися, Уляна повернулася назад і сказала Рудковському, що гайдамаків на острові вже немає, але що там — чого, чого тільки не накидано! Жовті й білі гроші* одяг панський і зброя... Це повідомлення, а особливо його друга частина, зразу піднесло настрій переслідувачів. Уже давно серед народу ходили легенди про незчисленні скарби, котрі Кармелюк приховує в різних місцях; уява заграла в пожадливих серцях.
— Та ти часом не брешеш? — нерішуче перепитав хлопця Рудковський.
— От щоб я додому не вернувся, коли неправда, щоб я сходу сонця не діждався, щоб я...— почала була божитися Уляна, але Рудковський перебив її.
— А чи добре ти обдивився все кругом?
— Скрізь облазив, обдивився й лози, й очерет.
— Ну, то веди. Панове—обернувся він,—зведіть курки й по одному за мною.
На острові зустріло поляків невеличке розчарування: грошей виявилось небагато (їх навмисне розсипав Кармелюк для принади), але зате скрізь валялася зброя й одяг Янчевського, котрий зараз же й упізнав Рудковський. Це доводило, що в сховищі справді був притулок Кармелюка, а що розбійник залишив його не більше, як годину тому,, доводила купа незгаслого жару з розкиданою навкруги неї картоплею. Оглянувши все, Рудковський нерішуче спинився посеред печери.
— Але куди ж дівся той шельма? — промовив він уголос.— Втекти не міг. Може, він засів десь по дорозі, щоб перейняти нас.
— Ні, ні,— втрутилась Уляна,— якщо їх тут немає, то я знаю, куди вони сховалися. Ніхто не догадається, а я знаю...
Через те, що слова хлопчика вже один раз цілком виправдалися, то й Рудковський і гайдуки поставилися тепер до нього з цілковитою довірою. *
— А як же ти знаєш? — все-таки спитав пан. ' ч
— Я в цьому лісі бував не раз,— то по ягоди, то по гриби,—заторохтіла Уляна,—і тут на болоті, ніхто не знає, ніхто ніколи й не догадається, хоч увесь ліс перенишпорити й перерити, є камінь величе-е-зний, а під тим каменем діра — печера, я там колись три пригорщі білих грошей знайшов. Вони туди пішли... їй-богу, туди!
— Може статися,— заговорили гайдуки,— хлопчик моторний.
— А де ж той камінь? — спитав Рудковський.
— Тут, край болота... Болотом пройти, то ніхто й не побачить і не почує... А з діри тієї тільки один вихід... Усіх їх можна перестріляти.
Принадлива перспектива накрити Кармелюка й перестріляти всю його ватагу знову заполонила уяву Рудковського, тим більше, що з слів хлопчика видно було, що цей напад не загрожував їм ніякою небезпекою.
— Гляди ж,— промовив він уже прихильно,—* доведеш, то одержиш іще таляр, а ні...
— Всіх перестріляємо, як бога кохам! — скрикнула Уляна, потираючи руки, і очі її блиснули щирою радістю.
— Ну, а куди ж іти?
— Та отак, навпростець, болотом,— відповіла Уляна.-— Тільки треба пороздягатися й попідкачувати холотпі, бо як де,— то доведеться по пояс брести.
— Ну, а ти що ж, у свитині полізеш? — обізвався рудий, обережно скидаючи свої, як видно, нові чоботи і ставлячи їх збоку.
Всі, навіть і сам Рудковський, послухали Уляниної поради й, поскидавши свитки, пояси й чоботи, а дехто й капелюхи, склали все це в очереті на березі...
Почалася нова мандрівка.