Рождественський і Огнєв бачили, бачив це і доглядач Котляревський: городничий Осьмухін позеленів, потім став червоним, ніби його облили кип'яченою водою. Багатозначно поглянули один ни одного Тутолмін і генерал-губернатор. Раптом князь — дещо, правда, роблено — засміявся:
— А вірно сказав поет, краще всіляких критик. Нашій міській думі прийшла пора зайнятися мостовими, особливо напередодні відкриття пам'ятника... Як ви вважаєте, пане Осьмухін? Надіюсь, ви не проти обелісків, але й не проти мостових?
— Так точно, ваше сіятельство, — підскочив городничий, від різкого руху захитався стіл і тонко задзеленчали кришталеві келехи з солодкою водою. — Не проти.
— Гм... Я так і думав, та я не об тім... Чи не пора справді зайнятись мостовими?
— Займемось, ваше сіятельство!
— Займіться... А тобі, дружок, — дякую за відповідь звернувся князь до Мокрицького, за прочитані вірші.
18
Ось і закінчились всі хвилювання, здано екзамени, в тому числі і риторика. Кінчилась і остогидла всім зубрячка, без якої, однак, ніякі екзамени поки що не обходились. Прийшов блаженний час, і можна закинути куди подалі римлян з їх граматикою, французів і німців заодно, бо зникла потреба у заучуванні напам'ять високого штилю од і елегій. Одгомоніли суперечки, вляглися і сварки, що спалахували між членами екзаменаційної комісії.
Більшість гімназистів, за наказом Огнєва, було переведено до старших класів: з першого у другий — п'ятнадцять, з другого у третій — тринадцять, і, нарешті, з третього у четвертий, випускний тобто, — одинадцять молодців. На повторний курс залишено небагато — всього п'ять.
В числі переведених у випускний клас першим було названо Лісницького Мишка, потім йшли прізвища Мокрицького, Папаноліса, Ільницького і Шліхтіна. Почувши свої прізвища, вони так зраділи, що забули, де знаходяться, і загорлали на весь зал "ура", щоправда, не всі одночасно. Васько Шліхтін закричав першим, хоч у списку був останнім, товариші підхопили його одчайдушний крик, причому Папаноліс аж верещав, неначе його лоскочуть.
Служитель, що відповідав за порядок у залі, кинувся, було, до хлопців, щоб вивести їх геть звідси, але не зробив цього: при почесних гостях було б незручно, до того ж директор грізно повів бровою — і служитель покірно повернувся на своє місце у куток, кілька разів поглянувши на присоромлений порушників порядку. Проте гості не зосталися байдужими, дехто помітно повеселішав, а князь, що сидів за столом у самому його центрі, крутнув сивого вуса, усміхнене прищулився, тоді й інші — губернатор, градоначальник, поліцмейстер, відчувши себе вільніше, дозволили собі репліки, стриманий сміх, а на другім кінці столу хтось досить голосно зауважив: "І навіть добре зрозуміло", другий голос додав: "Але кричати треба всім одночасно і сильніше, адже "ура" — бойовий клич російського воїнства".
Репліки викликали сміх загальний і шум. Навіть потемнілі від часу портрети царської сім'ї, якими були обвішані стіни в залі, ніби освітились в усмішці. Та князь прихмурив густі брови, погляд похолов, і зал, відчувши зміну у настрої правителя, швидко вгамувався.
Перечекавши якусь часину, Огнєв, зморщившись, — давив і тер шию грубий комір мундира — вирішив доречним попросити гімназистів — про гостей, зрозуміло, ні слова — вгамувати свої захоплення... хоч би до закінчення акту і зразу ж, не зробивши пристойної моменту паузи, оголосив, скільки і хто одержав на екзаменах шарів, і тут же, оскільки шарова система оцінок не всім ще була зрозуміла, пояснив, що до чого:
— Учні третього класу, — говорив Іван Дмитрович, ледь схиливши голову набік, до правої руки, — праворуч від нього сидів князь, —складали екзамени із десяти предметів, а саме: закону божого, тригонометрії, конусних перерізів, природничої історії, російської історії, російської географії, риторики, а також латинської, французької і німецької мов. Так от, якщо за кожним із вищезгаданих предметів лічиться чотири шари, то на всі разом приходиться сорок, кожний учень має можливість одержати дане число шарів, але, на жаль, таких у нас поки що не чути. Лише один Михайло Лісницький, котрий, на жаль, не завжди вміє тримати себе як належить гімназисту, до того ж старшого класу, одержав 37 шарів, інші із цього класу менше: один — 32, ще один — 30, а останні — не менше 28 і тому переведені у вищий клас, з чим маю честь поздоровити і вихованців, і вчителів...
Після читання наказу гості вручили гімназистам подарунки. Лісницький і Папаноліс одержали по карбованцю сріблом від самого князя, на більше їх сіятельство не спромоглося. Мокрицькому подарували три книги, причому одну з них латинською мовою — збірку промов Ціцерона; дісталась книга і Шліхтіну — роман Анни Радкліф англійською мовою. Ображений подарунком, він навіть не розгорнув книги, відкрито заздрячи Лісницькому і Папанолісу, яким дістались новенькі карбованці, на них — Шліхтін твердо це знав — можна купити у лавці купця Алексеева на сусідній вулиці декілька десятків бубликів і кошик маківників, а на додаток взяти і в'яленої тараньки, що якраз годиться до ячмінного пива. А яка користь з книги, тим більше неросійської?
Минув і цей урочистий акт.
