Іван, який виходив останнім, просичав од порога:
— Навчили... щенят більшовицьких! — і грюкнув дверима. Вийшовши з двору, ляндсвірт одразу ж повернув до управи.
Був розчарований оцими відвідинами. Мав таке почуття, наче в нього вкрали найсвятіше. "І це вчителька!" — похитував головою. Й аж тепер перед ним стала повністю ота убогість, що в ній жила щойно провідана вчителька. І відсутність фабричних, бодай дешевеньких меблів, і якоюсь картатою рядниною заслане ліжко, і благенькі фіранки на вікнах, і сама Тетяна, вдіта зовсім по-сільському (свій єдиний і вже досить-таки старенький костюм та білу блузку берегла лише для школи). "І це вони називають учителькою!" Пригадав свого, німецького, вчителя, його обставлену хай не так і розкішно, але досить-таки пристойно квартиру, де все, від солідного, в темному горіховому футлярі годинника аж до останньої, до блиску начищеної каструлі на кухні засвідчувало достаток і добропорядність, і подумав зовсім уже презирливо, що вони таки варвари, всі оці слов'яни, коли в них отакі вчителі. Хміль трохи вивітрився з голови — було навіть соромно згадувати, як цілував отій варварці руку.
Сідаючи до машини, з перебільшеною строгістю наказав Івасюті, який найближче стояв:
— Завтра всіх вигнати в поле. Усіх без винятку!
— Та вже постараємось! — відповів бадьоро Іван. І не встигла й курява осісти за машиною, як він розвинув бурхливу діяльність: не гаючи часу, розбили село на ділянки, щоб усіх попередити: хто не вийде в поле — хай начувається.
— А як хто таки не вийде? — спитав Курочка. Він прибіг, цікавий, до управи, щоб подивитись, хто то приїхав машиною, та й потрапив під руку Іванові. Мусив тепер теж іти селом: виганяти людей на роботу. Тим більше, що Івасюта, як тільки німець одікав, сказав: "Призначаю тебе лановим. За кожен сніп головою своєю відповідатимеш!" Курочка вже й не радий, що приперся до управи. І коли вже мали розходитись — кожен на свій куток — запитав Івасюту, а що все-таки буде тому, хто на роботу не вийде.
— Того до району відправимо,— відповів строго Іван.— А там дорога одна: в петлю або до стінки.
До вечора обійшли всю Тарасівку.
Івасюта в кожну хату заходив хазяїном: не вітався — питав просто з порога:
— Скільки працездатних? Записував до блокнота, попереджав:
— Глядіть же, щоб завтра вдосвіта всі були в полі! Кого застану в селі — хай начувається!
Повертався й виходив: не хотів навіть слухати, що хтось не може чи хворий. "У колгоспі робили, аж спини тріщали, а тут огинаєтесь? Одтарабанимо до німців, ті одразу вилікують!"
Приходько теж відповідав, що нічого не попишеш, треба йти, хоч німцями й не погрожував. А коли котрась із жінок починала скаржитись, як у неї рученьки крутять і ніженьки пухнуть, відповідав терпляче:
— А ти, жінко, все-таки вийди завтра у поле. Робитимеш не робитимеш — діло твоє, не попадайся тільки на очі. А вийти треба, щоб не було біди.
— Таж і дитина хвора у мене! — боронилася жінка.
— Біля неї хай старша дочка посидить: я скажу, щоб її не чіпали. А ти раненько збирайся й виходь.
Комірник, той загадував так, що кожному було видно: і не хоче людина, та що має робити,! коли примушують. Озирався на вікна, шепотів:
— Хто не вийде — під розс-ріл...— І важко зітхав: — Отак-то воно, людоньки добрі. Дожилися!..