Всі полегшено зітхнули і подобрішали, навіть завжди чимось незадоволені законоучитель і латиніст Квятковський розтали і тепер не помічали, що навколо діється. Між тим, гімназисти, випущені нарешті із залу, з реготом і вигуками, подібними до бойових вигуків древніх папуасів, бігли, штовхаючись, коридорами, ризикуючи все на своєму шляху перевернути, скинути і розбити, бігли — на повітря, на сонце, на подвір'я, де на них вже чекали прислані з дому прикажчики чи просто їздові карет, бричок, возів — справжня циганська валка, готова вирушити в дорогу за першим сигналом.
В той же день опустіли і класи. Тихо стало і в пансіоні, немов і не шуміла тут ще сьогодні ранком зелена юність, не кипіли невтримні пристрасті, не горіли у спальнях допізна пансіонні свічки і віск не залишав крапель на листках чудової книги, а розгніваний Капітонич — Копит все-таки не стукав то в одні, то в інші двері.
Наглядач будинку востаннє разом зі своїми помічниками обійшов спальні, комори і закамарки, підвали і сараї, ще раз оглянув, чи не залишено випадково незакритим вікно чи двері і чи скрізь чисто підметено, в усі куточки зазирнув, все до дрібниць перевірив і тільки після цього, відчувши себе спокійніше, запросив усіх, в тому числі і куховарку Настю та дядька Гаврила, зайти до нього в кімнату, запропонував сісти і оголосив, що від сьогоднішнього дня всі можуть бути вільними.
— Відпочивайте! Але прошу: не забувайте, що рівно через місяць починається новий навчальний рік, і ми зобов'язані підготуватись, зробити все, аби дітям в новому році жилося в нашому домі не гірше, ніж у минулому. Чекаю на вас через три тижні. А тепер — бувайте здорові! Дякую за службу!
Колишній семінарист Діонісій Кащук, задоволений перспективою відпочити у рідних на хуторі, скочив з місця, обсмикнув куций сюртук і, побажавши всім, і пану доглядачеві зокрема, доброго літа, прожогом вислизнув у двері.
У кімнаті лишились Капітонич і куховарка, дядько Гаврило вийшов, щоб причинити двері за Кащуком — той, поспіхом ідучи, забув закрити за собою. Прощатись ці двоє не квапились і вели себе так, ніби хотіли щось сказати і не зважувались.
— Так що, ваше благородіє, Іване Петровичу, і не знаю, як ото тепер, — почухав в потилиці колишній унтер.
— І я... — підтакнула Настя. Великі руки її спокійно лежали на білому фартусі нічим не зайняті, і дивитися на них було дивно, бо в пансіоні їх звикли бачити лише в русі, в роботі.
— Чого не знаєте? — нічого не розуміючи, запитав доглядач.
— Та як вам сказати... Не знаю, як Настя, а мені здається, що нема чого мені йти. Що мені вдома робити? А тут діло. Он рами слід полагодити, двері також, і печі димлять, то треба, може, яку і перекласти, а я ж таки колись і пічником був, і сокиру вмію тримати, навчився в солдатах...
— А я б заразом побілила, — сказала Настя. — Де-не-де і пооблуплювалось, то і помазати слід.
Він — Капітонич, старий, сивий, вилицюватий, вуса — стрілами, і вона — значно молодша старого, сіроока, охайна, з рум'янцем на округлих щоках, в грубій запасці і ладних чоботях — обоє здалися такими рідними і дорогими, що ладен був вийти із-за столу і потиснути їм руки і, може, ще щось зробити гарне, щоб запам'яталось, щоб розуміли, як він шанує їх обох. Та стримався. Не знав, проте, як дякувати, розхвилювався, перебирав на столі папери, сунув їх до теки і зав'язав, потім розв язав і повторив цю операцію ще двічі. Бачачи, як доглядач хвилюється, Настя доброзичливо усміхнулась, мало не приснула:
— Та годі вам оту вірьовку тягнути, бо урветься!
— І справді... Спасибі, Насте!.. Але чи впораєтесь самі?
— Все зробимо, — підхопив Капітонич. — Та ми ще ого-го... Он і Гаврило ж буде сторожувати, то не сидітиме склавши руки...
— А все-таки, вам би відпочити слід.
— Тут і відпочинемо... А плати нам не треба ніякої, сказав Капітонич. — Як ти, Насте?
— Та ти, старий, здурів, мабуть? Яка ж плата? Це ж для дітей. — Настя ображено повела густою бровою.
Іван Петрович щиро подякував їм за добре серце і готовність зробити ремонт дому своїми руками і признався, що він і сам думав про це після екзаменів, та не зважувався говорити, а вони, виходить, самі потурбувались. Він цього не забуде, а коли стане потреба, то нехай додому приходять, та він і сам буде навідуватись.
— Нічогенько нам не треба, — в один голос відповіли, Капітонич і куховарка. — Ми знаємо, що до чого... Не сумнівайтесь. На тому і розпрощались. Йдучи додому, Іван Петрович докоряв собі за неуважність до своїх помічників, якими вважав і дядька Гаврила, і Настю, і, зрозуміло, унтера, і Діонісія, останній теж гарна людина, але молода, йому, звісно, відпочити треба, на вільному повітрі побути. А діло своє він знає, і діти його не цураються. А то ж — головне. За час спільної роботи всі як зріднились, стали ближче один до одного, і те дуже важливо. Куховарка доглядала за дітьми, як не кожна мати за своїми. У самої дітей немає, живе одна, вдовиця, чоловіка десь загнали до Сибіру за якусь провину, і вона нині на оброці, половину плати відносить поміщиці, а останнє лишає собі...