Курочка ж запопадливо бігав од хати до хати: ану на роботу! Щоб усі завтра в полі були, до одного! "Ти диви! — дивувалися люди про себе.— Спливло і воно!" А Іван І Іриходько, так той довго не випускав Курочку з хати: все допитувався, яка тепер буде Курочці плата од німців. "Ну, тепер ти заживеш на ївсю губу, Мефодію! Нам, сірим, і руки подавати не будеш!" Курочка хотів було образитись, та передумав: всі ж бо знали, що за штучка Іван! Лише попередив: "Ти, сусіде, жартуй та й оглянься! Урем'я ж знаєш яке?" — "А я хіба що? — невинно Іван.— Я хіба кого чіпаю? Це мені жити не дають: як тільки ранок проклюнеться, так і заворушаться: а де Йван? А подать сюди Йвана! Ану, до роботи, Іване! От і німці: мене ще в очі не бачили, а вже тебе по мене погнали. То що, кажеш, брати з собою? — обірвав скаргу Іван.— Вила чи ложку? Що там на обід варитимуть?" Курочка сказав, що не чув про обід. Попрощався та й швиденько з хати. Бо вже й надворі темніє, ,а йому он скільки треба оббігати! Двір Приходька Миколи Васильовича був оминув — староста. Та нараз і згадав про вчительку — Світличну. Одчинив двері до її кімнати, просунув голову, повів носом сюди-туди, мовби що винюхував:
— Драстуйте, а виходьте завтра у поле! Усі щоб були! Тетяна відповіла, що вийде. Знала ж про розпорядження
ляндсвіртове — заскакував на хвилинку Васильович.
— Так глядіть же, не припізнюйтесь!
— Та вийду,— нетерпляче Тетяна: не вистачало їй до всього ще не вийти. І досі перед очима стоїть розлючене обличчя Іванове, лунає фраза про щенят більшовицьких.
Спала не спала, прокинулася ще затемно. Довго не могла зрозуміти: глупа ніч чи незабаром світатиме? Лише тоді, коли почула шамотіння в сінях,— догадалася: Данилівна пішла до корови.
Вийшли з хати вчотирьох: Васильович, Данилівна, Тетяна й Івась. Цей нізащо не захотів одстати од матері.
Надворі розвиднялося. Осінній світанок, сіренький, сирий, знехотя зводився з холодної своєї постелі. Протирав каламутні очі, непривітно поглядав на людей, що розбуркали його в таку ранню годину.
Та й справді ж бо рано. Пі світ ні зоря, а вже все село на ногах. Ідуть жінки й чоловіки, ідуть старі й малі, здорові й хворі ідуть, бо німець — він не буде заглядати до рота та посилати до фельдшера. Та й свої бусурманів он не дрімають. Івасюта нечистою силою носиться на жеребці по вулицях — перевіряє, чи всі вийшли, чи не лишився хто вдома. Ну, цей зрозуміло чого так старається: покривджений радянською владою, та ще й вовчого заводу. А комірник? Качався ж, як сир у маслі, і хліб був, і до хліба, на зборах майже кожних кричав, що він хоч і не в партії, не оформлений, та отут ось, у серці, зовсім більшовик. А тепер, бач, оформився: "ружжо" на плечі навісив. Кажуть, з учорашнього дня вже й не поліцай, а голова земельної громади.
Ідуть люди, перемовляються стиха, а світанок уже зовсім розходився: то дверима десь грюкне, то скрипне колесом, і з ріденької пітьми виступають гостроверхі тополі, потемнілі од вологи покрівлі, стіни з темними вікнами, тини, пямрини колодязів, і врешті — широкі подвір'я, із шпоришем і стежками, по ньому протоптаними, і обезлюднілі вулиці, бо люд увесь уже ген за селом, на горбі, серед поля, де вже й сонце ранкове гуляє — обсипає золотом. Люд розсипався полем та й заходивсь коло хліба.
Була ця робота завжди урочистою, наче молитва. Од діда-прадіда, з роду в рід ішли на жнива, як па свято. І чим важчими були снопи, тим солодшою — втома: хліб ніколи не буває важким, хліб — не камінь, не гне до землі, а розправляє плечі й додає сили. Навіть у посушливі роки, коли снопи були легкі, навіть тоді теплилася надія, що хоч і не вродило, і колоски аж обсмоктані, а все ж, гляди, збереться якась дещиця — дотягне людина до нового.
Нині ж не лишалося жодної надії: німці, кажуть, підмітають усе до зернини. Хто це почув, од кого — дізнатися неможливо, але всі одразу повірили, повірили тим охочіше, що німці ж прийшли сюди не для того, щоб обніматися з нами. Не було ж іще такого дурного, щоб оце йшов війною на іншу країну, аби зробити тій країні —добро. Відколи світ стоїть, не було.
Тетяна тягала снопи разом із Зінаїдою Кіндратівною. Івась одразу ж попросився до хлопців: з ними йому веселіше.
Десь перед обідом над степом заіули літаки. Чи то німці переганяли їх до фронту ближче, чи заповзялися знищити все живе, що було по той бік фронту, тільки літаків сунуло багато — важко й полічити. Потужні двомоторні машини пливли рій за роєм, і небо стогнало од металевого дзвону, і земля одлунювала тривожно, болісно. Люди завмерли, хто де стояв, задираючи вгору обличчя, а над ними гуло і гуло, сунуло й сунуло. Тетяна, яка побувала в евак/ації й бачила, як з отаких літаків сипались бомби, ледь утрималась, щоб не впасти на землю, в снопи. Думала про Андрійка — здавалося, ті літаки прямують туди, де воює її син. І вже бив дрож — наче не син, а вона сама сиділа зараз в окопі, до якого сунула вся та сила...
Люди стали працювати млявіше, Тетяна теж не так старалася, як на початку: що натомилася, що брала злість на Зіна'щу Кіндратівну, яка все не забувала одсувати од себе снопи, а ще й присоромила Наталка: коли проходила мимо з подругою, сказала тій так, щоб і вони почули:
— Не встигли німці прийти, а вже в дугу перед ними гнуться! А ще вчительки! Кому ж тоді вірити?
Подруга відповіла щось тихенько, застережливо, але Наталка вигукнула:
— А що мені боятися — хай доносять! Смерть одна — двох не буває!
У Тетяни аж обличчя набрякло од гарячої крові. Ледь утримала носилки. Ішла — не сміла й подивитись довкруж: пекла думка, що в селі не забули, ким вона доводиться Івасюті.
Після цього стали накладати менше снопів. І частіше перепочивати. Спершу брав страх, що помітять, особливо новий лановий, який крутився поблизу, та згодом роздивилися, що й інші ледве ворушаться, а дехто й зовсім байдики б'є: не стільки робить, скільки спочиває. Молодші огризалися навіть, коли Курочка чи комірник пробували їх підганяти: самі поносіть! Івасюті, щоправда, не насмілювались, Івасюти побоювалися: коли під'їжджав на жеребці, давив темним поглядом,— ворушилися швидше.
Особливо зухвало поводилася Наталка. Курочці проходу не давала — гукала на весь степ:
— Дядьку Мефодію, то правда, що вам мундира за вашу службу дають?
Або:
— А скільки за трудодень нам німці заплатять?
А в обід, коли Курочка проходив мимо дівчат, які зібралися пташиною зграєю в затінку, під стодолою, заспівала:
А В НАШОГО ПРИСТАВА СОРОЧКА ОБДРИСТАНА! ОЙ. УРА. УРА. ДОДОМУ ПОРА!
Дівчатл, звісно, у сміх. Курочка ж зупинився, похитав головою докірливо.
— Та це ж не про вас, дядьку Мефодію! — гукнула дзвінко Наталка.
Уже й Івасюта на— неї оком накинув: підкликав Курочку, спитав, хто така. Як дізнався, що ланкова, ще й орденоноска, недобре всміхнувся, і потім коли-не-коли та на дівчину й гляне.
Тетяну аж страх брав за Наталку. В обід відкликала Ганну — матір Наталчину, пораяла:
— Ви б сказали дочці, щоб велася обережніше.
— Та чи я не казала! — вдарилася в сльози Ганна.— На колінах просила: дочко, помовч! Так воно ж таке кляте! Як прийшла з вакувації — очі тільки й світяться.